Париж у весняні Великодні  чарівне місто.Всі вулиці чопорні ,чисті.На клумбах вулиць і бульварів цвітуть тюльпани,нарциcи і багато   квітів. Дерева випускають перші зелененькі листочки.На березі  Сени бігають чоловіки і жінки різних вікових скупин.Ніхто нікуди не поспішає,кожний зайнятий своїми речами і тільки туристи фотографуються для увіковічнення своєї пpисутності в цьому чарівному і магічному місті,що називається Париж.Був у цьому місті декілька  разів  і інколи  в думках проходять образи  вулиць,будов,мостів,костелів та інших визначних місць, i завжди думаю,що хотів би ще раз побувати і побачити все те , що  не встиг оглянути.

У квітні 2007 року ми з дружиною Марією були   у Парижі  у весняні дні ,коли французи святкували Пасху. Проглядаючи визначні місця та пам´ятки міста, ми, як і тисячі туристів з різних кінців світу, намагалися впереддень Пасхи побувати у Соборі Паризької Богоматері (Нотр-Дам де парі).У зв´язку  з тим,що всі бажаючі у суботу  попасти до  костела Нотр-Дам не змогли,то наступного дня під час недільної богослужби, нам всеж таки вдалося увійти. Недалеко собора ,перейшовши міст,можливо долучитися до огляду базару ,де французькі продавці пропонують для купілі всю атрибутику,яка вживається і призначена для пасхальних свят.Туристи купують в основному репродукції з  виглядами Парижа, костелів,мостів,триумфальної арки . Окрім церковної літератури та поглядів  продається безліч різноманітних квітів,солодощів та продовольчих товарів. А  перед костелем завжди збираються тисячі туристів з різних країн світу.Існує там своя пропускна система.Віруючі ,які конфесійно належать до костела Нотр-Дам, проходять і займають місця у костелі ,щоб  бути учасниками літургії, а всі інші і  туристи проходять ,а хто і зупиняється на невизначений час ,щоб послухати проповідь, хорову і органну музику та зробити фотографії.Проходячи будовою цієї величної споруди споглядаєш розкішні вітражи в яких зафіксовано ті найвідоміші сюжети з євангелійських розповідей про життя Ісуса Христа. Головний вітраж собору ,,Роза,, який розміщений над входом у собор. В центрі рози знаходиться Божа матір  в оточенні знаків зодіаку.Сонячні промені проникаючі через вітражі заливають собор радугою відтінків,придаючі інтер´єру собора магічність і таємність. Архітектура  і  живопис костелу відповідає найкращим взірцям світового мистецтва і в повній мірі  доповнюють  значимість собору.І  навіть не знаючи  французької мови, вслухавшись у слова ,які проголошує св´ященник до вірян  Латинські тексти Євангліє і молитви, всерівно  вдається розпізнати про що він говорить.На мою думку, щоб бути св´ященником у такому величному соборі треба мати великий талант, знання та обізнаність у релігознавстві,мистецтві та історії. Без перебільшення потрібно зауважити,що коли знаходишся  у цій визначній на весь світ  будові,відчуваєш радість від побаченого та  переймаєшся гордістю за людей, наших європейських попередників,що змогли побудувати цю прекрасну  споруду та  зберегли її від варварів , які в різні віки проводили наруги над християнами і літургічними спорудами. Адже відомо ,що цей храм Собо́р Пари́зької Богома́тері(Нотр-Дам де Парі) (фр. Notre Dame de Paris)  присв´ячений Діві Марії, являється  кафедральним храмом  Паризької архідієцезії.  Один з найпрекрасніших витворів готичного мистецтва. Стоїть на острові Сіте,  на місці першої християнської церкви Парижа, базиліки Святого Стефана. Ця церква була побудована на місці галло-римського храму Юпітеру , що стояв тут за часів римської влади. Собор є п'ятинефною базилікою. Висота будівлі становить 35 м, довжина — 130 м.

Здалека, ще на підході до собору, чути магічний і чарівний  перезвін дзвонів храму. Туристи, парижани, віруючі і так собі всі, хто знаходиться поблизу, стягуються до собору, щоб послухати вічність закодовану з дзвонах костелу.  Протягом останніх років дев'ять нових дзвонів, відлитих для Нотр-Дам де Парі в Нормандії і Нідерландах, зайняли своє місце на дзвіниці. Їх перший передзвін сповістив  про початок Великоднього богослужіння на Страсній седмиці."Нові дзвони на соборі Паризької Богоматері в Парижі уперше оголосили своїм дзвоном околиці і  вони    нагадують  той дзвін, який парижани чули в XVIII столітті".Заміна дзвонів була  приурочена до 850-річчя з моменту закладення першого каменя собору. Оригінальні дзвони були розплавлені у часи Великої французької революції для виготовлення гарматних ядер.Експерти спеціально звірялися з церковними книгами, щоб пересвідчитися, що дзвін нових дзвонів нагадує той, який видавали їх попередники у вісімнадцятому сторіччі.Водночас, десятки експертів з Франції і з-за кордону намагаються протидіяти знищенню цих дзвонів.Згідно з законом 1905 року, Нотр-Дам належить французькому урядові, який дає католицькій церкві ексклюзивне право його використовувати. Тож дзвони, кожен з яких важить по 767 кг-1,91 т, належать державі.У свій час архієпископ собору Патрік Жакен сказав в інтерв’ю виданню Le Parisien: "Дзвони не продають, їх не знищують, не переплавлюють. 2 лютого 2013 року ми осв´ятимо нові 8 дзвонів. Все, що ми робимо, відкрито, нічого не приховується".Він також додав, що вже 40 культурних організацій заявили про бажання забрати дзвони собі, але Патрік Жакен пояснив, що вони не належать церкві.

 У 12 столітті був підготовлений проект собору. Автором  був Моріс де Сюллі. В 1163 році за правління короля Франції  Людовика VII був  закладений  перший камінь  фундаменту. Будівництво тривало понад сто років. У 1245 році були закінчені усі башти,а у 1345 році весь костел.

Пасха завжди припадає на неділю. Понеділок також належить до свята, а тому крамниці  у ці дні зачинені. Більшість   історичних будов та музеїв  також  закриті. Головним подарунком у Франції  на Пасху є шоколадні яйця та зайчики. Яйця французи не фарбують і не розписують як у східно-слов’янських землях. Головна пасхальна літургія проходить у головному костелі Парижа Нотр-Дам. Її проводить паризький архієпископ, або кардинал. Під звуки головного органу костела , в якому виконуються твори визначних світових композиторів Й.С.Баха,  Й.Гайдна ,Франка та інших ,жіночий та чоловічий хори  костела співають літургічні  пашиї присвячені цій визначній події воскресіння Ісуса Христа. У всіх католичних костелах  проходить служба в один і той час, а тому якщо не можливо  стати учасником богослужби в Нотр-Дамі ,то можливо піти до іншого костела і бути учасником літургічних дійств.

Оглянувши деякі визначні місця Парижа,і пообідавши,та   покуштувавши французьськi вина  у затишному ресторанчику наш екскурсовод запропонувала нашій скупині проїздку по Сені.Безперечно ця  унікальна екскурсія триває в межах зони Парижа і знайомить екскурсантів з усіма визначними місцями, які прилягають до річки.Сюди входить Ейфельова вежа,Лувр,статуя Свободи,та всі мости ,які пересікають Сену.Пропливаючи річкою,вражаєшся ,що протягом всього маршуту берегами вештаються люди.Сотні ресторанчиків,бістро, відчинені .Світло заповнює своєю ілюмінацією всі будови, які стоять на березі.Звісно пропливали і біля кварталу,де проживають керівні державні мужі Франції. Протягом проїздки з усіх напрямків маячить Ейфельова вежа яка ,щомиті змінюється іллюмінацією світла і ніби   маяк попереджує про орієнтацію у  вечірнім Парижі.

Ціквим явищем  сучасної архітектури Парижа є  Дефа́нс або Ла-Дефа́нс ( La Défense) — сучасний діловий і житловий квартал в ближньому передмісті . Він  вважається найбільшим діловим центром  Європи де проживає 20 000  мешканців. І  кожного  дня на роботу сюди  приїздять 150 000 службовців у 1500 фірм та організацій, які розмістилися в Дефанс.

