Історичне повернення в голодні літа 1932-1933 років

          В Празі Михайло Севрук

          (Записано зі спогадів членів сім’ї)  

Відомо, що в голодні роки 1932-1933 років Україна зазнала тотального знищення людського потенціалу у всіх регіонах, які входили в тодішні кордони УРСР. Багато свідків зазначають, що помирало в основному сільське населення. І з цим свідченням можна погодитися, тому що відібравши усі зернові запаси і рештки харчів у населення, тодішня комуністична верхівка винесла вирок українській титульній нації. А то, на повне вимирання без можливості вижити і без допомоги якихось благодійних  міжнародних організацій. У містах на великих підприємствах і будівлях робітники отримували обіди. Військові і спец-призначенці також отримували, так звані пайки. Хто прислужував владі  у міськвиконкомах, сільрадах, інших урядових організаціях також отримували харчові подачки. Решта України вимирала.

            Ганебним фактом є те, що ще  на початку  90-х років в Україні  факт голодомору   замовчувався. Комуністичний функціонер Леонід Кравчук, котрий  ставши головою Верховної Ради, а потім і президентом України, проголошував, що він не знає факту голодомору в Україні і відстоював перекривлені  історичні постулати кремлівської ідеології. Коли вже весь світ признав голодомор в Україні як злочин проти людства, то російське третє відділення, що сидить у кремлівській фортеці і охороняється приблизно декількома полками спеців, з піною у роті стверджує, що такого не було. Інший злочинець-президент, утік до московського рабства. Цей вихованець донецької шпани, щоб догодити своїм кремлівським паханам, до останнього заперечував   факт голодомору в Україні. І сьогодні, після  двох революцій  гідності, нащадки  комуністичних злочинців, які виховані у сім’ях політ-працівників, кагебістів та інших нелюдів заперечують голодомор. Але що нам українцям від цього. Адже майже у кожній сім’ї були жертви голодомору.

            Українці досить  тонко на генетичному рівні сприймають всю інформацію про голодомор, тому що ця  трагедія людства  залишила  гнітючі непоправимі наслідки на психіку, фізіологію, мораль і ідентичність. І це безумовно мало вплив і на  покоління людей, народжених в українських сім’ях  від батьків, що  пережили страхіття голодних літ  30-х   та 40-х років.

            Будучи дитиною я постійно чув від батьків, сусідів, родичів, а потім вже і дорослою людиною, про наругу над народом України. Голодомор –це жах, який  пережило українське суспільство. В дитинстві бачив як мучився від хвороби шлунку мій тато. Коли ж я його запитував від чого він має це захворювання ,то він відповідав, що від голоду . Він розповідав, що коли працював під час голодовки кравцем у артілі індпошиву в Радомишлі, то не було чого їсти. Він годинами, простоявши в праці за кравецьким столом, відчував біль у шлунку. Спасала кварта холодної води. Але тільки та деякий час. Щоб не померти від голоду  він поїхав до Києва. За віком це вже була доросла людина, а тому покинувши швейну майстерню, він влаштувався на будівництво залізничної дороги , яка проходила  від Київ-Петрівки-Вишгородська-Сирець і далі.  Там він працював на грабарних (земельних) працях. Візники на конях підвозили землю, пісок, каміння, а грабарі на тачках  вивозили на колійне  підвищення і робили висипку, а інші робітники  вже потім укладали  шпали і укріплювали рейки. Під час колективізації не так просто було хлопцеві із села, знайти працю. Але на його щастя на будівництві залізничної колії прорабом була німка, якій він сподобався і вона погодилася йому допомогти. Якимось чином вона дістала на його ім’я  фальшиві (липові)  документи і тато почав працювати. Як він потім  казав, що працював за юшку. Тато розповідав, що інколи робітники їздили на підводах накладати пісок, який брали для будівництва на Сирці, а якщо конкретно, то до Бабиного Яру. Там у той час було досить сумне і небезпечне місце. Адже  там розстрілювали ,, ворогів народу,, а також звозили з усього Києва померлих від голоду  людей, котрі прийшовши до Києва в пошуках їжі і були настільки ослаблі, що не могли вже ходити. Цих людей збирали  в центрі і на околицах міста напівживих з опухлими руками і ногами. Рани на  ногах і руках у них лопались, з яких  текла рідина. В Києві влада створювала спеціальні загони, які їздили на автомобілях  ,,полуторках,, і підводах і збирали цих помираючих людей, потім ще напівживих відвозили до Бабиного яру, де ті небіжчики помирали , а вже потім засипали у їх  у піщаних кар’єрах. В Пущі-Водиці в той час відпочивали комсомольські і комуністичні   функціонери. Навіть проводились культурницькі акції серед піонерів і комсомольців. На танцювальному майданчику, огородженим плотом, кожного дня проводилися танці. Тато був свідком цих видовищ. Він казав, що сам не танцював, але слухав як вправно грали два євреї з Подолу  на італьських акордеонах різноманітні мелодії і танці.Зі  спогадів  батька я чув, що дуже багато людей приходило в пошуках їжі із сіл, що були під Києвом. Біля Бессарабського базару, на бульварі Лесі Українки, вулиці Басейній, біля лялькового  театру(синагога Бродського ), на Хрещатику, біля Лук’янівського і Подільського базарів, біля Єврейського базару та  на багатьох київських вулицях на тротуарах лежали і сиділи тисячі громадян України і ніхто їм не надавав ні медичної допомоги, ні харчів. Спеціальні загони з пов’язками на рукавах накладали їх на підводи і на кузови  автомобілів і відвозили помирати. У селах, в яких були померлі всі люди, вивішували чорні прапори. Мій батько розповідав, що бачив такий прапор у селі Нові Петрівці і по одеській дорозі, у селі  Гребінки.

            На вулиці Шота Руставелі між синагогою Бродського і Кінопанорамою в  багато- поверховому будинку на першому поверсі  в 30-ті роки була хлібна крамниця, де продавали хліб за картками. В 60-80-ті роки там продавали квіти. В цій крамниці працювала дружина батькового двоюрідного брата, який служив в армії. Його рідного брата  вислали до Красноярського Гулагу, який звідти з товаришем утік і більше ніж півроку пробирався тайгою до України. А потім під вигаданим прізвищем працював у шахті в Луганську, аж до другої світової війни. В перший же день війни пішов добровольцем на фронт , назвавши своє справжнє прізвище та ім’я. А після війни його не переслідували. Так той двоюрідний брат у ті роки служив у Києві і мав звання капітана. Проживав на вулиці Госпітальній. Дружина його  була росіянка і працювала продавцем у крамниці біля синагоги. Інколи вона мала можливість купити, або якимось іншим чином роздобути буханець хліба і давала моєму татові. Він проживав на квартирі біля Лук’янівського ринку. Сушив хліб на сухарі,  їздив поїздом до станції Ірші, а звідти  йшов пішки до батьків у село, щоб віддати сухарі. Як він потім згадував, що таким чином допомагав сім’ї вижити. Брати і сестри пережили голодовку, а ось дід, який добровільно став членом колгоспу  віддавши  землю, худобу та  весь реманент помер. Дід  був хлібороб  і вирощував стільки зерна, що не  було можливості  його комусь продати. В роки НЕПУ всі перекупники в Радомишлі були євреї. Вони мали суверенне неписане право купувати зерно у гоїв(не євреїв)  за щонайменші ціни. Тато  розповідав , що хлопчиком їздив  на конях  із своїм батьком до Радомишля продавати зерно. Наклавши повний віз пшениці як золото, дід їздив від Шмуля ,до Гершка ,від Гершка до Сруля ,від Сруля  до Михаля, а потім до Лейби .Усі перекупники заздалегідь  перед базаром завжди  домовлялися між собою, щоб ніхто не купував за іншу ціну, ніж  за ту яку вони виставили. Так об’їздивши тринадцять перекупників він віддавав за мізерну ціну 13 копійок за пуд, тому що потрібно було щось придбати, цукор, цв’яхи ,одяг або взуття для сім’ї. Майже завжди перекупники брали зерно без грошей і говорили, щоб брав у його крамниці все що потрібно на ,,карандаш,, , а коли зерно буде продане,то тоді  дістане і гроші. Коли батько приходив у своє рідне село, то наступного дня, або в ночі з’являлися так звані ,,ястрибки,, зі зброєю в руках і відвозили його у міліцію до Потіївки. На той час Потіївка була райцентром.Тримали там його у міліції декілька днів , при цьому проводили допити і запитували, чому не  йде до колгоспу і чим він займається. Але він мав роботу на будівництві залізниці в Києві. Тому коли  представники міліції зв’язувались по телефону з адміністрацією будівельної контори та отримавши відповідь, що він дійсно там працює, його  відпускали. Як потім з’ясувалося, що доносив на нього сусіда, бувший однокласник.   

            Факти людоїдства  і вживання людського м’яса-  це факт який однозначно підтверджений, як криміналістами так і самими свідками подій. Бувши  не жонатим і проживавши на квартирі, тато розповідав, що одного разу  купив на Лук’янівському  базарі м'ясо і приніс, щоб  господарка приготувала щось із нього. Але вона подивившись на те м'ясо сказала , щоб він його викинув, або віддав собакам. Пізніше  вона  йому сказала, що то могло бути м'ясо з молодої жінки, адже воно було іншого кольору (світлішого) ніж свинина або яловичина і тому у неї виникла підозра. Віддав  тато м'ясо своїм співмешканцям.

