Самбір- телеграфіст,кумир спіритичного світу і Радомисль.

Оповідання

 (© Михайло Севрук. Всі права застережені)

 

Так склалося, що Радомишль (Радомисль) був і лишився малим провінціальним містом. Місцеві підприємці намагалися у свій час трохи розхитати цей провінціалізм за рахунок створення нових підприємств, які в тій чи іншій мірі піднімали його на щабель вище. Але мінялася політична ситуація і підприємства ліквідовувалися, або за вказівкою їх переносили до іншого міста. Радомишль в силу своєї географічної пологи лежить осторонь головних залізничних та автомобільних магістралей.Але як повітове місто мав всі ознаки адміністративних структур, до якої входила адміністративна, судова та карна справи , був присутній військовий гарнізон і жандармерія, в'язницею,медична та аптекарська служба,була налагоджена видавнича справа, а зокрема, газета, яка існує і сьогодні, театр, у місті був базар та багато іншого.Окрім українців, в Радомислі та його околицях, проживала значна кількість різних етнічних груп, зокрема євреїв, поляків, німців, чехів, які мали свої культурні осередки та релігійні культові споруди. В різні історичні періоди в місті проживали і вели дослідницьку працю видатні особистості,які мали заслуги перед Україною, Російською імперією, Польщею. Похилевич,Миклухо-Маклай,Де Фліс, Огієнко, Грушевський ,Чубинський, Квітка, Незабитовський, Бочвар,Белке, Веледнецький.З Радомишля походить багато відомих діячів науки, професори, письменники, мистецтвознавці, музиканти, війскові.Із розповідей старожилів та багатьох киян відомо, що наприкінці ХІХ і початку ХХ століття до Радомисля приїздило чимало людей на відпочинок. Тут мав свій літній будинок і відомий у Російській імперії український майстер спіритичних сеансів Самбiр,який помер і похований в Радомислі. Хто ж такий Самбір і чому він оселився в Радомислі?Як писали у свій час новини,що Самбір був майстром спіритичних сеансів, який міг визивати духи померлих.

     Яким чином медіуму вдавалось творити чудеса, свідками яких було багато киян, наука пояснити так і не змогла.Мешканці будинків,розташованих на Хрещатику, визивали духів задовго до появи Воланда (героя роману Михайла Булгакова "Майстер і Маргарита"). Протягом спіритичних сеансів крутився столик, на якому стояла тарілочка з стрілою, а у кімнаті з'являлися обивателі загробного світу. 150 років тому у Києві, як і в Петербурзі, з'явилися перші професійні медіуми. Ці люди "озвучували" послання із загробного світу. Їхня ;практика засуджувалась церквою (як бісівська) і не заохочувалося науковцями. Дмитро Менделеєв, скликав комісію з 32 вчених, вчинивши спіритам повний погром. Але вони потихеньку оговталися від удару і об'єднавшись в товариство экспериментальної психології, друкували свої праці в солідному журналі. А в будинках міщан знову закрутилися столи. В той час у Києві з'являється медіум фантастичної сили та енергії. Його звали великим володарем духів та київським генієм пекла. Відставний телеграфіст і не мріяв про кар'єру медіума.Київска знаменитість мала дещо дивне прізвище: Самбір(Самбор).Його імˇя в газетних публікаціях чомусь не вживалося, хоча писали про нього дуже багато в Києві, Москві, Петербурзі. На жаль свідоцтво про його життя до вступу у світ спіритизму зовсім не збереглося. Помер він дуже рано і раптово, і все, що про нього відомо дотепер , писалось з пам'яті,заднім числом. Треба сказати, що з прихильниками пану Самбору везло, і ніхто з них не намагався подавати його образ,в зображенні духа видіння.Згідно записів, він справляв враження людини , яка випадково потрапила в світ медіумів.Його повністю задовольняло те,що давало звичайне життя. Виключно слави. Самбір був одним із тих простодушних чоловіколюбців, які вірять, що шлях до успіху та слави відкриває лише дотримування усих предписів моди. Професію потрібно вибирати щонайпрестижнійшу, і він став телеграфістом. Але трохи спізнився. До часу його вступу на посаду телеграфіста на малій станції Попільня Фастівської залізниці, модний ореол цього поприща сильно зблід в очах "кращого суспільства". Галантні кавалери у форменних куртках і знаменитих телеграфічних картузах з сторінок любовних романів і повістей перекочували у водевілі. Зрозумівши свою помилку, Самбір впаву хандру. Він мало цікавився службовими обовя'зками,служив абияк,а накінець влип у скандальну історію,переплутавши телеграми , за що його вигнали зі служби. Самбору було за тридцять. Молодість осталась позаду, а від життя в майбутньому він нічого доброго не чекав.З такими настроями майбутній кумир спіритичного світу приїхав до Києва до свого дядька, який служив в управлінні Південно-Західноїзалізниці. Успішний чиновник гостинно надав притулок у себе племіннику-невдасі та пообіцяв йому підхоже місто. Це був 1893 рік. Одного разу, повернувшись з прогулянки по Хрещатику, де Самбір випивши в буфеті Шато-де-Флєр чаю за 5 копійок, побачив у квартирі свого дядька компанію залізничників, які сиділи навколо ломберного столика. Вони вже поставили "магнетичне коло " та намагалися визвати з потустороннього світу дух свого померлого знайомого, щоб поговорити з ним, але у них щось не виходило.    