Будівництво кварталу, з його пішохідною зоною довжиною 1,2 км і шириною 250 м, почалося в 1955 році. Перша офісна будівля була відкрита в 1958 році. Зараз у кварталі Дефанс розташовується велика кількість штаб-квартир банків і страхових компаній. Найбільш вражаючими будівлями є Вежа Арева, Manhattan, Gan, CNIT (Центр новітньої Індустрії і Технологій), Вежа Фіат. Проте найвідомішою спорудою вважається Велика арка Дефанс, сучасний варіант Тріумфальної арки.  Назва Дефанс походить від назви пам'ятника La Défense de Paris, встановленого на честь солдатів, які захищали місто під час франко-пруської війни 1870 року. Пам'ятник створений Луї-Ернестом Барріасом у вигляді бронзової скульптури, що знаходиться там, де раніше була дорожна розв'язка комуни Курбевуа, тепер її можна побачити на тому самому місці перед церквою.

Пагорб, на якому сьогодні розташована Велика Арка, мав раніше романтичну назву Chantecoq (Півнячий спів). Вже при Людовіку XV було продовжено історична вісь від сьогоднішніх Єлисейських Полів у вигляді алеї, проте аж до 19 століття на пагорбі стояв вітряк. Однак власне забудова Дефанса почалася лише після заснування спеціальної фірми для перебудови кварталу — EPAD (Etablissement Public d'Amenagement de la Défense). Завданням EPAD стало розвантаження традиційних ділових кварталів біля Тріумфальної Арки і вздовж Великих бульварів, а також розвиток інфраструктури в кварталі Дефанс. У 1958 було зведено перший будинок на пагорбі Дефанс, разом з виставковим залом CNIT (Centre National des Industries et Technologies).

У 1963 почали вимальовуватися конкретні обриси нового квараталу. Обсяг офісних площ склав приблизно 800 000 м ². У 1970 було добудовано п'ять хмарочосів: Esso, Nobel, Aquitaine, Europe та Aurore. У тому ж році була реалізована одна з головних передумов побудови нового Сіті-кварталу на околиці міста — міська швидкісна залізниця (RER), яка з'єднує Дефанс зі станціями «Обер» (біля Паризької Опери) та «Тріумфальна арка».

70-ті роки XX століття, що минули під егідою екології та економічного розвитку, спричинили певні проблеми розбудови Дефанса. Як тільки стало зрозуміло, що нові висотні будівлі спотворюють перспективу Єлисейських Полів, в 1972 році пройшла хвиля протестів. Тодішній прем'єр-міністр Валері Жискар д'Естен, вже на шляху до президентства, виступив за припинення забудови кварталу. Крім того, нафтова криза 1973 року призвела до припинення проекту. Проте 1978 року новий уряд на чолі з Раймона Барра вирішив продовжувати будівництво.

Тепер почали будувати нове покоління висоток — нижчі; в 1981 відкрився великий торговельний центр. Після міжнародного конкурсу «Обличчя захисту» в 1983 році почалися роботи зі встановлення Великої Арки за проектом данського архітектора Йохана Отто фон Шпрехельсена; закінчилися роботи в 1989 році урочистим відкриттям пам'ятника.

У грудні 2005 голова EPAD Бернар Блед оголосив про претензійний задум «La Defense 2006—2015». План розрахований на 9 років і включає в себе будівництво 850 000 м ² офісів і 100 000 м ² житлових приміщень, будівництво трьох хмарочосів заввишки понад 300 м (Tour Signal, Tour Generali і Tour Phare) та реконструкцію вже існуючих будівель. У 2008 році, в рамках цього плану, було завершено спорудження будівель Tour Granite та Tour T1.

Сергій Юсов-  відомий  скрипаль українського походження, який   зарекомендував себе як в Україні, так і в Німеччині. Закінчив Київську державну консерваторію і аспірантуру. Будував свою кар’єру як соловий скрипаль- виконавець .Його концертна творчість пов’язана з концертами в Україні і в Європі. Довгий час працював концертмейстером  оркестру мюзик-холу в Гамбурзі, а потім в Штутгарті. Грає солові концерти , співпрацює з  різними    оркестрами  і ансамблями  ,працює  як педагог по класу   скрипки .Його дружина Неля Юсова  співпрацює з ним, як  акомпоніатор під час концертів і як солістка.

Знаю Сергія Юсова з молодих років .Познайомилися ми під час навчання  в Київській консерваторії. Але знаю його як загадкового скрипаля, який  інколи грав влітку в Радомишлі. Адже як з часом  вияснилося, що там їхня сім’ я відпочивала , під час канікул, а сам Сергій Юсов має пряме відношення ло цього міста,адже там проживали дві його бабусі.

Декілька десятків років ми  з Сергієм не бачилися і  зустрілися на концерті відомого українського  скрипаля  Кирила Стеценка, який проходив у Штутгарті . У  мене виникла думка поставити декілька запитань  Сергію Юсову  відносно  його творчої кар’єри ,педагогічної діяльності  і  про місто Радомишль.

М.Севрук- Сергію пройшло багато років від того часу ,коли ти взяв до рук цей інструмент скрипку? Хто тебе привів у світ музики і хто був твій перший вчитель  ,який підштовхнув тебе у чарівне  майбутнє музичного світогляду? Я знаю ,що твій тато був музикантом. Міг би в декілька словах розповісти про про батьків і їхній вплив на твоє формування як особистості.

С.Юсов- На мене дуже великий вплив мав батькo. Коли я був ще школярем, то він викладав у Київській державній консерваторії  ім.П.І.Чайковського і в Педагогічному інституті ім.М.Горького ,тепер ім. Драгоманова. Він  виховав цілу плеяду відомих українських музикантів, як у консерваторії, так і у педагогічному інституті . Вперше  на Україні він  захистив  дисертацію, присвячену хоровій  творчості  М.В.Лисенка,яка і сьогодні не втратила свою актуальність. Це перша праця мого батька і досить відомий твір. Що я хочу додати,що у дитячі роки на мене дуже великий вплив мала сім‘я Лисенків. Я  навчався на фортепіано у онуки М.В.Лисенка  Аріадни Остапівни і сина  Остапа Миколайовича.В мене є багато фотографій разом з членами сім‘ї Лисенків ,які підписані власноруч Остапом Миколайовичем. Мій батько був завідуючим музею ім.М.В.Лисенка при консерваторії. Я Майже  кожного тижня  приходив до родини Лисенків. Вони проживали у пасажі поблизу Хрещатика ,а  інколи я, навіть ночував у них. Практично вважаю себе дитиною ,що виховувалася у сім‘ї Лисенків.                                                                                                      

М.Севрук- Що ти можеш розповісти  про львівський період життя  і про атмосферу Львова кінця 50- років.

С.Юсов –Наша сім‘я проживала у Львові дуже короткий час. Але я тішуся з того і дуже радий, що народився у Львові, адже з дитинства увібрав у себе атмосферу цього чудового  міста і його культурні традиції. У Львові  батько дуже багато купував нот і грамофонних платівок і таким чином  створив цілу нотну бібліотеку. Деякі з них я привіз із собою до Штутгарта. Мій батько  був відомим фольклористом.

М.Севрук- Твоє навчання в середній музичній школі ім. М.В. Лисенка .Міг би ти описати тогочасний навчальний процес, керівництво ,педагогів ,учнів та  відношення учнів до занять, концертів і  творчий  ріст.

С.Юсов-Дуже яскраві спогади. У нашому класі «А» ,в який я прийшов у 1961 році, навчалися Кирило Стеценко і Тарас Петриненко. Навчали і виховували нас багато чудових педагогів. Директором був трубач   Олег  Павлович Білофастов. Кучеров Валентин Михайлович викладав музичні теоретичні дисципліни. Він також працював і  у консерваторії. Всі предмети викладалися на високому рівні українською мовою. А тому  всі випускники дoсьогодні вільно володіють рідною мовою. У скрипковому класі викладав відомий скрипаль Ілієзар Бендерський, який виховав  багато лауреатів міжнародних конкурсів, серед  яких є  Вадим Бродський. І тепер я  можу сказати ,що в школі ім. М.В. Лисенка педагогічна система була просто феноменальна. На заході не було такого рівня музичних шкіл ,яка була у Києві. Ще  хочу додати, що коли я при їхав у Гамбург і приніс свій диплом з консерваторії і школи ім. Лисенка, щоб відповідні уряди їх підтвердили,то вже наступного  дня я отримав підтвердження  про признання мого диплому в Німеччині. А з наступного дня я вже  міг працювати.