            Моїй матері в 1932-33 роках було  12 років і  проживала вона з батьками на хуторі недалеко Радомишля. Їхній хутір був  недалеко цвинтаря, а вірніше між  цвинтарем і лісом. Ліс належав моїй бабусі. На землі, на якій господарювала сім’я була сажалка-невеликий ставок, пасіка і стайні та хліви для коней і худоби. Під час голоду люди закопували в землю, зерно, картоплю і всі інші продукти. Так і вони зробили. Закопали зерно  і картоплю в лісі.  замаскувавши його , щоб не було пізнано, що там проводились якісь земляні праці. Поступово по ночам відкопували і так пережили голод. Хутірське життя мало свої вигоди, тому що не було близько сусідів, які могли б доносити. Але були так звані активісти, від влади, котрі ходили по селах і в господарів забирали не тільки лишки їжі, але все . Ці небезпечні служаки ходили біля хат по садибах і шомполами штрикали в землю. Тільки за те що вони знаходили запаси харчових продуктів могли вислати до Сибіру. Мати розповідала, що одного разу , коли їхня сім’я зварила картоплю в грошику і вечеряли, то прийшли троє і побачивши, що вони вечеряють, кинули картоплю на підлогу і розтоптали ногами. А сім’ю  попередили, що коли ще раз подібне стане то будуть покарані. Від тієї доби все робилося під страхом страти життя. Рідня також була голодна і інколи ходили красти  харчі один у одного. Вже перед війною, коли вийшов закон про ліквідацію хуторської системи до них на хутір приїхали бандити від влади і попередили , що дають три дні аби покинули хутір. Хату була можливість  розібрати і перевезти  до близьких сіл або до  Радомишля. В попередженні була погроза , якщо  протягом трьох днів не покинуть хутір то все спалять.Так  влада московських злочинців  розправлялася на Україні із землевласниками і господарями, забираючи  землю, яку в тяжкій праці купували і обробляли прості селяни.  

            Людей  які зазнали голод і смерть своїх рідних тепер вже майже не має, тому що за віком  ці люди також повмирали. Чув від матері своєї  дружини, що коли вона була трьохлітньою дитиною у 1933 році ,то досить добре  пам’ятає, як помирала її мати. Було літо, а саме влітку у Петрівку найбільш помирало людей. До жнив ще  далеко, а їсти не було що? Їли  все коріння, з листу лободи варили юшки і т. д. Її мама лежала вмираючі на печі з розпущеним довгим білим волоссям. Лице було червоне і набрякле і смутно дивилося на дитину. Кожного дня до їхньої домівки приїзжав на коні об’їждчик(колгоспний осавула) який зганяв людей до колгоспної праці. Він не вірив що ця жінка помирала, а говорив, що вона здорова червонощока  і що  її обличчя виглядає ніби кров з молоком. Через три дні її не стало. Дитина ж хотіла вийти на вулицю, але хата була замкнена. Вона  дерлася по стіні щоб добратися до вікна , та  за віком не могла вилізти. Батько, прийшовши  з колгоспної праці живої дружини вже не застав, а маленька дівчинка пережила голод. A у війну у концентраційному німецькому таборі у м. Проскурові ,тепер Хмельницький помер від голоду і хвороби її батько. Сільська жінка взяла чужу дитину і виховала як власну.

            У цьому ж селі сусідська сім’я, у голодні роки 1932-1933 була у іншому стані. Член цієї  сім’ї  був комірником у колгоспі і займав відповідно  адміністративну посаду, за що  мав винагороду і  отримував буханець хліба на сім’ю. Батько моєї дружини у своїх спогадах розповідає , що він особисто пережив  два голоди 32-33- років і 1947 року. У 30-ті роки його батько працював у конторі рахівником , а таким людям давали   по одній великій хлібині на тиждень. У їхній сім’ї  була тоді  добра корова і всі вижили, ніхто не помер. А у 1947  році люди їздили у Західну Україну , а там  міняли за різні речі і купували хліб. Його  батько туди їздив 15 разів.  Вся сім’я  вижила у тому страхітті. Люди також їздили на Кавказ і привозили з відти кукурудзу і так виживали. Звичайно ж голод  деякі сім’ї  переживали, але в той час була дуже велика смертність серед дітей, які помирали  від різних  захворювань. У їхній сім’ї з 13дітей в живих осталося тільки 7.  Тоді  все списували на голод.

Все повторювалося в 1947 році. Голод  мав  цільову ознаку, на знищення українського народу. Багато сімей зазнавши голод у 1932-1933 роки запасалися харчовими продуктами і дехто був підготовлений , а  хто не мав можливість, той помирав. Мій дід по материнській лінії помер в радомишльській лікарні у 1947 році від  недостатнього харчування,  тобто від голоду , але у ці роки вже давали приблизний діагноз смерті. Підтвердження про причину смерті діда наша сім’я змогла отримати тільки аж у 1993 році. Радянські органи накладали табу на всі документи, які могли б  свідчити про причинні наслідки керівництва держави СРСР.

Наслідки геноциду та знищення українського народу мають вікову і послідовну  історичну спрямованість. Ще до створення первинної стародавньої країни на території Центральної України -Русі прослідковуються завойовницькі війни чужинецьких племен, які грабували маєтки, забираючи харчі та убивали місцеве населення. Відомо, що Україна знаходиться у відкритій географічній площині і практично не захищена такими природними  загородами, як гори, моря та інше. Десь читав, що на території сучасної України люди мали досить малу тривалість  життя  тому,  що були весь час у стресовій ситуації від нападів чужинців і від недоїдання. Середня тривалість життя у чоловіків  була 45 років. Досить прослідкувати   історичний період татаро-монгольський або військові активи османської імперії, котрі також грабували народи України і забирали людей у рабство  продаваючі на торжищах світу. А з виникненням московсько -ординського каганату, а потім російської імперії український народ постійно і до сьогодні зазнає військову агресію, грабування і знищення людського потенціалу. Загартованість і уміння виживати у стресових ситуаціях  –це невід’ємна і вроджена  спадковість народів України.  На щастя  український ген  має досить  могутню  оновлюючу регенерацію, тому  незважаючи на вікове масове  знищення людського потенціалу, українці спроможні як Фенікс відновитись у нових поколіннях  

Баня(лазня) в Радомишлі.

Так як місто Радомишль за етнічними рисами має багатовекторну поліську складову, то в ньому існує своя неписана мовно-діалектична cуржикова структура висловлювання, коли в розмовній мові можна почути словосполучення сурогатів багатьох мов : української, білоруської, польської, німецької, чеської, турецької, татарської і звісно російської. Мова жителів Радомишля відрізняється від інших районів Житомирської області ,таких як Попiльнянський, Андрушівський , Бердичівський, або скажімо деяких районів Київської області, де українська мова носить в собі актуальні відмінності від мови Радомишльського району.Щоб комусь у Радомишлі прийшло в голову баню назвати лазнею,то з нього усі б сміялися. Просто баня і все. Для мешканців Радомишля у довоєнний період і після другої світової війни баня була цікавим місцем спілкування, адже за своїм місцерозположенням була побудована в яру між двома пагорбами, де з одного боку був будинок культури, споруда католичного костела, а в давніші часи будова належала до греко- католицької конфесії. А з іншої сторони, на пагорбі за царату було побудоване реальне училище, а потім в 20-80 роках ХХ століття була середня трудова-політехнічна школа № 2, в котрій я навчався 10 років. Директором школи у післявоєнні роки був Стриченко, а потім Жудра. До бані вниз вели сходи, які були побудовані із двох сторін, а внизу сходились на майданчику перед банею. На виступах, де сходи змінювали свій напрямок стояли паркові лавки, де можна було відпочити, адже дорога до бані була схиляста і стрімка. Для молодої людини її подолати не було проблем, але для літніх людей була проблематична. Коли і ким в Радомишлі була побудована баня я не цікавився і не досліджував,але за припущеннями баня могла будуватися після того, коли у місті була проведена централізована міська система водомережі і побудована водонасосна станція, а це приблизно (1913 р.) а також побудована водонапорна вежа (башта) та проведена по вулицях міста водомережна сіть , яка надавала можливість вживати воду в домашніх господарствах і для місцевих підприємств. Мабуть тоді і виникла ідея побудови міської бані. У ті часи не було каналізаційної системи , а тому архітектори напланували побудувати баню внизу недалеко річки Тетерів , щоб відпрацьована вода самотужки текла у річку. Я не пам´ятаю коли, я почав ходити до радомишльської бані, але знаю ,що майже все місто ходило митися туди, адже тоді мало у кого була ванна або душ . До бані ходили всі жителі міста, а також військові міського гарнізону. Баня працювала в четвер для воїнів міського гарнізону, в п´ятницю ходило місцеве начальство, а мешканці міста в суботу.В 50-60 –ті роки ХХ століття ми школярі ходили в суботу до школи. Мій тато завжди чекав на мене і брата, коли ми прийдемо зі школи. Пообідавши йшли до бані, у якій ще й чекали в черзі півгодини, а інколи і годину,щоб тількі увійти ,тому що там була своя пропускна норма ,яка залежала від кількості вільних тазиків і скриньок для одягу, які після того як громадяни роздягалися і складали свій одяг, банник скриньки закривав. Одного з банників пам´ятаю за прізвищем Гончаренко.То був тато моєї однокласниці Зої Гончаренко. Хлопці дали йому прізвисько ,,Бульдожка,, а коли він проходив вулицями Радомишля дражнилися з нього.Це був безобідний чоловік. Для мене непосидющого хлопця найгіршою була доба чекання в черзі, щоб увійти до бані. Дорослі завжди про щось розмовляли.Тут можна було почути всі новини ,які відбувалися в місті або районі,анекдоти та іншу інформацію.Інколи хтось хотів пройти без черги ,тоді всі піднімали галас і не давали можливості порушнику пройти у баню.Чоловіча і жіноча баня мала окремий вхід і там так само стояла черга, щоб увійти до кімнати де була роздягальня із скриньками. У бані була парна ,яка топилася в п´ятницю і тільки в суботу можна було попаритись в ній . Пам´ятаю , що коли малим хлопчиськом заглядав або заходив у парну,то там крехтали від задоволення розчервонілі кремезні тіла радомишлян.Мій тато також належав до любителів пари і мав вже своїх співпарників,котрі довірялися його міцним рукам і березовому вінику ,з яким він спритно управлявся.Так по черзі вони молотили один одного ,а потім набравши у тазик холодної води обливалися. Парники робили декілька заходів, піддаючи свої тіла екзекуційним процедурам пари і березового віника.Інколи парну кімнату чистили.Тоді просили щоб всі вийшли. Відкривали кватирку (віконце ),щоб зайшло свіже повітря, підмітали підлогу, а потім змітали лист який спадав з віників. Помивши полиці, лави та підлогу готували свіжу давку пари.Коли все було прибрано, то чоловіки, які це робили, говорили, щоб всі ховалися за парні сходини або за піч з камінням.Тоді вони з тазика лили воду на розпалені камені- валуни. Вода, попадаючи на каміння, шипіла і перетворювалася в пару та клубами піднімалася до стелі.Зробивши декілька разів оновлення пари парники знову приступали до процедур. Поступово я звикав до цих процедур і моє тіло залюбки досьогодні приймає пару і березовий віник. Всі, хто банився, намилювалися декілька разів з ніг до голови, а з дому приносили своє мило і мочалку. Інколи в душ була черга,тоді набирали воду до тазика і обливалися.Намилившись декілька разів,тіла розтирали мочалками ,інколи самотні чоловіки просили потерти спину, а потім із себе змивали мило. Хто не ходив у парну йшов до дому ,а ті що були заядливими парниками йшли остудити тіла в кімнату для переодягання, а потім знову повторювали паріння. Досить часто мій тато ходив у баню з сусідом, місцевим лікарем Гарячкіним. А інколи у холодні осінні, або зимові дні сусід брав своїх дітей Геннадія, Володимира і мене з татом і ми всі їхали на автомобілі «Москвич» .То був перший автомобіль вітчизняного виробництва в Радомишлі,тому що інші були тільки трофейні німецькі автомобілі ,, Опель,, .Після парної дорослі брали нас до верхньої чайної чи до ресторану ,адже там були офіціанти. Дорослі сідали в кабіні за ширмою і замовлювали щось випити. Традиційно була то «Московська горілка», головка якої була заліплена білим сургучем.Нам дітям брали ситро, лимонад ,крем-соду, чай або ще якийсь напій .Oфіціантка приносила чай у тонких стаканах з підстаканниками , і цукор- рафінад зелено-синього відтінку, що був досить твердий. Напої були дуже газовані, а при відрижці аж кололо у носі. Дорослі багато не пили, брали четвертушку, на закуску домашню ковбасу, а потім пили чай. Трохи відпочивши після парної, всі сідали у ,,Москвич,, і їхали додому. У нашій сім´ї завжди була субота банний день і не можна було собі навіть уявити, щоб була порушена ця традиція. Не ходили в баню у великі морози, або коли хтось хворів.Признаюся,що інколи не хотілося ходити із за того, що там були великі черги і приходилось довго чекати. У Радомишлі були ще бані на деяких підприємствах ,до яких ходили працівники і їхні сім´ї. Із своїм однокласником Славою Соломатіним я ходив до Сільгосптехніки, де також була парна,але там був мокрий пар, який обпікав тіло, і баня була мала. Митись приходилось завжди швидко, щоб дати можливість іншим людям помитися.За вхід ми не платили.У міській бані коштувало 20 копійок. До 1967 року я ходив до Радомишльської бані, а потім поїхав вчитися до Житомира і ходив до житомирських бань, які мали добрі парні і не було великих черг . Добрі бані були по вулиці Пушкінській, Гагаріна на Смолянці. Взагалі я найбільше ходив до парної на Пушкінській вулиці . Під час проживання у Києві я ходив майже до всіх бань де були добрі парні і сауни. Троїцька на Червоноармійській вулиці, бані на Подолі і Печерську ,біля Пушкінського парку,біля Московської площі,на вулиці Постишева і Чоколовці та на Смолянці. Усі ці бані були для киян не дорогі і мали досить добрий пар. Побудована нова баня в Радомишлі була також добра. В 1968 році я пішов служити до армії ,а після повернення в 70-ті роки баня вже була побудована. У цій бані пар був добрий, не опікав і швидко зігрівав тіло. Все відповідало найкращим стандартам бані чи сауни. З часом все розпалося. У Радомишлі на жаль не має бані.