    Ради розваги експериментатори запросили в свою компанію свіжого чоловіка. Самбір поставив у розі свою тростину і присів до столика. І раптом почалося щось неймовірне! Стіл під руками відставного телеграфіста крутився, поднімався і зависаву повітрі, а на всі запитання відразу вистукувалася відповідь. Сам же Самбір ніби нічого не помічав, що робилося навколо. Він посміхався, жартував і, навіть, наспівував щось із фривільного репертуара куплетистів Шато-де-Флєр. Відразу, наступного дня все місто облетіла звістка, що з'явився чудо-медіум ,справжній посланець світу мертвих. Одні говорили, що його містичні здібності проявились раптово після прогулянки по Хрещатику. Інші завіряли , що молодий телеграфіст не тратив марно часу у Попельні, а досконало знайомився із спіритичною літературою, яку свідомо вивчав. Так то було чи ні,але багато хто хотів бачити чудеса і просили Самбора та його дядька про публічні спіритичні сеанси. Самбір і його духи буквально знущалися та глузували над учасниками спіритичних сеансів Перший сеанс відбувся в управлінні Південно-Західної залізниці на Театральній (тепер Лисенко) вулиці. Потім Самбір провівсвої виступи у готелі"Метрополь" на Фундукліївській (нині вулиця Богдана Хмельницького) та в декількох приватних будинках. На цих сеансах діялися неймовірні речі. Напрклад, в одному із будинків дух висмикнув одночасно стільці з-під усіх присутніх, грав на скрипці у різних кутах кімнати,а потім поставив пляшку на стеаринову ;свічу і наливав вино у бокали, не проливши ані краплини на скатертину. У всьому цьому відчувалася потреба провінційних розваг. Духи, керовані молодим телеграфістом, діяли примітивно і грубо. Вони ніби не знали, чим здивувати і розважити публіку, хватались за дитячі витівки і циркові трюки."В одному із будинків , як пише свідок, дух одягнув шапки на голови всіх присутніх, піднімав столи і тримав їх у повітрі , показавши при цьому досить великий промінь фосфорного світла...