М.Севрук- коли ти вперше прибув до Радомишля і яке твоє було перше враження ?

С.Юсов- Вперше я прибув до Радомишля в 1958 році, коли ще не ходив до школи. Адже  досить добре пам ‘ятаю свою прабабцю, яка померла в 1958 році. І вперше як ми переїхали міст, який  тоді ще був дерев‘яний. Повернувши проїхали по майдані, на якому стояла церква, а потім проїхали трохи далі, де була стара автобусна станція. Далі ми пішли по вулиці ,яка тоді називалася Сталіна , потім Ломоносова, а в народі нижня вулиця .Перше враження сонце! Сонячне золоте місто. Золотаве таке. А на центральній площі біля церкви ,на тому місці, де потім був побудований кінотеатр ,там  знаходився старий базар. Мені здавалося ,що там метушилися сотні або тисячі якихось народів. Я з батьками  ходив  також на базар, де  пробували сметану ,сир та інші продукти. Для мене це було незабутнє, і досьогодні все стоїть перед  очима. В тому році я вперше із своєю бабусею побував у Радомишльській церкві. В Радомишлі проживали дві бабусі. Одна за прізвищем Бондар Ганна ,це мати моєї мами. Вона померла  в 1961 році  і похована на радомишльському цвинтарі. Та  ще дві Неоніла Степанівна ,це була моя бабуся і  Олена Степанівна ,це були дві сестри і всі вони проживали на вулиці Сталіна ,проти криниці, в будинку 66, потім це  був 72 ,біля  вчительки Ісаєнко Ольги Петрівни.

М.Севрук -З ким ваша сім’я підтримувала в Радомишлі зв’язки як сусідські так і приятельські?

С.Юсов –До Радомишля я приїхав ще зовсім малим в 1958 році. Наша сім‘я спілкувалася з чудовими людьми. Пам‘ятаю Ганну Іванівну Рогозінську, далі були рідні Ганни Іванівни із поляків сім‘я Міндак.В  сім‘ї Міндаків я був майже кожного дня .Їхній батько Фортунат Францович –кравець шив досить якісні пальто, він  також займався перелицовкою старих речей. Я  добре знав його синів Казимира і Ярослава. Казимир працював на керівній посаді в лісництві і ходив у формі лісового господарства.Пам‘ятаю ,що  Радомишлі при лісництві був  найкращий духовий оркестр ,який на радомишльських парадах проходив у формі. Завжди на парадах відзначалися два найкращих оркестри лісництва і автороти.

М.Севрук-Що найбільше тобі подобалося в Радомишлі, чи ти  мав у дитинстві серед радомишлян друзів?

С.Юсов-В дитинстві я підтримував тісні зв ‘язки з сім‘єю Білошицьких. Батько Володимир очолював бригаду, яка відповідала за водопровідну систему міста. Він мав три сини і одну дочку. Старший син Леонід, другого не памятаю імˇя, але знаю, що він  загинув молодим. Молодший був Віктор і дочка Люда. Як мені відомо, то вона працює  вчителькою. З Білошицькими ми ходили на рибалку ловити пічкурів на Тетерів .А на Миці, проти пивзаводу, я прикормив місто і ловив інколи лини, а Льоня Білошицький печерував раки. То були незабутні моменти мого життя. Досить добре пам‘ятаю ,що на вулиці з возу продавали хліб і керосин. Пам‘ятаю майстра, який ремонтував телевізори за приiзвищем Гребельник. Спілкувався я з сім‘єю Прищеп,які проживали проти нас. Таня і Борис Никодимович , а у них були син Володимир  і Валентин. З ними ми дуже товаришували.

М.Севрук- міг би ти розповісти про роки навчання в Консерваторії ,про педагогів, в яких ти навчався в консерваторії і  аспірантурі. Про твоє залучення до концертної і педагогічної діяльності  і що ти думаєш про сучасну скрипкову школу в Україні і тогочасну ,коли ви з Кирилом Стеценком навчалися в консерваторії.

С. Юсов - Я думаю, що київська  і взагалі українська скрипкова школа це абсолютно  світовий рівень. Такі скрипалі як Олег Криса і Богодар Которович - це абсолютно скрипалі найвищого рівня,це  світовий рівень виконавства і педагогіки. Серед викладачів я хотів би згадати звичайно професора  Вадима Кириловича Стеценка, який завідував кафедрою. Після нього деякий час завідуючим кафедрою був Олег Криса а Потім Богодар Которович. У  Павла  Миколайовича Макаренка я навчався в консерваторії і аспірантурі по класу скрипки. Він закінчивши Московську консерваторію мав досить якісних студентів .Окрім скрипки був високим фахівцем і виконавцем  в ансамбльовій і камерній музиці. Я також багато брав і  від В.К. Стеценка і Манілова О.Г., а також у Абрама Штерна , який 42 роки був концертмейстером  симфонічного оркестру київського оперного театру. Це абсолютно феноменальний музикант.Одного разу він мені  сказав, що в своєму житті він  спілкувався з багатьма видатними скрипалями,  але нічого нового від них не почув, бо знав ,що все це було  закладено тут , у Києві.  Наскільки я знаю, то українські скрипалі дуже високо оцінюються скрізь, де вони представляють у своїх виступах Україну. 

М.Севрук- відомо ,що твоя дружина Неля  має добру репутацію як першокласна піаністка, акомпаніатор. Коли зав’язалася ваша творча праця ,внаслідок якої у вас народилися два  сини, які займають провідні місця в музичному орнаменті Німеччини?

С.Юсов –З Нелею ми зустрілися в 1980 році в Київський консерваторії. Це було досить легко і природньо. Відразу виникла ідея готувати концертні програми і давати концерти. Неля на той час була концертмейстером у класі професора валторни  Юрченка Миколи Яковлевича,  а також у класі  педагогів Володимира  Колокольнікова і Сергія Хмельова,які викладали ударні інструменти.

М. Севрук- зв'язок між тобою і Кирилом Стеценком триває протягом багатьох десятиліть. І концерт українсько скрипаля став можливим за підтримки тебе і дружини. Чи плануєте ви співпрацю з Кирилом   і надалі?

С. Юсов-З Кирилом Стеценком хотіли б продовжувати співпрацю і контакт з ним постійний.Будемо йому  допомагати з організацією всіх концертів, де б то не було в Штутгарті і по всій Німеччині.Це ж мій однокласник з 1961 року.Хотів би згадати ще одного однокласника Тараса  Петриненка.І сердечно згадую його чудових батьків - батька Гарінальда Кіндратовича, який був ведучим на українському радіо і телебаченні. І маму Діану Гнатівну Петриненко-видатну українську співачку.А Тарас - гідний син своїх батьків і України. Я пишаюся тим ,що свого часу навчався з ним і спілкувався.

М.Севрук –Сергію ,ти багато років проживаєш за кордоном і практично  не маєш спілкування в українській мові. Як так ,що ти і Неля досконало володієте гарною літературною мовою і легко спілкуєтесь?

С.Юсов- Це ж наша рідна мова і її забути не можливо. Навіть тут у Штутгарті я не маю можливості спілкуватися, але чим старшим я стаю, тім більше я відчуваю як я стаю українцем. Я хочу признатися ,що я ніколи не чув як Неля говорить українською мовою. Але їй потрібно декілька хвилин на адаптацію і вона чудово починає розмовляти українською мовою. Старший син прекрасно розуміє і говорить,  а молодший прибув малим і не вчив українську, але розуміє її.

М.Севрук- Перед тим, як подякувати за відповіді, хотів би ще аби  ти розповів, про творчість ваших синів, їхні  плани на майбутнє. І трохи про творчий процес і специфіку навчання  в німецьких музичних школах.