Ідентифікація За останні десятки літ громадяни України емігрували майже на всі континенти світу. Хто добровільно , хто заробити грошенят, хто після Чорнобильської аварії , хто повернувся на землю обітовану прастару колиску світових релігій Ізраїль , а хто утік від переслідувань кримінальних органів за вдіяний злочин або ще за щось ? Масово покидала Україну інтелігенція , яка бачила безлад, брехню і безвихідь. Українці, які ідентифікували себе як титульна нація у процентному відношенні залишали масово землю предків . Адже що говорити. Розпад СРСР. Україна почала утворюватися як держава, в якій кожен мав шанс реалізувати свої мрії. Але чи міг? Ось головна причина, що не кожен міг. Адже державотворення, яке створювалося в УРСР, підпало під повний контроль бувшої партійної номенклатури, яка захватила усі основні ланки державотворення, знищивши банківську систему і мільйони українців внаслідок цього втратили всі грошові заощадження. Було ліквідовано тисячі підприємств по всій Україні ,знищено сільські колгоспні та радгоспні господарства. Земля попала в руки пройдисвітів . Країна стала кримінально-злочинецькою клоакою , де головним і рушійним діючим імпульсом був долар. Корупція і підкуп стали масовим явищем і є розповсюджені серед усіх низок керівних структур від сільської ради, аж до Верховної. Політична верхівка на чолі з президентами , депутатським корпусом і сама Верховна рада, міністерства ,силові структури і армія постійно були в зоні нагляду і контролю сусідньої держави , вічного окупанта України. Прості українці попали у безвихідь, настав період темноти . Протягом багатовікової окупації український народ був постійно інфікований хворобою російськості. В дитячих садках, школах і Вишах силоміць і цілеспрямовано вводилась російська мова. Книгодрук і преса були зросійщені. Церква московського патріархату в Україні була чужа і є ворожою до місцевого населення. Силові структури ,різні беркути, армійські підрозділи формувалися не з патріотичних українців, а з проросійських покидьків. А наслідок? Тільки в Криму 20 тисяч зрадників серед військових, які перейшли на бік окупанта. Донбас сам на себе накликав біду. Тепер там руїна ,війна і голод але ,,руський мір,,. Що говорити царизм масово знищував українців і переселяв з України до Сибіру , Далекого сходу, за Донщину, а споконвічні землі українців заселяли німцями, росіянами та іншими. У радянський період комуністичні злочинці робили це також. Мільйони громадян, які проживали на території України в радянський період безслідно зникали і більше їх ніхто ніколи не бачив і не чув про них. Серед багатьох народів : українців, білорусів, поляків, чехів ,німців, євреїв, росіян та інших можна довідатися ,що їхні предки зникали безслідно. А дітей давали до адаптації, або в дитячі будинки. Діти ці вже виховувалися як манкурти ,які не мали своєї ні національної ідентичності, ні духовності ,ні релігійних переконань, ні моральних засад ,які могли б успадкувати від своїх батьків. Голодомор знищив активне свідоме сільське населення, а інтелігенція поступово знищувалася протягом всього існування СРСР. Тільки за те, що українець ідентифікував себе як українець, розстрілював Котовський у Базарі в 20-ті роки. В голодомор 1932-1933 р. в документах, які знаходимо як акти про померлих та звітах зазначають, що помер тому ,що був українець. Цілі райони на Україні повмирали, а на їх місце заслали мільйони росіян , які принесли на українські землі ,,руський мір,,. Тепер завдяки ,,руському міру,, на українських землях йде нікому не потрібна війна. Росія своїм агресивним зазіханням і війною підняла до зброї весь світ. Жити із сусідом ворогом-це небезпечно. А тому всі європейські народи почали усвідомлювати , що Україна –це жертва ненаситної агресії Росії . Допомога Україні приходить, санкції також роблять свою справу. Але самі українці ще не повністю усвідомлюють біду, яка загрожує Україні . А це : інформаційно-медійна війна, якою отруює українців сусідня держава посередництвом телевізійних і радіо програм .Сучасні інтернетові сайти ,, Однокласники,,, ,,Фейсбук,,та багато інших проводять з українськими блогерами непомітну працю, одурманюючи мозок . Вже за декілька років до воєнної агресії проти України і окупації Криму російські сайти пропонували георгіївські стрічки. І на превеликий жаль 80% українців і вихідців з України які проживають в інших країнах клюнули на це. Серед багатьох знайомих мені і близьких ,тепер вже у колишніх людей ,існують і такі що продовжують ганебне спілкування з російським культурним і мистецьким середовищем без усвідомлення того ,що на землю де вони народилися, зростали, вивчилися і сформувалися як особистості напав ворог і вбиває всіх, не тільки українців, а всіх без національної ознаки громадян України. Де мільйони українців Росії, чому мовчать –біла пляма? Це сумний і ганебний факт зради своїй батьківщині і землі предків, серед яких перекрутні, які продовжують вірою і правдою служити своїм катам і ворогам України. В історії народів світу немає подібних фактів. Так звані бувші, піддавшись російсько- шовіністичній пропаганді під час Майдану навіть у своїх запитаннях запитували: «Ти за кого за русских чи за фашистів». То які можуть бути запитання. Імперія не прощає зраду. Троцький, як тільки він не вислужувався москалям. Займав найвищі керівні партійні посади. Був викинутий із СРСР і забитий і на цьому його слава кінчилась. Візьміться за розум українці і бувші українці і ті котрі проживають в РФ і інших країнах світу? З ворогом не можливо бути добрим ,з ворогом потрібно воювати ,а то не тільки зброєю ,але мовою, історією, релігійним пересвідченням .Поки українці не будуть мати своєї ідентичності і свідомість українців буде служити ,,руському міру,, ,доти буде тривати агресія проти України.