 Під час сеансів у готелі "Метрополь" з'являлися блукаючі вогні , з гуркітом рухались столи, попільничка і книга перенеслись із однієї кімнати в іншу, грала скрипка і танцювали стільці".На сеансах Самбір не віддалювався від публіки і не ховався за ширмою, як це робили інші медіуми. Він сідав за стілразом з усіма і склавши спіритичний ланцюг з'єднував свої руки з руками сусідів. Щоб уникнути будь-яких підозрювань він просив , міцно тримати його за руки і притискуватися до нього ногами. Сміючись з страхів міщан перед духами, відважний телеграфіст голосно розмовляв протягом сеансів,співав пісні і навіть, просив збожеволих від страху киян підспівувати йому. Як згадують свідки:,, Він заспівував, а всі ми підтягували. Дух,який шалів біля нас, мабуть був веселим. Коли ж співали жалобні мотиви, він нічого не робив, але коли співали веселі мелодії починалися з'явлення..Ніхто нічого не розумів. Духи ніби глумилися над прихильниками спіритизму, вели себе жартівливо,і навіть, глузували. Сам медіум свідомо підігравав їм. Він тішився, коли всі вмирали зі страху. Кияни відчували себя обдуреними і ображеними. Містичні сеанси проходили під блазніві пісні телеграфіста,а закінчувалися його сміхом і залишали якісь дивні відчуття. Всібачили , як він насолоджується славою, яка на нього раптово звалилася. На біду Самбора один із лікарів вирішив добряче "прощупати" медіума, щоб його виявити. "Чого тільки він не робив з ним, ніби ради науки, з метою суворого контролю! Спочатку рахували, що транс, в який він впадає лише шахрайство. Протягом сеансів у Самбора встромлювали довгі шпильки! Всім здавалося , що він досить хитрий і спритно прикидається терплячи ці екзекуції.Щоб його зконтролювати, йому навіть заліплювали пластиром все обличчя, залишивши тільки дірки носа для дихання. Його зв'язували всілякими методами і досить міцно, внаслідок чого лишалися кровопідтіки і синяки. Він все це терпів, а з'явлення продовжувалися і мали велику силу. Можливо б,кияни і доконали свого нещасного медіума, але слух про нього долетів до Петербурга. Видавець першого російського спіритичного часопису "Ребус" Прибитков запросив Самбора до столиці. Петербуржці були до Самбору більш великодушні ніж кияни. Вони оточили його повагою і любов'ю. За два-три роки в Петербурзі виник справжній самборівський культ."Невідомий телеграфіст, -- писав оглядач петербургзького журналу "Живописное обозрение" в 1902 році, -- побував у салонах графів, князів, міністрів. Його оточували прихильники і прихильниці, ці пристрасні психопатки, які шукають , кому б поклонятися. Я бачив , як справжні пані наперебій поступалися йому місцем, підносили йому склянку з чаєм, готові були підняти кинуту їм хусточку і роєм оточували медіума при його появі у вищому світі. Телеграфіст, який не мріяв про зарабітну платувище 60 карбованців у місяць, за сезон став заробляти 900 і 1000 карбованців у місяць легкою працею, сидячи вечорами під час сеансів за столом ". Безнадійно хворі приходили юрбами , і багатьох він вилікував. Всього, чого бажав Самбір, він досяг. Але,на жаль, він не був підготовлений до нової ролі у житті.Поводився дивно і необачливо. Гнався за любим гонораром.Там,де булa можливість отримати 75 або 100 карбованців,згоджувався і на 25. Зловживав свободою, яку дають гроші і чахнув на очах у всіх під гнітом особистих ;пристрастей і примх. Кожного разу, як писав його приятель-журналіст, він приїзджав восени з України здоровим і міцним, а назад весною  повертався зовсім знесиленим, виснаженим і розбитим.Свої незбагненні таланти він продавав за гроші, міняв на славу. Але що робити, куди йти далі, він не знав. Він залишався таким , яким був на глухій станції: простим, симпатичним і в міру честолюбивим хлопцем... Його владу над невидими силами позамежного світу заперечували лише невиправні скептики. Згаданий приятель Самбора писав: "Я брав участь з ним у більше ніж в 100 сеансах з контролем і без, віч- на- віч і при людях. І те, що я бачив то бачив, що дізнався, -- то дізнався. Я бачив як піднімаються в повітря предмети, відчував дотик, спостерігав світові явища , часткову матеріалізацію, бачив, і не раз, як Самбір піднімався в повітря і висів, підтримуваний моєю слабкою рукою". Після всіх цих містичних феєрій Самбір ховався в невеличеому містечку Радомисль під Києвом, де у нього був власний будиночок для літнього відпочинку. Там він мріяв залишитися назавжди, змінивши роль столичного мага, генія пекла на роль простого знахаря, або , як говорять між людьми відьмара. Він знайомився iз мешканцями Радомисля і селянами та безкоштовно лікував хворих. Хворі приходили до нього юрбами , приносили паралізованих, і багатьох він вилікував.Знахарське зцілення йому подобалось,і він із задоволенням практикував його не тільки в Радомислі, але і в Петербурзі. Його товариш -журналіст так писав про це: "Я проживаю на Спаській вулиці, будинок N6 (пишу це для бажаючих провірити) ; у нас на сходах служив швейцар, якого звали Йосип. Одного разу вранці у нього відібрало ліву руку. Пальці відказали служити. Він пішов до лікарні. Лікар поставив діагноз параліч кисті і став лікувати її масажами і електрикою. Коли його побачив Самбір він лікувався 10 днів і без всякого успіху.На другий день за 15 хвилин Самбір вилікував руку швейцара. Я запитав його, як цілитеьце зробив, на що Йосип відповів: "Прийшов,почитав молитву, витер руку скипідаром, потім водою, і сказав: "Візьми склянку!" Я протягнув руку і взяв її, а тепер ось! - взяв лівою рукою важкий стілець і підняв його "... Самбір помер в Радомислі. Було йому лише 40 років. Він забрав із собою в могилу таємницю свого надзвичайного обдарування.