С.Юсов-Навчання відрізняється і можна сказати ,що не в кращу сторону. Тут кожен відповідає за своє навчання сам. Якщо ти хочеш стати висококваліфікованим спеціалістом ,то це твоя особиста справа. Старший син Андрій - піаніст, лауреат європейського  конкурсу імені  Шопена, він шопеніст. Нещодавно підписав контракт на 26 концертів у цьому році із відомими оркестрами- Штутгартською оперою і оркестром королівського балету Нідерландів .Він працює над записом всіх концертів С.Рахманінова із симфонічним оркестром Карлс руе,це ще  4 концерти. Молодший син Олексій – скрипаль. Він працює в Штутгартській опері. Він   концертмейстер  других скрипок. Цей оркестр ще називається Державний оркестр землі Баден Вюртемберг. Крім того грає дуже багато камерної музики ,солової  і в своїх концертах іноді виконує твори українських композиторів.

Щиро дякую Сергію  за змістовні відповіді і бажаю тобі і всій вашій  родині творчих злетів  і найкращих побажань.

В Празі 11.03.2018 Михайло Севрук

Концерт Кирила Стеценка у Штутгарті

Прага -лютий 2018 р. Михайло Севрук

Відомо ,що українська скрипкова школа має давню традицію .З давніх давен скрипка входила в культурне надбання українського музичного виконавства.

Кирило Стеценко -скрипаль,композитор,педагог , який носить в собі генетичний код українського музики,скрипаля ,котрий увібрав у себе всі традиції своїх пращурів,які були фундаторами українського музичного надбання.Дід- композитор ,диригент ,батько- скрипаль,професор кафедри скрипки Київської державної консерваторії.Сам Кирило, соліст- скрипаль, який десятки років веде сольну концертну діяльність як в українських філармонічних залах так і світових. У своїх творчих виступах грає музику різноманітних жанрів, починаючи з епохи бароко, класицизму, сучасної та новітньої музики і звісно української народної.

Скрипаль Кирило Стеценко підготував та провів ряд концертних програм різних за тематикою, і зокрема, концерт-присвяту «Скрипкове дерево роду». У програмі виконувалися шедеври Лисенка, Січинського, Стеценка, Косенка та Скорика. Ексклюзивом стають на концертах прем'єри авторських п'єс «Шалені коломийки», «Ой, діду!» та «Рок-Джига».

За роки творчої праці він зіграв понад дві тисячі сольних концертів в Україні, Росії, США, Канаді, Бельгії, Австрії, Португалії, Німеччині , Угорщині та країнах Середньої Азії. У своїй виконавській майстерності продовжує і розвиває творчі принципи і традиції Б. Которовича, Л. Когана, В. Климова, Ю. Янкелевича, В. Стеценка - своїх наставників у Київській і Московській консерваторії.

Протягом 1984-1987рр. і 1998-2002 рр. викладав на кафедрі скрипки у Національній музичній академії України. З 1999 по 2013 рр. очолював кафедру менеджменту шоу-бізнесу в Національному університеті культури і мистецтв. Виявляє творчий інтерес до класики, фольклору, джазу, рок-музики та експериментального мистецтва. Пише твори для скрипки, фортеп'яно та інших інструментів, створює вокальні цикли, музику для телепрограм і кінофільмів. Продюсує музичні фестивалі, конкурси, телепрограми. Нагороджений званням «Заслужений артист України» та орденом «Знак пошани» ІІІ ст. Очолює Київське відділення Просвіти.

Кирила Стеценка знаю від 1973 року, коли я поступив до Київської державної консерваторії ім. П.І. Чайковського. За віком я був старший на декілька років ,але навчався на два роки пізніше, тому що служив в армії . Я проживав у гуртожитку, а Кирило був киянином ,то ми мало коли спілкувалися ,але на акціях консерваторії часто бачилися. Кирило був сином професора і вважався елітою серед студентів. Вже в роки навчання він активно брав участь у різноманітних концертах як соліст так і в камерних ансамблях .А тому після закінчення консерваторії отримав працю соліста- скрипаля у Рівненській філармонії. Багато років наші дороги йшли іншими шляхами. Я працював у симфонічному оркестрі Держтелерадіо, а Кирило був солістом і викладачем. Інколи я бачив його на українському телебаченні, де він вів музичні передачі. Хоча наші шляхи і не перетиналися ,я все ж таки цікавився його творчістю , так само як і іншими випускниками Київської консерваторії .

Пройшло 40 років від закінчення консерваторії .Мій товариш і однокурсник Карл Нємечек, який проживає в Людвіксбургу запросив нас з дружиною до себе. Коли ми планували цю поїздку, то стало відомо ,що на запрошення подружжя Юсових, бувших киян i випускників консерваторії з концертом до Німеччини приїде Кирило Стеценко. Сергій Юсов відомий скрипаль ,а його дружина піаністка. Вони запросили Кирила Стеценка до Штутгарта і допомогли йому з організацією концерту. Сергій і Кирило були однокурсниками. Нагода поспілкуватися з бувшими випускниками, яких я знав і пам'ятаю більше 40 років,прийшла сама. Концерт проходив у залі ,який має пряме відношення до українців, адже цей зал знаходиться при Українській греко-католицькій церкві Штутгарта. Зал, в якому проходив концерт, невеликий і всі місця були зайняті. Так як ми з дружиною вперше були між земляками ,то відчули що всі між собою мають добрі стосунки. Господарі приготували ряд страв ,які традиційно готують на Масляницю ,перед великим постом. Як потім розповідала одна із організаторів концерту ,що млинці вони пекли цілу ніч. Але річ не про млинці ,а про концерт .

В концерті виконувалися твори українських авторів. Соната для скрипки Максима Березовського(Березівського).Твір був віднайдений в архівах Італії і написаний композитором в роки навчання в Болоньї. Березовський навчався у славетного композитора і духівника Й. Мартіні. Цей твір має форму класичної сонати і його фактура відповідає музичним канонам, які писали на той час усі провідні європейські композитори, такі як Мислівечек,Вівальді,Альбіноні,Моцарт та інші. На жаль творчість Березовського знаємо мало. Проте як композитор він стоїть в одному ряду з Веделем і Бортнянським , котрі писали музику для хорів, пов'язану з церковною православною літургією. Його музика ще не досить вивчена українськими музикознавцями. Композитор походить з Глухова ,але навчався і працював за кордоном. Слухаючи цей твір, вражаєшся досконалою формою вираження думок через музику. Березовський створив унікальний твір, пов'язавши українську філософську мрійливість з фундаменталізмом європейської гармонії .Твір несе у собі елементи симфонічності, хоч це скрипкова соната. Автор досить яскраво вносить форму сонатного алегро і варіаційність у розвиток головної теми. Кирило Стеценко своїм виконанням досконало провів нас картинами тогочасної Італії. Його скрипка звучала досить виважено і тембрально та інтонаційно відповідала тим найвищим стандартам світового виконавства. У своєму проведенні виконавець досить довершено будує фразеологію і розвиток теми. Кожний відрізок твору має свій мелодійний стержень ,який поступово тематично проходить через весь твір. Безперечно досить професійним був фортепіанний акомпанемент Нелі Юсової . Вона досить чутко реагувала на агогіку і темпові зміни. Доповнюючи своїм виконанням скрипаля, піаністка внесла яскраву палітру у виконання сонати. Протягом концерту прозвучали твори Миколи Лисенка Елегія, Кирила Стеценка (діда), Пісня без слів, ,Козачок, Вечірня пісня, та авторські твори і імпровізації такі як Е-ДUMA , Шалені коломийки, Ой Діду, Інтегральний Славень, Серце Бога та інші. В другому відділенні Кирило Стеценко показав віртуозну майстерність і досконалість імпровізаційної техніки, залучивши до виконання програми подружжя Сергія та Нелі Юсових і всіх присутніх слухачів концерту. Так склалося ,що в Штутгарті зустрілися шість бувших випускників Київської консерваторії .Кирило Стеценко-скрипаль, Сергій Юсов-скрипаль, Неля Юсова-піаністка,Карл Нємечек-трубач, Михайло Севрук -гобоїст, kомпозитор Вадим Журавицький. Два однокурсники- скрипалі Кирило Стеценко і Сергій Юсов - закінчили консерваторію і аспірантуру і працювали певний час викладачами Київської консерваторії .Сергій Юсов мав свої солові концерти як в Україні так і в Європі. Довгий час працював концертмейстером оркестру мюзик-холу в Гамбурзі, а потім в Штутгарті. Грає в оркестрах і різноманітних камерних ансамблях, працює як педагог по класу скрипки. Його дружина, закінчивши консерваторію, працювала на кафедрі духових інструментів у Київській консерваторії як концертмейстер у класі професора Юрченка М.Я. У Німеччині працює як педагог і виступає в різноманітних камерних ансамблях. Мають двох синів, які професійні музиканти. Один із них піаніст, а другий скрипаль. Тобто пішли тернистими стежками своїх батьків. Що цікаво, що Сергій Юсов має безпосереднє відношення до мого міста народження Радомишля. У юнацькі роки він часто приїздив до Радомишля, де на Нижній(Ломоносова) вулиці їхня родина мала будинок ,в якому влітку проживала. Багато разів проходячи біля їхнього будинку, я чув як хтось грав етюди, п'єси на скрипці, і навіть не думав, що колись у студентські роки познайомлюся з Сергієм Юсовим. Їхній будинок був поряд з будинком моєї першої вчительки Ісаєнко Ольги Петрівни. Була то добра вчителька ,педагог від Бога. Всі учні різних років з вдячністю пам'ятають її материнську ласку і опіку ,яку вона проявляла до малих підростаючих дітей. Вчила вона нас писати і читати і людським відношенням один до одного , а також вчила орієнтуватися у житті. Долями своїх учнів вона завжди цікавилася і знала, що я навчаюся у Київський консерваторії , а тому в розмові з родиною Юсових розповіла і про мене. Сергій знайшов мене і від тоді ми знайомі .Я йому розповів ,що в дитинстві інколи слухав під вікном їхнього будинку звук скрипки, і загадково думав, а хто ж то міг бути?