Моя перша колядка. Дитячі роки майже у всіх пов´язані з якимись подіями, які стоять, перед очима, у пам´яті все життя. І саме такою яскравою подією було зимове свято Різдво Христове, яке невіддільне від колядки та щедрівки. Ці дійства прожило багато поколінь людей України. Адже незважаючи на те, що в роки радянської влади, ці свята були заборонені державою і не підтримувалися, дітлахи по всій Україні збиралися у ватаги і нічними селами Полісся, Волині , Буковини, або інших регіонів, гучно співали колядки i щедрівки, які луною відзивалися з неба. Колядування і славлення Коляди - старовинний дохристиянський зимово-весняний ритуал.У деяких країнах світу колядують тількі у різдв´яні свята, але в деяких і на Великдeнь. На Великодні свята колядують наприклад у Чехії, і цю можливість мають виключно хлопці, які із гарно сплетеними лозинами,подібно до дівочої коси, ходять від хати до хати і б´ють дівчат. Дівчата хлопців поливають холодною водою.Усі ці дійства супроводжуються піснями –колядками , які мають сюжетну лінію пов´язувану із збиранням врожаю і побажаннями доброго здоров´я,тощо. Слово ,,коляда,, досить розширений вираз і до старословянської мови прийшло з латинської calende(перший день в місяці). Слов´янські погани (язичники) ,словом коляда означували славність, яка позв´язана iз зимовим сонцестоянням . Колядувати і колдувати, на мій погляд, має подібне звукове забарвлення і було б наразі дослідити спорідненість цих слів.Якщо розглядати етимологію слова колдун,то за А.А.Тюняєвим, воно походить від перекрученого старо-словянського слова «колядун»-це той хто колядує (заклинає, заговарює, гадає,визиває господярів з хати для випрошування дарунків, жебракує, витворює шум і т.д.) під час зимових різдвляних колядок, які у древню добу на Русі проходили в період з 23 по 31грудня, а сьогодi від 6 по 14 січня. У східнослов´янських мовах це слово має досить широке розповсюдження. Від імені слов´янського бога Коляди і походить назва календар.Згодом слово «колдун» проникло і в інші мови. Сербохорвати вживають слово «колдовати -жебракувати», або «випрошувати» ,словенське слово «коldоvаtі» теж, що сербохорватське «колдуш -жебрак», або словенськe kоldus так як і грецьке «халдеєць, він же маг».У різних народів проходить спорідненість цього слова у литовців «каlbа- язик»,у латишів «kalada -шум», латинське «calo –визивати,викликати духи », венгерською «koldulni-жебракувати, просити». Раніше люди досить сильно були пов´язані з природою і кліматом,адже від цих впливів залежав збір врожаю зернових та злакових культур , які у древніх народів були головними компoнентами харчування .У колядках часто вживаються такі слова, як жито-пшениця та всяка пашниця. Люди вірили, що коли заколядують, можливо і (закoлдують) то буде добрий урожай .Що таке колядка?Як на моє розуміння цього слова, це ритуал визивання духів, які спричиняють покращання здоров´я і добробуту людей, а також стосунків між людьми.У ритуальних побажаннях колядники звертаються до потайбічних сил , i про допомогу сприяти покращенню врожаїв .У своїх ритуальних просіннях колядники також просять, щоб у людей була здорова скотина і домашні свійські тварини, птиця від яких залежить добробут людей.Якщо розглядати цей ритуал, із погляду сьогодення, то він носить містичний чарівницький ритуал закликання духів, і з християнським вченням йде в розріз. Але багато християнських церквов пристосувалися до цих магічних ритуалів і приспособили християнське віровчення до звичаїв народів, які у різні століття визнали християнство, як головну віру. Якщо вивчати колядки дохристиянські ,то в них ще не зустрінемо ймен Святих та Ісуса Христа.У більш пізніших, після прийняття християнства, вже просліджується зв´язок з хритиянським вченням про створення світу, де головні діючі постаті стають Бог-створитель, Божа матір, Йосип та Ісус Христос.Якщо припустити , що колдуни і колядники у старі часи були одні і ті люди, як і підтверджує грецьке слово «халдеєць, він же маг» ,то з прийняттям хрисиянства, церква зробила розподіл у сфері впливу цієї містерії, і мабуть колдуни, які приймають участь у церковних містеріях стали колядники ,а колдунами залишилися всі інші, які лікували людей і тварин, прохали доброї погоди і визизвали дощів при допомозі і спілкуванні із потусторонніми силами, протягом всього року.Отже колядники це вибрані люди, які випрошують льготи про суспільство, протягом Різдвляних і Великодніх свят.Усі інші випрошувачі –це колдуни і чародії.В українській сучасній мові це слово вживається рідко,хоча у древньо-руський період було досить розповсюджене. Протягом формування російської імперії воно із старослов´янського було запозичено і перебрано росіянами. В українській мові існує артельнативне слово чарівник, чародій , яке в старовинні часи в українських землях вживалося, як колядун, колдун , кудесник. Перша моя колядка пов´язана з околицями Радомишля i була довгоочікувана і зворушливо піднесена, адже я на неї чекав з великим натхненням і мрійливим дитячим сновидінням. У післявоєнні роки Радомишль був , а на мою думку і тепер є, малим провінційним містом з ознаками сільської архітектури і побутових звичок, яку сільські жителі перенесли і зберігли із сіл, оселившись у Радимишлі.Адже у самому місті і на його околицях Папірні, Лутівці, Рудні, або на хуторах, ще було досить багато будівель, які були побудовані в зруб, критих соломою і дранкою . Йти колядувати я готувався із своїм братом і його друзями. Мій старший брат Леонід , був безперечним авторитетом у всьому, що б не робив ,і як би не поводився.Адже він мав можливість у вуличних баталіях знаходиться серед старших себе хлопців, які його брали як свого,і ось таким чином, мав респект і у молодших підлітків .А у післявоєнні роки, дітлахи виховувались на вулиці, серед яких були і свої авторитети, які не завжди , мали високий моральний критерій ,але були, або сильнійші від інших, або їх підтримували однодумці, котрі думали і діяли за одним і тім сценарієм: ,,Хто сильніший і брутальнійший, той має правити ,,... Колядування також було поставлене за архаїчною основою.Вожак мав право на більший поділ із колядки.Мій брат добре малював олівцями , адже вмів з усіх книжок –читанок,російської або української літератури, зробити копію портрета Т.Шевченка, О.Пушкіна,М. Лермонтова , М.Гоголя та інших.У нього із часом виник цілий альбом , але потім десь загубився. Я наслідував його і дещо також малював. До різдв´яних свят, для колядування, брат власноручно виробив маску, яка була подібна до діда мороза. Ось і в 1958 році зима в Радомишлі була морозна і сніжна. На Поліссі, взагалі, зими бували сніжні із морозами ,які досягали досить низьких теплот.Всі вулиці і стежини були заметені і потрібно було пробиратися навмання по великих кучугурах. Брат домовився із кількома хлопцями, що підуть колядувати .Я також напросився і став чекати Різдва. Коли ж прийшов довгоочікований день, брат чи то захворів, чи йому стало погано,він ліг на печі і сказав, що непіде колядувати.А я подумав, що коли він не піде, то я візьму його маску, яка була із прорізаними очима, пофарбованими червоною фарбою щоками , а до того ж із льону-паклі брат виробив могутню сиву бороду. Я тішився на те, що наколядую всякої всячини. Коли стало темніти, прийшов один із колядників, Григорій Сосниціький ,але брат відмовився йти колядувати ,тоді взявши мене, ми пішли через рівчак Черчу на вулицю Микську, яку в народі чомусь звали хутір Джуй.Там проживала родина Волинців і Севківських,серед яких була як старша генерація, так і молоді поженені їхні діти, які мали вже дітей. Братів однокласник , Микола Волинець, пообіцяв, що коли підем колядувати до його старшої сестри ,то дістанемо і грошей і цукерок.А для дітей то було притягливо.Пам´ятаю, що нас було троє колядників Микола, Григорій і я.Хлопці були за віком старші від мене на 7 ,4 роки.Були фізично сильніші і могли у завіях краще пересуватися.Коли, я взявши маску хотів одіти на обличчя ,щоб мене не пізнали, Григорій забрав у мене її і дав мені чорні окуляри, вирізані із паперу з пришитою гумою для того, щоб вони держалися,і сказав, що ти малий ,тебе всерівно ніхто не пізнає, а маску дай мені. Тоді ми пішли до однієї із хат, де проживали Севківські і заколядували.Нам відкрили двері і впустивши до хати попросили ,щоб ми ще раз заколядували .Нічого не вдієш і ми повторили колядку. Колядин ,колядин я у батька один дайте дядьку коляду я додому занесу дайте дядьку кішку я з´їм у затишку. Добривечір! Хазяйка, старша пані , нам винесла пирирогів і дала найстаршому.Микола розділив і ми пішли далі.Пам´ятаю , що були то пироги з сиром.Грошей ми не дістали.На вулиці почалася заметіль, а хуртовина була такою сильною,що збивало нас з ніг, але ми продовжували і пішли за радою Миколи Волинця до сина Сeвківських Володимира .У нього було якесь дивне вуличне прозвисько Лаб.Взагалі у нашій окрузі всі мали клички, або призвиська.Микола Волинець був Козел,мій брат Хівра,Григорій Гицель,мене охрестили Сороківка –Севруківка ,а також інші діти і дорослі мали вуличні призвиська.Як я пам´ятаю з дитинства, то придумувались призвиська ганебні ,які власникам не подобались. Інколи із-за них виникали конфлікти і бійки на вулиці, коли хтось в образливій формі перед всіма називав того чи іншого призвіськом.Як потім довідався, що ця традиція приліплювання прзвиськ, мала давню традицію і була досить розповсюджена між клейзмеровськими музиками (жидівська музика) по Нечуй-Левицькому. Наліплювались призвиська ганебні і зневажливі. Отже, коли ми видерлись до його хати ,то почали гавкати собаки.Ми продекламували декілька разів колядку , але ніхто не вийшов.За звиком було так, що коли до колядників ніхто не виходив з хати ,то колядники кричали: Шило швайка Всрана хазяйка. Микола був головний колядник, якого ми мусили послухати і він сказав, що Лаб мабуть знаходиться у його сестри ,адже він чув як вони домовлялися про сполечну зустріч Різдва.Повернувшись, ми пішли до Миколиної сестри і почали роздивлятися у вікна.Хата була низька поставлена у зруб і не оштукатурена, вікна були маленькі і замерзлі.Дивлячись через замерзлі вікна і візерунки на них, ми зовсім не могли розгледіти що там в середині хати діється ,хоча і намагалися. Микола відчував, що він ніби дома ,адже прийшли колядувати до своєї старшої сестри .Він гукав найгучніше від нас,а коли ніхто не обізвався і не відкривив ,то він почав молотити у вікна і у двері. Микола у ті роки мав мутацію голосу і горланив ніби фальцетом.Коли він співав «колядин –колядин» ,то Григорій в риму його передражнював «козю -бе –козю-бе» ,я також допомагав Григорію і тягнув за ним.Григорій його перекливлював і говорив мені потиху,що той співає козлячим голосом.Ми сміялися,жартували і колядували. Певний час ми бігали навкіл хати і намагалися визвати господарів.На кінець вискочив здоровань і кинувся за нами.Ми з Григорієм побігли за хату в напрямку городу, а Микола , як свій побіг у хлів.Зима була холодна і ми всі були у битих валянках.У мене своїх не було і я взяв братові ,які були на мене великі і досягали аж по піхви і коли я втікав то один валянок застряв у снігу і я далі побіг босоніж.Це тривало миттєво і так швидко, що я навіть холоду не відчув.Повернувсшись, я обтрусив сніг із ноги і одяг валянка.Чолов´яга виломавши з плоту кия кинувся за Миколою у хлів і почав його молотити києм.Микола пізнавши сусіду Лаба став кричати :,, Дядьку Володимире –це я Волинець Коля,, і просив , щоб він його не бив, і що тут проживає його сестра , до якої він прийшов заколядувати.Ми ж з Григорієм, оббігши заметету снігом хату, вискочили на вулицю і хотіли вже бігти додому, але з хати повиходили гості і сестра Миколи ,тоді Микола зачав гукати, щоб ми повернулися і йшли за ним.Всі зайши до хати і нас попросили колядувати.Гості були напідпитку і нас заставляли декілька разів колядувати.Потім пам´ятаю, що нам налили по чарці самогону і ми випили і ще щось дали закусити.Потім давали, всовуючі нам у кишені пироги,копійки і горіхи.Так ми тихою ходою по заметілі ходили ще до кількох хат і до моїх батьків, які нам всипали гостинців,цукерок і копійок, а потім Григорій Сосницький нас попросив , щоб ми заколядували у його діда і баби.Він сказав, що його дід касир у церкві і у нього на стіні над ліжком завжди висить торба з мідними і срібними монетами, котрі він зберігає після того, як у церкві проходить збірка під час служби.Ми також заспівали одну із колядок яку знали: Коляд коляд колядниця Добра з медом паляниця А без меду не така Дайте дядьку п´ятака Не такого,не такого Дайте дятьку золотого Добривечір! Його бабця, як ми її всі називали, баба Саша, винесла нам у сіні яблука, цукерки і гроші.Потім Григорій частенько гришив, тягаючи у діда монети із торби. Мене брав як свого співгришника , щоб я стояв на шухера на розі вулиці.Він знав де дід ховає ключ від хати, і у неділю, коли дід і баба були в церкві, він запускав руку у торбу з копійками і брав скільки входило в руку.Мені він давав інколи п´ять чи десять копійок, за співучасть у крадіжці і говорив, що б я мовчав і нікому не говорив.Інколи Григорій брав мене у кінотеатр і купляв квитка,цукерки, або морозиво.Кінотеатр знаходився у кінці 50-х років по вулиці Міськради, в напрямку парку.Будинок був старовинний з колонами і всередині був обладнаний ложами і балконом.До революції був то міський театр.У кінотеатрі білети відривав старий білетер Шмухлер . Він мав на стіні дерев´яну коробочку у яку скидав контрольки , відірвані від вхідних білетів .Старші хлопці, інколи його провокували бійкою, або робили не добрі вчинки, щоб вивести його з рівноваги.Коли він їх заспокоював і відходив з робочого місця, інші крали контрольки, щоб потім в наступну неділю приладнавши до квитка, пройти у кіно.Інколи де кому везло, але в більшості випадків Шмухлер розпізнавав і виганяв з кіно на вулицю. Після колядування ,коли на небі висів над головами яскраво-жовтий місяць, овіяний хороводом зірок, ми стомлені і якось зворушливі, поверталися до своїх домівок.Було майже тихо.За декілька годин ,коли ми блукали засніженими вулицями вечірнього Радомишля ,метіль і завірюха скінчилася ,вітер стих.Було тихо ,тільки десь в далині ще було чути окремі голоси колядників,та гавкіт собак.Пробираючись великими сніговими кучугурами ми провалювалися у снігові кургани і обтріпавшись за декілька метрів знову провалювалися.Коли ж вийшли на протоптану доріжку ,то під нашими валянками рипів сніг, від якого йшла луна десь висого до неба і торкнувшись місяця і зірок луною спускалася до нас. Микола розділивши між нами, все що ми наколядували, пішов до дому.Мені згідно віку припало найменша частка ,але я був і так радий, що мене взяли колядувати.Григорій пообіцяв моїй мамі, що одведе мене додому ,адже була вже вечірня пора і скрізь була темінь.Він мене пізно у вечері привів до хвіртки і впевнившись ,що я зайшов у подвіря, сам пішов до дому.Потім за декілька років я вже сам збирав ватаги хлопців, а інколи до нас приєднувалися і дівчата,наші сестри чи одноклосниці .І по ночних вулицях околиці Радомишля , ходила величезна ватага дітей.Інколи, загледівши багато дітлахів, деякі господарки не відкривали двері, або вимикали світло.Вигідно було ходити колядувати малими скупинами до п´яти колядників.Тоді могло щось перепасти. Інколи ми відганяли чужаків , щоб не ходили з нами .Окрім колядування, я з друзями ходив на Маланку щедрувати, а наступного дня, на Василя Великого, засівати. В цей день люди давали виключно гроші. І дітвора, яка ходила щедрувати і засівати ,інколи мала чималу провізію. Колядницькі оказії і всіляки комедні випадки ,траплялися з нами кожного року.У великому гурті зимових завірюх діти завжди були веселі, дотепні і жартівливі. Повертаючись додому в місячну ніч, всі колядники були в добрій наладі і сповнені радісного відчуття від спільного ритуально-магічного дійства колядування. © Михайло Севрук. Всі права застережені.