Де похований Самбір в Радомишлі не відомо. Згідно церковних догм, людина яка займалася ремеслом,що було у конфлікті з церковними законами мав би бути похований за огорожею кладовища і без церковного обряду. Було б позитивно,аби місцеві краєзнавці зацікавилися цією неординарною людиною і знайшли більше відомостей про діяльність Самбора у Радомислі, а можливо і у згадках та переказах радомишлян.

 

Війна та її жертви.

 

 Записав із спогадів своїх батьків  Севрука Івана Антоновича і Севрук Марії Антонівни в Радомишлі  у 80-ті роки ХХ  століття.

В Празі Михайло Севрук.

Іван  Севрук йшов замінованим полем досить малими кроками і помалу ступав . На руках тримав трьохрічного сина Володимира.Він не піднімав ноги високо , а човгав ними по землі, щоб не наступити на міну, та не зачепити дротики, якими  німецькі мінери з‘єднали міни..Дротики у полі мали досить великі  розгалуження і на вигляд випадали як павутиння. Тримаючи в одній руці дитину,  він у другій руці тримав прутик-паличку, якою потихеньку прощупував поле , щоб не зачепити дротика та не наступити на міну. Севрук Іван  ніколи не був на військовій службі, і не мав ніякого досвіду з вибуховими пристроями. Але  він  інтуїтивно, відчуваючи небезпеку та відповідальність за свою сім´ю, був дуже обережним. Позаду, ступаючи по його стопам, йшла  молода дружина Марія, яка несла на собі молоду і хвору на туберкульоз єврейку Раю. Вона  була дружиною  старшого Маріїного брата Войналовича  Мефодія , який в цей час воював  на фронтах другої світової війни. Рая і Мефодій навчалися у Вінницькому педінституті і були в 1941році його  випускниками . Відразу ж  після здачі державних іспитів вони одружилися . Але вже після випускного вечора   у небі летіли  німецькі літаки , які знищували міста і села та людей України. Увійшовши до Вінниці, карателі почали вбивати партійний актив, євреїв та військових. Раїсиних батьків, професорів педінституту і брата, розстріляли прямо у квартирі. А її ні , тому що вона  на той час вже  мала інше прізвище, ніж батьки , була одружена, на вигляд була світловолоса, та мала  яскраві голубі очі.

Так як у Вінниці їм  не було  де проживати і не було ніякого забезпечення, то Мефодій з дружиною вирішили йти до Радомишля, де проживала його мати Войналович( Гарбар) Людмила Петрівна. Мефодій, залишивши молоду дружину, пішов на фронт. А Рая  залишилася в Радомишлі. З часом  Рая  захворіла на туберкульоз, який досить швидко підкошував її здоров‘я. Фактично ліків не було жодних. Місцеві лікарі Пересунько і Мікульський, до яких звертався Іван , не мали потрібних ліків і не могли вилікувати Раю. Пеніциліну ще  не було.