На концерті в Штутгарді був присутній мій товариш по консерваторії, відомий трубач Карл Нємечек. Він працював в симфонічному оркестрі Держтелерадіо України, в оркестрі Донецького оперного театру, Київській дитячій опері, і грав партію першої труби в Національному симфонічному оркестрі України. Був як і я викладачем у Київському музичному училищі ім. Р. М. Глієра. Декілька років викладав у Київському державному інституті культури. В Німеччині дає солові концерти , а також грає в різноманітних ансамблях і оркестрах. На батьківщині часто грає Київському Будинку Органної музики і в концертних залах Чернівців, Вінниці, Білої церкви пропагуючи твори сучасних композиторів і класицизму.Та я автор цієї статті.

Přidat komentář

---

 

Служіння ворогу

Зомбовані  радянським союзом , бувші  мешканці  України більше ніж по 25 роках розпаду  імперії зла і найбільшої тоталітарної системи світу продовжують   співпрацювати з правоприємницею цієї системи . Виховані  в тоталітарному режимі у свій час переселилися до інших країн  за допомогою  різних  організацій ,які допомагали вислизнути з тенет і катівень радянського союзу. Прагнучи до волі, свободи  і надихнувши свіжого повітря демократії ,по двадцяти з лишнім років їх  тягне ностальгія за старим  режимом, за славою і саморекламою, та співпрацею з московськими медіальними засобами ,які в своїх репортажах вихваляють російську армію, її офіцерів і загарбницьку ,,освободітєльную  місію ,, .А кого вони звільняють? Пропагуючи ,,руський мир,, вбивають під покровом російської церкви тисячі мирних людей України і забираючи  землі, так  як  це вони робили при грозному, петру, катерині і при всіх  романівцях,та при леніну ,сталіну,а токож при хрущові і брежневі.Режим слухняним  надавав  пільги  : військовим і різним силовим структурам  більше платив, ніж цивільним, надавав різноманітні продовольчі пайки і таким чином затикав горло, вирішував житлове питання ,надаючи квартири як офіцерам ,так і контрактникам, які зверх строкової служби прислужували системі , старшинам  рот , військовим музикантам, складникам та іншим. Тобто держава- окупант  у рамках  підтримки державності і апарату керівництва купляла  слуг із підневільних народів. У кожній області  України були військові частини, дивізії, в яких за макарони служили місцеві вояки. І  дивуєшся ,коли люди, що зазнали приниження від системи і підпадали під так звану п’яту графу ,звеличують  кадри тієї тоталітарної системи .Немає сумніву ,що коли такий єдинець співпрацює з ворожими медіуми ,то він стає на бік ворога. Адже приймає світосприйняття і його ідеологію, яка засвідчила прямою військовою агресією і захватом територій ,що вона є ворог. Протягом комуністичного режиму  військові були під контролем  спец служб. І за помилки  в орієнтації щодо політичних поглядів ,або за економічні розтрати їх судили,  виганяли або звільняли за власним бажанням.

Відомо,що деякі  люди лізуть у друзі до всіх, хто хоч трохи дістався до керівних постів ,пробився по службовій драбині ,або власною творчою працею  зробив успішну кар’єру. Ці особи   використовують  їх для своєї особистої реклами ,щоб заповнити нішу, яку замешкали в молоді роки, і таким чином не зважаючи на військову агресію  російського керівництва, яке розв’язало  війну проти України вірою і правдою дописують свої репортажі .Як на мій розсуд , це не моральний а й  зрадницький крок, відносно землі і країни  де ці люди народилися. Мільйони  вихідців з України за останні 30-40 років від’їхали у світ, але тільки  одиниці сповідують духовну приналежність  до батьківщини. Не має сумніву, що людина, яка народилася на Україні ,будь то українець  ,німець ,поляк, єврей ,або чех завжди буде поважати цю країну і вважати  своєю батьківщиною. Якщо  ми беремо національну  меншину ,яка проживає в Україні, має історичне родове  коріння, то  пройшовши виховання , навчання , і роки праці вона душею завжди залишиться українцем. Ці народи так  само як і українці були пригнічені  імперією  ,так само як українці пережили голодомор, голокост, висилки ,розкуркулювання ,грабування владою маєтків, статків, грошових одиниць ,історичних виробів мистецтва . Ці народи, котрі протягом століть проживали в українських землях мають пам’ятати ,що їхня батьківщина Україна. Нерідко чув як американці  висловлювалися і гордилися, що їхнє коріння з України. То чому ж коли прийшов знову ворог загарбати Україну її людей  і землю та  веде несамовиту пропаганду  за допомогою медійних, телевізійних та інтернетових  засобів ,проте  багато вихідців з України стали колоборантами, прийнявши догмати і так звані лозунги ,,руського міра,, про один народ, єдину церкву, єдину культурну спадщину і навіть мову. Росія в України віками висосувала історію і переписувала  її при всіх царях. Історикам давалися вказівки на маніпуляцію фактів ,які підтасовувалися під історію Київської Русі. Знищення українських історичних книг,це пряме свідчення того ,що імперія не мала свого нічого, а переписувала  і складала свою історію під командою царських сатрапів ,які отримували вказівки від царів ,цариць, партійних ватажків та інших керівних посадовців. Серед самих українців у різні історичні періоди були також  колаборанти, зрадники і прислужники ,які йшли проти волі народу, вислужуючись перед імперією. Якби їх протягом історії  не було ,то й не було б того розбрату ,який сьогодні існує в Україні.  Згадаємо історичний період ,коли потомок Київського княжого роду палив і грабував українські землі. Це Андрій,, боголюбський,,,.В добу Хмельницького, або за гетьмана Мазепи їх також хватало, але цих  зрадників  непотрібно  називати, бо вони не гідні щоб їх пам’ятали. І сьогодні в часи війни співпраця з російськими владними ,культурницькими  та мистецькими засобами мусить бути  покінчена. Так само мусить бути зрушені дипломатичні стосунки і керівники України мусять назвати війну війною. Цей ворог для українського народу вже  назавжди . І народ України мусить пам’ятати і виховувати свої нові покоління з недовірою і пересторогою до цих народів і меншин, які проживають  в монголоїдному середовищі  і мають золотоординські амбіції владарювати світом.  Серед багатьох бувших співвітчизників, котрі народившись в Україні і проживають тепер в Німеччині, Ізраїлі, Росії, США та інших країнах є люди, які переживають за долю Україну. Але є і такі, які активно  співпрацюють  з ворогом і ведуть широкий спектр активів. Сумно ,коли у спілкуванні з ними відчуваєш, що ці особи стоять на боці ворога, а українців обзивають чи то бандерівцями ,чи то фашистами ,або націоналістами. Мільйони українців Росії до сьогодні нічого не зробили ,щоб зупинити війну, щоб перестали гинути діти ,мирне населення Криму ,Донбасу, Луганщини і всієї України. В Росії за ці роки не виникла  жодна спільнота, яка б стала на захист своєї батьківщини. А навпаки російське керівництво вимагає підписувати різні петиції не тільки росіян ,але   вихідців з України ,щоб схвалили обґрунтованість російської  військової агресії. Серед  підписантів, які підтримали путінську  агресію проти України 515 діячів культури як українського походження так і російського:  Сергій Безруков, Олег Табаков,  Гергиев В., Йосип  Кобзон, Надія  Бабкіна, Генадій Хазанов, Михайло  Пореченков, Лев Лещенко, Говорухин С., Василь Лановий, Володимир Співаков, Баталов А., Юрій Башмет, . Бондарчук Ф., Бондарчук Н., Денис Мацуев, Віктор Захарченко (керівник козацького хору) та багато інших.