Пендищук Іван Миколайович

Пендищук Іван Миколайович - визначний український кларнетист, педагог, дипломант українського музичного конкурсу ім. 50-річчя ВЛКСМ (Київ, 1968р.) Іван Миколайович Пендищук народився в Чернівцях 01.08.1940 р. - помер у Києві 03.04.2012 р. Дитячі роки провів у дитячому будинку.У 1956 -1960 роках навчався в Чернівецькому державному музичному училищі у класі І.Рибалка.З1960 року навчався в Київській державній консерваторії ім.П.І.Чайковського (кл.С.Ригіна), яку закінчив у 1965 році. З 1962 по 1979 роки працює солістом заслуженого державного симфонічного оркестру України, потім концертмейстером групи кларнетів та викладачем музичної школи. Про Івана Пендищука з впевністю можна сказати ,що бог його обдарував у повному розумінні слова. Адже, як кларнетист- виконавець, він був майстер з великої літери ,як кажуть, від бога.Як педагог, мав що сказати і чому навчити своїх учнів. Вже навчаючись в консерваторії, викладав у музичних школах Києва №10 (1964 – 1970) та № 3(1971 – 1981). В Броварській дитячій музичній школі №1(1984 – 1986).В роки (2003 -2004).був викладачем кларнету у Київській середній спеціалізованій музичнійшколі-інтернаті ім. М.В.Лисенка .Він також працював у київському училищі культури в (1977 – 1979)роки, а потім в державному музичному училищі ім.Р.М.Глієра (1985-1999)р.,в якому був завідуючим духовим відділом. Певний час Іван Пендищук викладав у Київській державній консерваторії (1990-1997) та Державному інституті культури(2000-2005) де виконував обовязки старшого викладача по класу кларнета.Протягом багатьох років праці в симфонічних оркестрах України грав виключно перші партії і був окрасою оркестрів.В державному симфонічному оркестрі України він працював більше 20-ти років, а потім перейшов у симфонічний оркестр Держтелерадіо України(1979-1988). В (2000-2002) роки був солістом київського муніципального духового оркестру Протягом своєї тврчої кар’єри він не обмежувався тільки грою в оркестрі, але активно співпрацював з молодими композиторами і проводив записи у фонд українського радіо, як соліст, так і в складі різноманітних ансамблів. Довгий час у складі симфонічних оркестрів брав участь у записах музики до фільмів на кіностудії ім.О.Довженка.У різні роки працював під керівництвом видатних диригентів сучасності: Н.Рахліна, С.Турчака, К.Сімеонова, В.Кожухаря,В.Гнедаша, Є.Дущенка, І.Гамкала, А. Власенка та інших. Іван Пендищук являється первшим виконавцем в СРСР «Концерта для кларнета із оркестром» Рудольфа Кубіна (Чехія), який був виконаний 18.07.1968р., у супроводі симфонічного державного оркестра України під керівництвом Аліна Власенка. 10.07.1976 г.,Іван Пендищук виконав «Концертіно» К.М.Вебера у супроводі симфонічного державного оркестра України під керівництвом Алін Власенко . До праці в оркестрі Іван Пендищук відносився досить відповідально, адже завжди приходив на годину раніше і приправував свої солові партії з великою відповідальністю , які завжди виконував досить досконало, вдумливо і на високому професійному рівні. В своїх сольних партіях продумував кожну фразу, використовуючі всі можливі засобии, такі, як штрихи, динаміку,темпово –агостичну і ритмічну структуру та фразування. Особливо майстерно справлявся із соловими партіями у творах Л.Ревуцького і Б.Лятошинського, його симфоніях, де багато є сольних партій для кларнета.Він глибинно відчував форму твору і намагався використовувати своє вміння якнайкраще і зі всією відповідальністю. Разом iз тим, він був безкомпромісним і до інших виконавців сольних партій в оркесті. Коли І.М.Пендищук грав соло,а потім подібне соло, розвиваючись, було композитором використано у партії гобоя, флейти або фагота і, при цьому, музикант грав трохи інакше, ніж грав він сам, то він відразу реагував і робив зауваження, або просив колегу грати згідно його уяві. Безперечно, що кожний виконавець має іншу виконавську школу і своє уявлення виконання твору, а тому в оркестрі інколи ставали незгоди між окремими інтерпретантами, які закінчувалися примиренням після успішного виконання твору. Цікаво, що Пендищук, будучи відповідальним та безкомпромісним виконавцем, завжди був доброзичливим і з розумінням входив у різноманітні ситуації, які інколи поставали в оркестрі. Протягом багатьох років він був членом художньої ради оркестру. Внаслідку розпаду СРСР багато творчих колективів і шкільних музичних закладів України потерпали від не коректного відношення адміністрації до працівників і велика частина суспільства не зуміла пристосовуватись та прийняти, так звані, нові історичні умови .Іван Пендищук був борець за справедливість і відкриті творчі стосунки і як наслідок – це зміна праці та переходи із одного колективу в інший. За фізичними ознаками він був добре сформований, і міг би ще жити та навчати молоде покоління. Помер Іван Пендищук навесні 2012 року, в забутті, і мало хто із бувших колег знав про це. Ми ж, ті, хто знав його, як музиканта-виконавця, педагога, колегу, завжди будемо памятати з добрими почуттями вдячності, що на життєвому шляху зустрілили людину, яка мала вплив і на наше творче кредо.