Той факт, що в їхній сім‘ї проживає єврейка, був  досить  небезпечний   про всю родину. Жителям було відомо , що за переховування  євреїв, німці карали місцеве населення. Та ще до того ж  до Івана  приїхали брати Рихальські Антон і Володимир, які служили в радомишльській поліції. Вони Івана знали з дитинства і приїхали попередити, що їм відомо , що їхня сім‘я переховує жидівку. Вони сказали  Іванові , що ми її і  вашу сімю  не видамо німцям . Адже ми вас добре знаємо . При  можливості відвезіть її у якесь село до рідні , або до знайомих, де немає німецьких військ. Коли німцям стане відомо , що ви переховуєте жидівку, то вони і  вас і її розстріляють  і  нас також , як поліцаїв, які приховували це. Німці не будуть жаліти  нікого. Другого дня,  зачинивши хату Іван з сімєю  вирішили Раю відвести до Чайківки,  звідки  він був родом . Рая  була в досить тяжкому стані і вже  не могла  ходити.

 Коли Іван запитував  братів Рихальськіх  навіщо вони пішли до поліції, адже німці не втримаються  довго і повернуться совєти, то що тоді? Вони відповідали , що до поліції йшли свідомо , щоб помститися за батьків , яких вислала на Сибір радянська влада і вони там загинули. Ми всіх будемо розстрілювати із- за помсти, хто був активним   і сприяв виселці та голодомору на Україні. Якщо нас і схоплять, щоб покарати ,то остання куля завжди залишиться,  щоб покінчити життя і не здатися радянським  окупантам. В кінці війни брати Рихальські втекли  з німецькою армією.  В Німеччині пробралися в американську зону і змогли виїхати з Європи.Один із  них проживав в Австралії, а інший в Канаді.

Пробираючись замінованим полем  між Радомишлем і Верлоком, Іван з родиною, ризикуючи  особистим життям, декілька годин не йшли, а  повзли мінним полем.  Далі йшли побіля річки Коробочки, минаючи Верлок і  Борщів,  кущами та чагарниками,  відпочиваючи кожну мить, тому що  полями та шляхом йти  було небезпечно.Адже кожної миті можна було зіткнутися з німцями або з поліцаями, які патрулювали місцевість. Прибувши до Чайківки ,вони декілька днів були у спокої .Раїса трохи одужала .Але   на біду у Чайківці  на постої стояли власовці, і один із них розпізнав у Раїсі єврейку.Саме коли Раїсі стало краще , то цей колаборант  причепився до неї і почав запитувати, чому  вона ще не заарештована?  Всі були стривожені і потрібно було щось робити. Нашвидко  зібравшись, вночі всі втекли до іншого села. Коли  вранці приїхали німці, то ніхто не знав, куди Іван з родиною поділися. Той власовець таки заявив у гестапо. Прибувши в Пилиповичі, вони  пробули там декілька днів,  а потім пішли до Гришківки. Так блукаючи чужими селами без харчів і знаходячись у стресовій ситуації, Марія почала міркувати як краще зробити. Вона  запитала, чи згідна Раїса охреститися. Що коли вона буде православна і охрещена, то це, ймовірно, може  їй спасти  життя. На той час  в Радомишлі відкрили православну церкву  і там постійно велись богослужіння. Рая погодилася. Отож , прибувши до міста, в радомишльській в церкві її  охрестили . Рая почала носити хустину і на шию повісила хрестика. Сусіди знали, що вона єврейка ,але ніхто не видав її. З часом хвороба почала прогресувати і  Рая  невдовзі  померла. Хоронили її  з  попом, так як  було заведено. Небіжчиків везли на возі, запряженими кіньми вулицями міста до церкви , а там зробивши всі  за ритуалом процедури,  відвезли на радомишльський цвинтар, де  вона була похована за будовою  електричної станції. Мефодій Войналович ,повернувшись з війни, вже  не застав  свою дружину живою.  Невдовзі у 1946 році він  оженився,  мав родину і до пенсії працював вчителем математики і фізики на Рудні у школі №4. Мав сина Войналовича Валентина Мефодійовича, .кандидата математичних наук.