                                                                     Мундштук

                                                                                                                Михайло Севрук

         Вибір професії часто залежить від якихось причин ,які містично пов´язані з дивним збігом обставин. У моїй сім´ї три покоління, а то, мій тато Іван, я і син Олексій якимось чином пройшли процес залучення до своїх професійних обов´язків саме iз обставинами, які залучили всіх нас до вибору ремесел, пов´язаних із збігом обставин.

Так, як я народився в Радомишлі- місті , яке має зелені і мальовничі околиці ,то всі мої дитячі роки пройшли серед зелені лугових квітучих трав , лісових масивів ,річок і ставків.Дітлахами,коли у дома не мали праці по господарстві, ми цілими днями вивчали навколишній світ, пізнаючи різноквіття поліського краю, спостерігаючи за розвитком природи від весни і кінчаючи зимовими віхолами ,коли на снігу вивчали сліди різноманітних птахів і звірів. І так потрібно було волі, що садиба наша прилягала до лук і болота ,яким протікав рівчак Черча. Рівчак, або річечка ,на якій на початку ХХ століття була побудована водокачка .На водокачці була ціла система відбіру води. Потім пробігала фільтрація через піщаний фільтр ,а після хлорування її подавали до спеціального закритого відстійника , а вже потім водяними потужними насосами відкачували до водонапорної мережі міста.Саме водонапорна вежа в центрі міста служила як резервуар, з якого під певним тиском вода подавалася для споживання мешканцям і на підпрємства міста.

Часто з друзями ми вешталися в околицях водокачки,які були порослі величезними вербами і кущами верболозу.В рівчаку корзиною ловили рибу удюжки, піскаря, карася, в´юна і ще якийсь різновид риби, котру ніколи в жодному каталозі я не бачив. Це маленька риба подібна на гірщака і верховитку з відстіном луски золотистого кольору.Інколи можна було впіймати бичка, або невеликого коропця. Насоси у дію приводив дизель-мотор, який був знятий і привезений до Радомишля з якогось корабля.Коли він працював ,то вся лука була затягнута сивим смердючим димом від солярки. Двигун працюючи весь час пахкав ритмічними звуковими коливаннями. Про екологію ніхто не думав і місцеві жителі до цього звикли.Часто в болотистій траві траплялися мертві риби ,були то здебільшого в´юни. А між осокою, в потрав´ї були калюжі від відпрацьованих мастил. На мою думку працівники не мали куди діти мастила,то виливали на луки.

Тато мій також любив природу,адже виростав на Поліссі.Він часто ходив по гриби,збирав лікарські рослини, звіробій,серпоріз,безсмертник та заготовляв віники для бані.Адже він був любитель парної, до якої ходив до кінця свого життя.Він вчив нас з любов´ю відноситися до природи і часто брав мене і сестру з собою на прогулянки. Ми мандрували попід Черчею до урочища ,,Черча, або як казали місцеві ,,Глибокий яр,, в якому росли сосни, ялини,берези, а на кручах росла біла акація, яка укріплювала кручі від обвалів і ерозії грунту.Багато років місцеві жителі пасли там корів,збирали гриби,та лікарські трави.Але в цьому яру була і темна сторона минулих років.Німецькі окупанти розстрілювали там місцевих жителів єврейського походження і місцевий партійний актив.Тато показував нам те місце де конали розстріли.Він знав багатьох радомишлян, котрі там були розстріляні,адже працював з ними в кравецькій майстерні.Було там забито більше ніж 300 мешканців Радомишля. Пізніше їх переховали обабіч шляху по дорозі на Верлок.

Після того, як березові гілки для віників були зв´язані і назбирані лікарські рослини, ми вирушали додому.По дорозі завжди відпочивали біля місточка-кладки.Там за Черчею знаходився військовий склад і завжди ходив вартовий. Посидівши та отримавши вказівки-поучання від батька, ми йшли далі.Одного разу десь на початку 60-х років,коли мені було ще років 12, ми сиділи біля кладочки і я рукою намацав у траві мундштук для труби, який відразу показав татові і сестрі.А мій тато і каже: бачиш ,я колись хлопцем знайшов катушку ниток із голкою і став кравцем, а ти будеш музикантом.Я на той час уже був учнем Радомишльської музичної школи і навіть не мріяв стати музикантом.Але з часом пройшов шлях навчання в музичному училищі,консерваторії і працю в Заслуженому симфонічному оркестрі Держтелерадіо України. При Радянському союзі творчі колективи ніколи не виїжджали з України з концертами за кордон, а тільки з Москви і Ленінграда.І я не уявляв собі ,що колись буду виступати з оркестром в Німеччині у Мюнхені , в найкращому залі Європи , або в Парижі в Гранд Опера,чи в театрі на Єлісейських полях,центрі Жоржа Помпіду ,або в театрі Опери Буффе та багатьох інших концертних залах Франції,Іспанії, Італії,Португалії та інших країнах.Бувши артистом симфонічного оркестру, а потім асистентом диригента, я мав за обов´язок організовувати творчу підготовку оркестру. Я дивувався ,що коли ми приїзджали до залів , де давали концерти перед декілька роками ,адміністрація мене вітала, наче старого знайомого.Праця в оркестрі на гастролях завжди була відповідальна ,насичена різноманітністю репертуару і досить виснажлива .Але радість від виконаної праці приносила задоволення музикантам і диригенту, а тому ми відчували, що таким чином пропагуємо не Радянський союз ,а Україну.До нас після концерту приходили слухачі і в спілкуванні говорили,що вони раді ,що Україна як велика земля нарешті осамостійніла .

         З роками я став батьком, народилися діти, син і донька,то я завжди ,коли була вільна година ходив на прогулянки до київського лісового масиву Пуща Водиця. Коли ми приїздили до Радомишля ,то ходили до річок Мики і Тетерева ,різних ставків , побіля Радомишля, до Папірянського лісу і до великого Радомишльського. Одного разу під час прогулянки мій син Олексій знайшов записну книжку і ручку в траві , а мені пригадався випадок ,коли я знайшов мундштук для труби.Я сказав йому, як мені колись сказав мій тато, про вибір професії, що ти мабуть станеш поетом,тому що на той час син вже складав вірші,або редактором чи письменником.На що син відповів мені ,що це практично не можливо.Але час пройшов плинно і син закінчивши Празький університет і аспірантуру став і поетом, і перекладачем, і письменником та ще й головним редактором одного з літературних часописів у Празі ,який має назву “Плав”.А я тепер і не знаю , у що мені вірити, чи в містичний збіг обставин, чи в наполегливість і працьовитість ,чи в творчі надання особистості.Але вірю в одне ,що коли батьки будуть направляти і допомагати своїм дітям,то наслідки обов´язково прийдуть.А збіг обставин , здібність і праця принесуть творче натхнення і звичайно успіх.