Утікач משה/ Моше - син Алтера Ребе помер у Радомислі

Утікач משה/ Моше - син Алтера Ребе помер у Радомислі
З історії Радомисля відомо,що помітним явищем у місті була єврейська громада, яка проживала у ньому з непам‘ятних часів. Хоч єврейська громада жила своїм окремим закритим духовним і релігійним життям, але побутові стосунки з місцевим населенням були досить розвинуті.Серед радомисльських євреїв були досить відомі капіталісти-міліонери, підприємці,вчені, рабини,літератори, лікарі,актори, музиканти, ремісники та інші. В Радомишлі єврейська громада створювала всі можливості для забезпечення духовного і культурного розвитку молодшого покоління. У місті існувало декілька шкіл,театр, бібліотека, лікарня, видавалася газета,був досить добрий оркестр клейзмеровської музики. Побудовані на кошти громади синагога, школа і лікарня була архітектурною окрасою міста.До Радомишля приїзджали відомі на той час актори,релігійні діячі,вчені. Завдяки мудрості керівництва місцевої єврейської громади у місті кипіло життя наповнене великим натхненням городян.Цікавим фактом у історії Радомисля є те,що тут проживав і помер син засновника хасидського руху Альтера Ребе Моше, автор книги хасидського вчення, у якій він розмірковує про чотири опори Небесної Колесниці...
З історії життя Моше Боруховича, молодшого сина Алтер Ребе.
Шостий Любачивський Ребе Йосип –Іцхак Шнеєрсон, який був радянською ,,інквізицією,,у 20 роки ХХ століття суджений до смертної кари, за розповсюдження релігії і єврейську просвітницьку діяльність (звілнений був лише у 1927 році, а потім емігрував до Амарики) , у своїх записах подає цікаві факти із розселення єврейських громад –кагалів на початку 19 століття у Російській імперії, а зокрема в Білорусії, Україні i регіоні Полісся та Волині.У записці він описує хасидські общини Фастова, Радомисля і Чорнобиля та інших міст.Цікавим eпізодом пов‘язаним із Радомислем і його обивательством є факт,що у цьому місті прожив свої останні роки і помер дивний хасид, жебрак, який кожну ніч спав у синагозі привязаний до верхніх балок під стелею.Звали його משה /Моше.
Хто ж такий був Моше, чому i за яких обставин він поселився у Радомислі?
Моше був молодшим сином Альтера Ребе Шнеура Залмана-засновника релігійної течиї Хасидизму. Сам Альтер Ребе народився у родині цадика i від дитячих років присвятив себе релігійному вченню і вивченню Талмуду, а також заснуванню нової релігійної течиї хасидизму. Він заклав династію знаменитих Любачивських рабинів. Його життя не було увінчено лаврами, а у молитвах і кождоденною працею. За доносами противників хасидизму його разом з іншими сподвижниками декілька разів арештовували і закованих, як злочинців, перевозили у поштових діліжансах до Петербурга і тримали у Петропавловській фортеці допитуючи там.





На початку 19 століття Альтер Ребе знаходився в Петербурзі після ув‘язнення , де він провів декілька місяців у тюрмі Таємного будинку, а подальшу добу проживав на приватній квартирі. Проживаючи в Петербурзі Ребе продовжував займатися суспільною працею на благо євреїв.
У 1801 році Алтер Ребе разом із сином Моше і помічником реб Йосипом-Моше виїхали із Петербурга у кареті , яку їм запропонував князь Любомирський, на землях якого Алтер Ребе погодився поставити свою нову резиденцію.Карета їхала у супроводі почесної варти із офіцерів. Далі у чотирьох каретах їхали найближчі до Ребе хасиди.
Приїхавши у село Ляди Могильвської губернії і поселившись там, Ребе почав активно займатися справами на благо общини. Він доручив своєму синові Моше організувати розселення прибулих євреїв по невеликих селах і хуторах, щоб вони заробляли собі на життя землеробством.У ході своєї діяльності Ребе зібрав значну суму для допомоги тім, хто вирішив працювати у земльних господарствах.
Завдяки діяльності впливових хасидів, які мали зв‘язки з високими чиновниками у Петербурзі, Ребе заручився підтримкою влади і сотні єврейських родин змогли розселитися у містечках і селах Російської імперії, а також біля Катеринослава і Полтави.За вказівкою батька Моше, обіймав посаду координатора із суспільних зв‘язків і організував переселення учителів, різників і рабинів, у ті місцевості, де поселялися землевиробники, щоб єврейське життя нових поселенців було повноцінніше.Він також керував будівництвом синагог і микв.
У такому ритмі пробігло десять років, наповнених активною і плідною діяльністю.Протягом цього часу Моше декілька разів їздив до Петербурга для вирішення невідкладних суспільних справ і кожного разу добивався успіху.
У роки війни з Наполеоновськими військами Альтер Ребе був на стороні російського самодержавства,хоч і деякі лідери хасидизму рахували,що французський лібералізм принесе російському і польському єврейству свободу і звільнить від переслідувань і погромів.Але Альтер Ребе передбачав, що внаслідку нак званої ,,свободи,, євреське населення відійде від Тори і заповідей і асимілюється.Він бажав поразки наполеонівським військам,а тому розіслав листи до єврейських общин із зверненням,щоб всіми силами допомагати російській армії. Він говорив: ,,Перемоги ворога тимчасові, остаточна перемога буде за російським царем,,.
Сам Альтер Ребе у 1812 році вимушений був рятуватися від французських військ.Він разом з близькими до нього людьми і родиною від‘їхав із російською армією, яка відступала.По дорозі на Україні захворів і помер у селі Пєна на Курщині. Похований він у місті Гадячі на Полтавщині.Його могила являється місцем світового паломництва хасидів. Після нього хасидський рух очолив його старший син Ребе, рабби Довбер, який у 1813 році із Ляд резиденцію переніс у Любавичі, і це місце стало столицею руху ХАБАД на слідуючі 102 роки.
Його син Моше не поїхав із Ребе Алтером, а разом із іншими хасидами домомагали російській армії у розвідувальній діяльності. Знаючи добре французьку мову Моше завів дружбу з французськими офіцерами.Він переїхав до Латвії у Друю, де знаходився штаб французської розвідки. Грамотні люди із місцевих сіл допомагали французській розвідці , за невелику платню складати карти російських доріг. Писали вони по польські, російські, литовські, а Моше перекладав їх до французської мови, а після цього вони розселялися до бригад. Моше ж потім передавав інформацію агентам російської армії. В історичних довідках є багато піддтверджень, що єврейськи громади допомогали російській армії у війні проти наполеоновських військ.Одним із агентів російчської розвідки був також Нафталі-Герц Шульман.

Російський цар Олександр І у роки війни з наполеоновськими військами 1812-1814 р. підтримував співпрацю єврейських общин у розвідувальній справі на благо імперії.У січні 1913 року він під час аудиєнції з Нафталі-Герцем Шульманом –хасидом із Старого Бихова вручив йому охоронні документи, які свідчать про те, що формувалася розвідницька агентура, яка базувалася на єврейських общинних управліннях –кагалах. У звязку із секретністю височайшого повеління, Шульману були вручені лише «писані Особистою рукою Його Імператорського Величества благовоління єврейському народу», «охоронний лист про звільнення вибраних агентів від всяких утисків при постої у тих кагалах де вони проживали, а також бланки «Подорожніх» для оформлення і безпечного проїзду, як його самого, так і його агентам.
Подякувавши євреям за службу в армійских органах безпеки,Олександр 1 «довірив» їм виконання нового тайного проекту державного масштабу з надією, що євреї «оправдають» його «довіру».
Але фінансування цього проекту в основному було покладено на єврейскі общини. Шульману здавалося, що доручення імператора давало унікальну можливість російскому єврейству із людей «другого сорту» перетворитися в особливо довіренних особ, виконуючих важливі державні завдання.Цьому проекту не потрібно було якоїсь спеціальної підготовки виконавців, або навіть зміни їхньої зовнішньго вигляду. Не гаючи часу, Шульман приступив виконувати «Высочайше данного... поручения».Ця секретна діяльність підтримувалась місцевими владами більше року. У лютому 1814 гоку в Радомислі (Київської губернії) Шульман був затриманий городничим під час підготовки виборів «трьох чоловік, совісних і знаючих єврейскі закони, з метою, що коли він їх приведе до присяги і відкриє їм тайну, то вони не повинні її розсекретити до тієї доби, поки не виникне необхідність». Недивлячись на переконливі «охоронні грамоти», поліція рахувала підозрілою діяльність Шульмана по формуванню розвідувальної сітки далеко від лінії фронту, а також протизаконні його переїзди за рахунок місцевих общин. Шульман був доправений із Радомисля у Київ,а звідти висланий до родини у Могилів.Всі папіри у нього були конфісковані і переслані у Особливу канцелярію Мінистерства поліції. Намагання Шульмана повернути їх, щоб продовжувати виконувати «высочайшее поручение императора», ні до чого не привели.Цар на той час мав уже вирішувати інші невідкладні питання, і доля Шульмана його більше не цікавила.
У 1915 році цар Олександр І відвідав не далеко від Любавичів сусіднє село Бабиновичи і губернатор Могильова захотів представити царю нового Ребе і його молодшого брата Моше. Обставитни склалися таким чином, що першими була прелставелена група аристократів.Це Моше заділо і він поскаржився на це що сталося губернатору.При розмові був присутній смоленський прилат, який відразу на адресу Моше відпустив декілька уїдливих фраз і почав поносити всю Тору.Моше не змовчав, а дав рішучу відповідь прилату.Ображений прилат стояв на проведенні диспуту.Диспут у якому взяли участь єпископи Смоленська і Ніжина відбувся у церкві містечка Ярцево біля Смоленська, на якому Моше отримав перемогу і розлючені католики вирішили його затримати і увˇязнити в одній із церков Володимира.У супроводі караульних Моше був відправлений до Володимира.Але на четвертий день, коли охорона і арештований зупинилися на ночліг під Москвою у селі Одарівка, на караульних напав кріпкий сон і Моше вдалося втекти.Це трапилося у той самий день, коли Альтер Ребе вийшов на волю після свого першого увˇязнення.
Моше біг без зупинку цілі сутки не звиртаючи уваги на мороз і сніг.Потім він сам дивувався звідки в нього бралися сили на втечу і яким чином він зміг відгадати напрямок куди треба бігти.Добравшись до Орла він знайшов притулок у рабина Моше-Лейба Якобсона , а через декілька днів відпрвився у сторону Волині.
Сімя Моше пізніше перебралася у Ерзец-Ізраїль.Сам він до кінця життя остався у вигнанні з 1815 і до смерті 1878 року.
З роками, у місті Фастові біля Києва, обˇявився жебрак.Був він високий на зріст і одяг носив білий, і навіть взуття у нього було білого кольору.Одяг завжди був чистий і охайний , хоча ніхто не знав де і коли він прав свій одяг.Коли старець просив милостиню, то ніколи не брав більше однієї копійки, а взявши милостиню вже більше не підходив до тієї людини, поки не обійде усіх міщан.У день він скривався у лісі, а ближче до ночі приходив у синагогу. Там він вилазив на балки перекрить під стрихою і готувався на нічліг.Щоб не впасти він привязував себе до балок.
Ніхто ніколи не бачив цього старця щоб він молився.Декотрі рахували його божевільним, інші припускали що він –олин із 36-ти тайних праведників, завядяки яким світ продовжує своє існування.
Одного разу через Фастів проїзджав праведник,рабби Мордехай із Чорнобиля.Під час візиту він захворів і вимушений був лягти у постіль.Євреї міста приходили до нього, щоб виразити йому своє співчуття і повагу та побажання скрорійшого видужання. Із однією групою прийшов і дивний жебрак.Побачивши його рабби Мордехай крикнув:,,Ага!,,.Завязалася розмова, із якої ніхто із присутніх нічого не зрозумів,тому що вони говорили натяками і загадками.Після цього серед фастовських євреїв склалося думка, що бідний старець – скритий праведник.Пізнше стали говорити що він син Альтера Ребе.
Ось як у своїх записах Реб Михоэль-Лейб, хасид Ребе Махараша, Четвертого Любавичського Ребе, згадував, що коли він гостював у свого тестя у Фастові, цей жебрак прийшов у їхній дім просити милостнню. Тесть, як завжди, дав копійку,а я захотів дати п‘ятнадцать. Старець відмовився.«Я не місцевий , - пояснив я йому, - і не збираюсь тут довго задержуватися. Більше ми ніколи не побачимося. Окажить мені милість і візьміть гроші». Після довгих умовлянь старець все таки згодився. Направившись до дверей, він раптом заговорив про чотири підпори Небесної Колісниці із проротства Йехезкеля, пояснюючі все це у світі хасидського вчення. В якийсь момент він перервався, різко сказав: «Хватить!» - і вийшов.
Піздніше були чутки, що він перебрався у Радомисль під Киевом, де і помер. Прибувши одного разу в Любавичи, я разповів про цю зустріч Ребе.Вислухавши мене, Ребе попросив довідатись подробиці, якщо мені доведеться побувати в Радомислі. Наступного разу, направляючись до Києва , я заїхав у Радомисль і став розпитувати місцевих євреїв можливо хтось пам‘ятає високого бідного старця в білому одязі.Хтось припустив , що мова йде про сина Альтера Ребе і запропонував порозмовляти на цю тему з місцевим шамесом і ще із одних старожилів Радомисля.
Все, що мені розповіли ці люди співпало з тім , про що я довідався сам.Нужденний старець був одягнений в усе біле.Одяг його завжди був чистий.Він ніколи не молився у синагозі, хіба що був присутній у ті моменти коли промовлялися «Кдуша» і «Барху»1.У дні коли читали Тору у свитку, він виходив із синагоги.Мабуть не хотів бути у числі виволаних.Тому що було б тоді відоме імя його батька. 2
На розпитування про сім‘ю він нічого не відповідав, а найбільш настирливих сердито стримував: «Яке тобі діло?»
Мені описали його дивний оспосіб спати під стелею про що я вже чув.Хтось вспоминав, що пальці у старця були надзвичвайно довгі.Коли він знаходився на смертному одрі, його знову запитали про рідних, об‘яснивши, що хочуть їм повідомити про його смерть. «Не треба, відповів старець.Вони дізнаються самі».
Мені показали його могилу на радомисльському єврейському кладоіищі.Багато хвалебних слів було вибито на надгробному камені.Але імˇя його батька там не було.Стояло лише імя покійника – משה /Моше. Повернувшись із Радомисля я розповів усе це Ребе. « Так і є»,відповів Ребе.Співпадали усі описання старця і його спосіб поведінки.Більше того у Ребе була книга, написана молодшим сином Альтер Ребе, самим Моше. У ній були уведені роздуми про чотири підпори Небесної Колісниці....
1. Фрагменти молитви, читания при яких необхідна присутстність мин‘яна, тобто десяти дорослих євреїв.
2. Згідно традиції, викликаючи людину до Тори, проголошують вслух його єврейське ім‘я і єврейске ім‘я його батька.

Пісняри Радомишльського Полісся

© Михайло Севрук. Всі права застережені

Специфічні традиції пісенної творчості українського північного Полісся необхідно досліджувати у віршованій формі текстів невідомих авторів. Народна пісня полісян спирається на побутовий віршований фольклор предків. Вивчаючи глибинні історичні корені пісні північного регіону Житомирського i Київського Полісся, а зокрема Радомишльського, Малинського, Коростенського, Овруцького, Народицького, Олевського, Ємільчинського, Новоград-Волинського р-нів можна констатувати, що пісня тісно звˇ язана з розвитком побуту древлян , який з правіку заселяв цей лісовий край. У творчому добутку наших пращурів віршована рима має досить доконалу форму , яка легко спрацьовується для створення музичних творів і побутових пісень: обрядових, обжинкових, весільних, героїчних балад , заупокійних і літургічних молитовних хоралів та співів.
Завдяки географічній і природній лісовій полозі, Полісся протягом багатьох віків змогло утримати у законсервованому стані свій незабутній колорит, до якого входять народні побутові ремесла, вишивка, а також пісня і танець. Недаром у свій час багато фольклористів і вчених, серед яких були Похилевич,Чубинський, Квітка, Колесса, Де-Фліз проводили дослідження Поліського регіону, а зокрема Радомишльського повіту, який був одним із найбільших повітів Київської губернії і межував із землями білоруського і російського Полісся.
Окрім української пісні у регіонах північного Полісся зберігалась традиція і єврейських пісень та клейзмерських музик . Виходець із Радомисля Веледнецький у свій час їх записав і видав. Влітку студенти багатьох композиторських та історико- теоретичних факультетів мистецьких вузів України виїздять у фольклорні експедиції збирати старовинні пісні та послухати весільні обряди.
На відміну від Полісся південь Київського князівства, де переважно був лісостеп, у давні часи заселяли вихідці iз Близького Сходу та Азії. Їхня асиміляція мала великий вплив не тільки на зміну побуту, фізичних ознак, але і на пісенний колорит місцевих слов‘янських племен. Поступово пришлі етніки влилися у місцеві словˇ янські племена і, таким чином, побут півдня Київщини і Житомирщини та їхні культурні традиції формувалися на взаємних традиціях місцевих словˇянських і не словˇянських племен. До цих етніків належали печеніги, половці, хазари, чорні клобоуки та інші. Прийшовши зі сходу і Месопотанії та асімілювавшись із місцевим населенням , вони залишили помітний вплив на пісенний мелодізм із орієнтальними ознаками та елементи фольклору, які в повній мірі присутні і в сучасних піснях аматорських колективів. Регіон Полісся зміг зберегти на певний час свій традиційний, не змішаний фольклор. Лише пізніше в ХІІІ столітті, коли розпочалася колонізація України відбувся значний вплив на мелодіку солоспівів, інтонацію і ритміку музичних творів.
Протягом багатьох віків народна пісня північних полісян доповнювалася інтонаційним характерним мелодізмом народів, які тут проживають, або проживали. З приходом татаро-монголів, а у пізніші віки литовців, євреїв, поляків, німців ,чехів інтонація, мелодізм та гармонія доповнювалися, вбираючи кращі традиції пісенності цих народів. Велике значення на формування пісенності поліського краю мали чумаки. Від‘їзджаючи в Крим по сіль великими ватагами на весні і повертаючись в кінці літа, або восени, чумаки безумовно, спілкувалися із місцевим населенням приазов‘я і причорномор‘я. Цю територію переважно заселяли татари, греки, турки, гагаузи, болгари та інші народи. Чумаки знайомилися із фольклором цих народів ,і таким чином, кращі пісні та їх мелодику використовували у своїй пісенності. Формування та розиток народної пісні проходить і сьогодні внаслідок виникнення нових стосунки між регіонами і народами. Сьогодні пісня розповсюджується через радіо ,телебачення , та інтернет. Багато професійних і аматорських колективів беруть участь у різноманітних регіональних та міжнародних етнічно-фолькльорних фестивалях, конкурсах та зустрічах. Безумовно, спілкування творчих колективів має великий вплив на формування та розвиток культури багатьох народів.
Пісенність Полісся слід розглядати в комплексній структурі його формування, яка залежить від пори року та місця проведення. Систематизувачи самі пісні їх потрібно розділити за жанровими ознаками:

1.Обрядові-засівальні та обжинкові
2.Весільно - каравайні, церемонійні, обкликальні, дарувальні, прощальні та інші
3.Різдв‘яні колядки та щедрівки
4.Веснянки
5.Купальські
6.Погребальні і поминальні пісні та плачі
7.Побутові сільські
8.Побутові міські
9.Пісні дитячі
10.Пісні дівочі
11.Пісні юнацькі
12.Пісні материнські
13.Пісні гайдамацькі
14.Пісні військові та козацькі
15.Пісні чумацькі
16.Думи
17.Балади
18.Гімни
19.Хорали
20.Ремісничі

Збирання та записування старих пісень і створення нових має на Поліссі давню традицію. У кінці ХІХ століття Климент Квітка розпочав дослідницьку фольклорну працю по збиранню пісень. У 1899 році у с.Пенязевичі Радомисльського повіту він протягом літніх канікул від місцевих жителів записав купальські пісні і пісні, пов ´язані з обжинками.Відтоді і було покладено початок багаторічній фольклористичній діяльності вченого.Після закінчення університета він деякий час працював у Грузії, а потім отримав призначення до Радомисльського окружного суду. Потрапивши знову у благодатне фольклорне середовище, вчений вдруге використовує можливість збирати і записувати пісні у селах Лутівка, Веприн, Болячів, Русанівка, Вишевичі,Городище. Таким чином Климент Васильович записав і занотував у Радомисльському повіті 111 мелодій.


Радомишльська земля традиційно багата на таланти. На Поліссі люди завжди шанували вишивку, народні ремесла, пісню і танець. Дотримуючись таких давніх звичаїв, як збирання врожаю, весільних ритуалів , свят Івана Купала, Різдва Христового і Щедрого вечора, полісяни і сьогодні продовжують традиції своїх предків. Пісню із покоління в покоління отримували як спадщину. У місті Радомишлі і районі в багатьох клубах діяли і діють самодіяльні художні колективи. При районному будинку культури завжди існували фольклорний, хоровий і танцювальний колективи, які були оздобою місцевих концертів.Кожне село району відзначалося своїм неповторним міцним збереженням прадавніх фольклорно – пісенних традицій і мальовничим різновидом Полісьського обрядового пісенного жанру,танцю та вишиванням традиційних вбрань що тут побутують. До невичерпного джерела народних старовинних пісень, мелодій, прагнуть прилучитися продовжувачі народних традицій, любителі народної творчості, серед яких є школярі, молодь і люди похилого віку. Такими є учасники народних аматорських фольклорно – етнографічних колективів, яких в районі налічується декілька.
З кінця 50-х і до 80-х років у місті існував чоловічий хор вчителів, який мав завжди успіхи на концертах.Ініціатором і засновником його був вчитель Роговченко.У свій час в школі –інтернаті села Потієвка навчалася народна артистка України Ніна Матвієнко. Спосіб співу відомої на весь світ співачки підтверджує , що вона дійсно наслідує неповторні мелодико-інтонаційні традиції співу радомишльського Полісся. І сьогодні існує жіночий колективів при районному будинку культури, без якого не обходиться жодне місцеве свято.

Вишевчанка - Фольклорний ансамбль «Вишевичанка» с. Вишевичі Радомишльського району. Керівник – Людмила Гаркава.



Більше 35 років існує народний аматорський фолькльорно-етнічний колектив «Вишевчанка» при сільському будинку культури с. Вишевичі. Першим керівником і організатором колективу була Карпенко Ядвига Петрівна. Наділена від природи серцем пісняра, вона з материнським молоком успадкувала пісенність та любов до пісні. З невеликого хору -ланки картоплярів та хмелярів вона організувала молодий творчий колектив, закоханий в українську пісню.
Протягом років змінювався склад колективу, репертуар, але незмінною залишалась його організатор та її любов до материнської пісні. Ядвига Петрівна разом з учасниками колективу збирала і вивчала забутий звичайний обрядовий фольклор, родинні звичаї і пісні свого села.
Сьогодні народний аматорський хор «Вишевчанка» нараховує 16 учасників середнього та старшого віку, а керівником є активна учасниця від дня його заснування – Гаркова Людмила Василівна.
У репертуарі фольклорного гурту більше шестидесяти пісенних творів, записаних від учасників Стяшенко О.М. (1923 р. н.), Гаркави Л.В., (1940 р.н.), СитникН.І. (1932 р.н.), Кузьменко Г.М.( 1919 р.н.), Єфименко О.Г. ( 1923 р.н.), Василенко Г.І.( 1932 р.н.). Це побутові: «На попівській сіножаті», « Купалася Катя в морі, чумацьк»і:« А ще сонце не заходило», «Їде чумак в доріженьку», весільні:« Козлички мої», « Ой, колесом, колесом», петрівка: « Ой, метений сад, метений», веснянки:« Зійшла зоря вечірняя», « Богатирю, богатирю». А на свято Різдва Христового лунають селом старовинні величальні колядки: « В нашого дядька в дворі явір» , « Пан – господарю, не розгнівайся» , « Ой, під вербою, зеленою», « Ой гула, гула, крутая гора».
Традиційними в селі стали свята: « Андрія», «Трійця», «Івана Купала», «Обжинки», « Зажинки», весільні обряди і завжди невід‘ємною частиною цих заходів є «Вишевчанка».

Берегиня -Фольклорний ансамбль «Берегиня» с. Меделівка Радомишльського району. Керівник – Надія Осадча.


49 років діє народний аматорський колектив «Берегиня». У 1957 році , в мальовничому селі Меделівка був створений хор - ланка, який виконував українські і російські народні пісні і частівки. Протягом років колектив поповнювався новими учасниками, а у репертуарі з’явилися і перші обрядові пісні. Першим керівником колективу була Кириченко Олександра Михайлівна ( 1929 р.н.)Співачка, яку ще називали виводчиця.Вона запропонувала учасникам колективу пригадати родинні звичаї і старовинні пісні. Записавши і створиши базовий репертуар, учасники хору постійно виконують їх у концертах.За багато років своєї творчої діяльності Олександра Михайлівна зібрала ,записала і вивчила з учасниками понад 30 родинно –побутових і обрядових пісень. Сьогодні «Берегиня» нараховує 13 учасників старшого віку і кожен є носієм пісенних фольклорних традицій, вносить до репертуару щось своє , неповторне, забуте і знайдене у глибинних душах своїх предків. Нині керівником гурту є активна учасниця хору, здібний організатор - Осадча Надія Петрівна. Берегинями називають Надію Майстренко ( 1929 р.н. ), Меланію Галушко ( 1924 р.н. ), Софію Осадчу( 1927 р.н. ), Олександру Кириченко ( 1929 р. н. ), Катерину Поліщук ( 1933 р.н. ), Ганну Журбенко ( 1938 р.н.), Надію Осадчу ( 1941 р.н. ). Ними записано цілу низку старовинних пісень весняної, весільної обрядовості:« Ой, упав сніжок на обложок», « Летів півень через ріку», « Ой, за ворота, за новенькії», « Ой, крикнули гуси – лебеді на воді», купальські: « Ой, плавала кладочка під млином», « Іванова мати насіяла м’яти», чумацькі: « Їхали чумаки у Крим по сіль», « На попівській сіножаті», побутові: « Ти сирая да ліщинонька», «Чорна хмара наступає», колядки «Ой, у коморі, в новій оборі»та ін. А всього у репертуарі колективу майже 80 пісень.
Кожна пісня у виконанні учасників колективу відрізняється чистим звучанням. Звертає на себе увагу також м’яка манера співу, злагодженість, у багатьох піснях звучить багатоголосся, є гарні виводчиці. Хор використовує місцевий старовинний одяг і атрибутику.
За активну творчу діяльність та високий виконавський рівень і майстерність,а також за збереження і популяризацію народних свят, звичаїв, обрядів і пісенного фольклору аматорським колективам «Вишевчанка», «Берегиня» присвоєно почесне звання «народний».
Широка творча біографія аматорів. Колективи є учасниками Всеукраїнських, обласних. районних оглядів – конкурсів, фестивалів, свят. Неодноразово виїзджали з обмінними концертами до Білорусії, в Тернопільську область, виступали в Музеї архітектури та побуту України в м. Києві, учасники Міжнародного фестивалю фольклору «Берегиня» в м. Луцьку, Міжнародного фестивалю фольклору, добродійного вечора Поліського фольклору, свята слов’янської писемності в м. Києві, Міжнародного свята літератури і мистецтва « Лесині джерела» в м. Новоград - Волинську.

Народний аматорський танцювальний колектив с. Макалевичі Радомишльського району

Фольклорно-етнографічний танцювальний ансамбль працює при Будинку культури с. Макалевичі з 1970 р. Керівник Шевченко Любов Іванівна. За довгий період свого існування колектив об`їздив майже всі села свого району з концертами. Ансамбль приймав участь у заключному концерті народного фольклору на святі «Роде наш красний», обласних оглядах-конкурсах танцювальних колективів. Виступав перед жителями Народницького р-ну, а також на міжнародному святі літератури і мистецтва «Лесині джерела» у м. Новограді-Волинському. У 2001 році представляв Радомишльський район Житомирської області на творчому звіті Житомирщини у Палаці культури «Україна» м. Києві. Глядачі аплодували учасникам колективу як найстаршим учасникам концерту.
Колектив приймає участь у святкових концертах, які проводяться у с. Макалевичі, а також у Радомишлі і сусідніх селах.
У 2008 р. приймав участь у творчому звіті аматорських колективів Радомишльського району «Талантами славна поліська земля».
За високий рівень виконавської майстерності, значну роботу по відродженню українського танцювального та пісенного фольклору, народних свят, традицій колективу в 1994 році було присвоєне почесне звання «самодіяльний народний».
Репертуар колективу різноманітний .Учасники колективу записали і виконують поліські народні танці , які побутують в даній місцевості, а саме: «Ойра», «Дощик», «Карапет», «Лінцей», «Краков`як» та багато інших. Колектив постійно у пошуках нових танців та пісень.