Вистави досягнень товарів народного господарства Радомишльського району у кінці 50-х років ХХ століття.

 M.Севрук

Будучи школярем, із захопленням відвідував вистави досягнень народного господарства району ,якi проходили в Радомишлі у кінці 50-их років . Вони проводились у міському парку декілька років по собі, а потім поступово заникли і мешканці міста навіть забули, що такі культурницькі заходи були. Вистави в радомишльському парку і на стадіоні мали велику популярність серед жителів міста і району,адже вони збирали багато відвідувачів, серед яких були усі прошарки суспільства ,починаючи від дітей-школярів і до керівників району. За масовістю їх можна порівняти з першотравневими, або жовтневими демонстраціями ,які проводилися на центральньому майдані міста.

Не знаю хто був ініціатором цих вистав ,але можу посудити за плином часу, що всі культурницькі заходи в СРСР районного маштабу ,проводилися за вказівкою партійних органів. Думаю, що такі вистави проводилися не тільки в Радомишлі ,але по всіх районах Житомирщини і УРСР.

На виставі у Радомишлі були представлені найкращі вироби місцевих підприємств і сільськогосподарські здобутки колгоспів району,та лісозаготовчого підприємства. З роками, ставши дорослою людиною і відвідавши вистави народного господарства Житомира ,Києва і Москви повністю пересвідчений ,що радомишльські вистави копіювали постійно-діючі вищезгадані вистави ,але за розмірами і чисельністю експонатів були набагато бідніші .

На території стадіону, з боків де знаходились лави для болільників, будувалися із дерева і фанери окремі павільйони ,які оформлялися залежно від виробів підприємств,що виставляли свою продукцію.Кожнне підприємство Радомишля виставляло свою продукцію на огляд радомишлян.Були там вироби радомишльських заводів і фабрик ,які вже не існують,адже із розпадом СРСР місцеве районне керівництво безвідповідально посприяло знищенню цих підприємств.

Але повернемося до самої вистави.На стадіоні був павільйон ,,Машинобудівного заводу,, який у різні періоди називався то (Литейный-Ливарний) або пізніше завод ім.Сталіна ,а потім після Хрущовької відлиги,коли були опрелюднені злочини Сталіна підприємство стало називатися Машинобудівний завод ім.Жовтневої революції.Були там представлені вироби ливарниками ,вироби токарного цеху і ще щось,чому я учень початкової школи не розумів.Меблева фабрика представляла свої вироби. Пивний завод із Микгорода представляв зразки пива ,Крохмальний завод мав своє відділення, а також ательє індпошиву одягу та взуття виставляли свої зразки .За часом ,який вже промайнув неповоротньо, тяжко детально описати саму виставу,але окремі виразні моменти мені добре запамяталися.Досить багато виробів сільськогосподарської продукції представляли колгоспи району ,де були павільйони тваринників в яких тримали свиноматок, коней, корів,бугаїв,овечок ,та всі тварини ,яких розводили в місцевих колгоспах.Особливим місцем огляду був павільйон радомишльського колгоспу. Памятаю ,що завжди привертав увагу білий породистий рисак ,жеребець який був маєтком радомишльського колгоспу.То був гарний кінь сірої масті в яблуках.Доглядав за ним один із мешканців Радомишля,прізвища якого вже не памятаю.Але на цьому жеребці він інколи проїзджав у неділю по місту у легкій калясці .Такі каляски інколи бачив на київському іподромі при змаганні коней подібної категорії.

Окремі цікави павільйони на полицях яких були представлені зразки вирощених овочів і злакових культур пшениці,жита, ячменю увінчані вінками вироблених із колосків,а також фруктів, хмелю,та інших культур.Дивувався від побаченого ,адже там були величезні плоди картоплі,моркви,кормових буряків,качани кукурудзи ,а на землі лежали , виставляючи свої пуза ,велитенські гарбузи.

Лісовики району також виставляли свою продукцію ,зразки деревини ,де були круги вирізані із дуба ,сосни,берези та інша сировина ,такі як смола-живиця,деревяне вугілля і дерево перероблене на товари, дошки різних розмірів та будівельні матеріали. Цікавим фактом було,що працівники лісхоззагу були у формі лісництва і це піднімало респект їхньої пофесії.

Представники міських шкіл ,таких як 1та 2 середні ,або російська, також прймали участь .Дитячий будинок ,який на початку 60-х років був перейменований у школу-інтернат мав своє господарство де вирощували різноманітні рослини,то і вони показували зразки своїх успішних врожаїв ,вироби школярів у дільнях-майстернях .Окрім дитячого будинку і інші школи та будинок піонерів виставляли свої вироби ручної праці,моделювання,вишивки тощо.Особливо мені запамятався комплекс гідроелектростанції ,де було побудовано греблю у вигляді водяної турбінної гідроелектростанції,на якій крутилася турбіна, а від неї йшли дроти електро передач,на стовпах яких горіли маленьки лампочки.Для школярів і дітей різних вікових категорій то було щось особливе.Біля шкільних вистав завжди було багатолюдно ,а деякі школярі були навіть горді за свою школу.

Вспоминаючі далекі роки радомишльської минулості хотів би підкреслити ,що ці вистави мали свій особливий успіх серед жителів району,молоді і школярів,адже ми учні 2 середньої школи мали свої земельні ділянки і під керівництвом вчителя білолгії О.Добровольського намагалися виростити овочі і фрукти подібні до побачених зразків на виставі.Серед працівників колгоспних огородніх бригад і хователів свійських тварин також звищувалися показники виробництва.

Пройшли роки і не все можливо памятати ,адже будучи школярем молодших класів я продивлявся експозиції вистави, але можливо щось і упустив.Хотілося зафіксувати в історії Радомишля білі плями про які радомишляни забули а декотрі і ще і не народилися .Події 50-ти річної давнини тяжко удержати в голові ,без записів,адже час незворотньо зтирає з памяті прожиті роки і ті події ,якими ми прожили у своєму житті.

---

 

Різдвяні свята без колядників і колядок.

  M.Севрук

Ми сьогодні проживаємо у відносно вільному суспільстві,коли жодні політичні структури і партійні органи не втручаються у святкування релігійних церковних свят,які віками повязані з духовними потребами населення України.Від революційних подій 1917 року ,коли до влади прийшли більшовики на чолі з бандою ленінців,троцкистів,сталінців та інших на Україні заникли свята релігійного спрямування такі як Різдво і Великдень. Московська влада офіціально у 1924 році своїми декретами заборонила святкування різдва і нового року. І Тільки в 1929 році постановою Постишева було дозволено святкування новорічної ялинки у дитсадках. Адже керівники нової держави були антирелігійні і протягом усієї влади більшовицької верхівки застосовували атеїстичну пропоганду та забороняли населенню святкування релігійних свят.Священників без суда розстрілювали,або висилали на Соловки та до Сибіру,церкви знищували,палили або розбирали на будівельний матеріал.Книги релігійної ознаки, знищувалися.Біблії,євангелії не друкувалися українською мовою ще за царату, а при комуністах спалювали.А скільки спалено було першодруків цінних документів які свідчили про історію України її людей так і ніхто не змапував і мабуть ми ніколи не дізнаємося, що вони існували. Були введені спеціальні комісії по боротьбі з релігією.Монголоїдний бусурманський державний аппарат ,проводив послідовне знищення цивілізаційних історичних споруд ,ікон, скульптур ,церковної утварі. Це робили завойовники ,які прийшли з ордами татаро-монгольских банд на словянські землі ще у 1240 роц.І завоювавши старовинні українські міста Київ,Чернігів, Житомир, Переяслов, Радомисль, Овруч, Васильків, Новгород-сіверський,Коростень,Богуслав та знищували релігійно-культурні надбання словян. Варвари зі сходу вривалися у наші святині на конях та знущалися і надругалися над духовними осередками наших предків.Фактично ці пастухи були безвірні.Адже людина ,яка була б причасна до будь -якого вірування розуміла ,що святотатство це гріх.

Шляхом знущання та пригнічення на українськіх земллях населення було позбавлено можливості проводити ритуальні богослужби.Це торкається не лише православних вірян,але і католиків ,іудеїв,євангеліcтів і навіть мусульман.На прикладі рідного міста Радомишля та району можливо прослідкувати як протягом правління більшовицько-комуністичної шпани від 1917-1992 рік були знищені релігійні споруди,церкви ,костели,кірхи,синагоги, тощо.Католицький костел перетворили на будинок культури.Колись мені розповідав сусід Козакевич Вітольд Адамович,який працював все життя електромонтером,що малим хлопцем він під час богослужби часто допомагав органістові накачувати повітря у міхи до органу ,який був побудований на балконі сучасного будинку культури. У органі збоку були прироблені педалі ,вірніше доски ,як дві сходинки на які потрібно було почерзі натискувати ногами ,щоб накачувати повітря у міхи .Коли створювався відповідний тиск і оргагніст нажимав на клавіши то повітря проходивши через органні труби створювало музичний тон певної висоти.За це органіст давав йому декілька копійок.При костелі була книгарня ,де віряни могли брати книжки для читання.

Великий пласт культурної спадщини Радомишля належав єврейським осередкам,адже як знаємо що у місті була велика хоральна синагога і декілька молитовних домів та шкіл.І напривеликий жаль у 20-ті роки була розібрана ,а з тори яка була написана на виченених шкірях місцеві комуністи-кравці євреї за походженням, робили викройки у майстерні індпошиву одягу.Мій тато був у той час учнем-підлітком у кравецькій майстерні і на власні очі бачив як кравці робили ці викройки а з обрядового одягу ,який був вишитий золотими і срібними нитками шили собі і членам сімї тюбітейки.З церковних риз і одягу також шили головні убори, а на ноги тапочки.Одна із викройок у вигляді рукава довго зберігалася у нашій родині. На властні очі бачив ту шкіру і букви святого письма тори,які досить якісно товстим шрифтом були написані на незрозумілій мені малому хлопцеві мові.Згодом тато віддав цю частину з тори комусь із мешканців Радомишля.Якщо її не спалили то десь по коморах і досі валяється.А могла б стати якісним і цінним документом місцевого музея.Відомий радянський і російський письменник Коренберг описує ,що коли він дитиною проживав у місті свого народження Радомишлі ,то щосуботи до його діда приходили побожні євреї.Дід мав молитовний дім.Після богослжби усі пили чай а він колов на кусочки цукор і подавав віруючим.Коренберг згадує,що таких обличч він вже більше ніколи в житті не бачив, а тільки на картинах Марка Шагала.

В місті та околицях проживало окрім польського населення ще й німецьке ,яке мало свою школу і гімназію.Була також побудована кирха де проводилися бослужби на німецькій мові.Кирха була на теперешній вул.Шевченка.Старе як кажуть в радомишлі ,католицьке кладовище було розділене канавою де хоронили як католиків у більшості поляків, а за канавою хоронили протестантів де ще можливо прочитати німецькі призвища.Німецьке кладовище було також на Папірні,тому що більшись обивателей німецької народності проживало там. На місці де знаходиться інтернат для психічнохворих жінок було німецьке кладовище,яке було ліквідовано.

Знищивши культові споруди і заборонивши проводити богослужби для жителів не тільки Радомишля, а всієї України,котра була колонізована московськими комісарами, народ лишилися без віри.Потім колективізація,розкуркулювання,голодівка,сталінські репресіяї , 2-га світова війна, голод у 1947 році та далші репресії, все це проходило у страсі за виживання.І тільки після хрущовської відлиги населення України почало відходити від пережитих утисків і страхіть. Хлопчаком, коли почав читати книги,часто запитував батьків, а чому у нас дома не має книжок з колядками .А батько мені відповідав,що їх після революції ніколи і невидавали, а всі книги подібного гатунку знищували .З бібліотек як шкільних так і громадських вилучувались і викидали книги ,які мали подобу релігійних ознак, або були повязані з історією України.Їх викидали на шкільні подвіря,а потім приїзджали заготівники вторинної сировини і відвозили на перобку.Згадався один випадок ,як із шкільної бібліотеки у 2-ій школі де був директором заклятий комуніст Жудра виносили на вулицю книги і скидали на купу серед подвіря.Біля цих книжок чергували вчителькі .І на одній із перерв будучі учнем 5 класу ми з однокласниками підійшли до купи книжок.Були там майже всі нові книжки,бо коли взявши до рук почав листати вони ці листи були склеєні типографським друкарським тиском і ніколи не листалися.Обкладинки були досить якісно виготовлені.Одна із вчительок російської мови побачила нас і почала лаючись відганяти . Її син тепер працює в одній їз київських газет. Я чисто інтуїтивно відчув, що щось мусим забрати, щоб не знищили.Не дивлячись на заголовок із десятків викинутих книжок вхопив одну і почав утікати.Вчителька, яка там чергувала, почала мене наздоганяти і кричати, щоб я її кинув.Але я доре бігав ,а як добіг з її очей, книгу заховав у хліві де були шкільні дрова і вугілля.Після школи цю книгу відніс до дому.І досьогодні гордий своїм вчинком,адже зберіг цінну частину одного тому Українського словника Бориса Грінченка.До цієї книги інколи звертається і мій син Олексій ,який вже за собою має певний письменницький і перекладацький досвід.

У дитячі роки ми кожної зими на околицях Радомишля побіля річки Черчі ходили з друзями колядувати і щедрувати.У сусідів старшого покоління запитували ,чи вони не знають якихось колядок і щедрівок,але всі знали досить мало і однотипні.Але ми і ті з натхненням співали,що аж гуло у небі.Починало нас з вечора декілька колядників, а коли проходили вулицям міста ,то до ранку була величезна ватага дітлахів,котрі були дотепні ,веселі і жартівливі.Що цікаво,що звечора завжди було холодно і темно,а вночі на небі випливав яскравий місяць в оточенні зірок і ми не відчували холоду а раді поверталися до своїх домівок. До церкви ми учні не ходили ,бо при вході вчительський актив мав службу і не пускали школярів.Священники які вели богослужби були залякані ,завербовані і ніколи не йшли на зближення з людьми,всі богослужби були на суржиково-мовній так званій церковнословянській мові яка і досьогодні має місце у більшості українських церков ,котрі належать конфесійно ворожій державі агресору, яка веде жахливу війну проти народу України.Розмірковуючі з позиції прожитих років і аналізуючі духовність українців з впевністю пересвідчений, що за добу СРСР на Україні зник цілий пласт культурно-релігійного спрямування.Адже тотальна атеїстична боротьба комуністичних ідеологів і місцевих активістів неуможнювала розвиток і створення духовної ,пісенної ,віршованої і художньої літератури з якої молодь України могла б черпати знання про створення світу,релігійних різдвяних містерій . І саме в цей час в США та на європейському континенті всі народи і ті що були в зоні впливу СРСР такі як Чехословаччина,Угорщина,Польща на Різдво мали святковий вихідний день і ніхто нікого не притісняв за ритуальні святкові дійства.Період тотальної комуністичної темноти приніс великий занепад у суспільному релігіному понятті як різдво,колядки і колядування.Три покоління, а можливо і чотири покоління українців були відсторонені від магічних ,радісних і веселих свят Різдва христового. Але як мовкоські посіпаки не старалися неуможливити святкування різдвяних свят з настанням свят вся Україна від сходу до заходу оживала .Навіть і ті найбідніші родини святкували ці свята,готували страви , а хто міг то і пекли ковбаси ,пироги, готували кутю і варили узвар.У хатах знедолених українців-колгоспників наставав час ,коли від малих до тіх найстарших була в очах радість і надія на краще. В одній сільській школі вчитель підтримував дітей колядників і говорив: ,, Ще не вмерла Україна ,всі йдемо колядувать.,,Різдвяні свята довгий час були без колядників і колядок. Десь на початку 90-их років моя дружина вперше побачила у книжковому магазині книжечку колядок видану Павличком і вона без вагань купила більше двадцяти книжок і подарувала дітям, які вчилися з нашим сином Олексієм у одному класі 87 середньої школи Києва. І сьогодні нам потрібно все робити ,щоб до України більше ніколи не повернулося насилля, свавілля та чужинецкий репресивний аппарат.