Наведений життєвий факт є правдиве свідчення , що українці співчутливо  і природньо допомагали гонимому і пригніченому єврейському обивательству України, яке в роки другої світової війни пригнічувалося і каралося німецькими окупантами. Мої батьки були скромні люди і ніколи не розголошували , що їм довелося пережити, переховуючи хвору і розбиту горем молоду жінку єврейського походження. Вона була майже їхня ровесниця,та  ще дружина члена сімї.

І щоб не говорили і не закидали сучасні вороги України та  ізраїльскі  і російські  медії , що українці співпрацювали з німцями та видавали євреїв є брехнею.  Адже  правдою є той  факт, що в самому  Ізраїлі є стіна Праведників де викарбувано на віки імена багатьох  українців, які спасали євреїв України від загибелі. Час всіх  розсудить і  правда Божа  настане.

Спогади про Житомирське музичне училище та студентські роки -Михайло Севрук

    Згадка про молоді студентські роки , про людей яких добре знав та пам'ятаєш і яких цілу вічність не бачив приходить зненацька, мов у сні, як фата моргана, якимось невидимим потайним шляхом увійде до голови та й руйнує сучасний стан спокою.Починає битися скоріше серце , не спиться і думки у спогадах калейдоскопом прокручуються ніби фільмові кадри перед очима , линуть у далекі молоді роки, де все ще було невідоме , таємне? У ті молоді студентські роки, коли життя сповнене надій у майбутнє і кожний мріє по- своєму призвичаїтись у суспільстві .І саме призвичаїтись, або пристосуватись.Існуюча система створювала такі обставини, що людина мусила влаштовуватись і пристосовуватись,адже по- іншому не було можливості жити.
    Навчаючись у Житомирському музучилищі ім.В.С.Косенка на різних відділах молоді студенти здебільшого у віці 15-20 років, але були і старші створювали окрему комунікаційну систему спілкування та окрему скупину, де діяли свої неписані закони та правила у стосунках. У гуртожитку по вулиці «Першого травня, 22 А», який належав культ-освітньому училищі, музичне училище лише орендувало там кімнати для своїх студентів. Вільний вхід до гуртожитку був не можливий. Завжди були присутні постові-вахтери, здебільшого то були пенсіонерки, які ретельно перевіряли всіх хто приходив.Дівчата і хлопці були відокремлені перегородкою, двері якої завжди були замкнуті і лише вранці, коли прибиральниці мили підлогу, відкривались на останньому поверсі.Тоді було можливе спілкування між дівчатами та хлопцями. Взагалі, до дівчат не заборонялося ходити, але тільки до 22 годин.
    Проживши в гуртожтку 4 роки з перервою( 2 роки армії), зазнав багато різних за специфічними ознаками типів людей. Приходилося спілкуватися як з студентами музучилища так і культ-освітнього училища.В кімнатах жили здебільшого однодумці, або підбирались за симпатіями, стосунки яких протягом навчання і спілкування набували довірливої форми. Одним словом, існувало мирне співжиття різних за характерними і психічними ознаками людей.
Музичне училище - це специфічний учбовий заклад , де постійно проводиться селекція та відбір шляхом академічних концертів та екзаменів.Студенти, згідно учбових планів та програм, повинні протягом року напам'ять вивчати різноманітні твори, і виконувати на академічних концертах або екзаменах, щоб перейти на інший курс.Однією з важливих проблем була мала кількість аудіторій для занять.Пам'ятаю, коли навчався на першому курсі у 1967 році в училищі, нам з однокурсниками приходилось вставати о 5 годині ранку і чекати на холоді, поки його відкриють. Було це ще в старій будові училища. Прибиральниці , тоді їх чомусь називали технічками, відкривали вранці о 6 годині будову училища і флігель в якому мали класи духовики , народники , клас контробасу( Фіма Печерський). Мостовий І.М. мав маленьку майстерню, в якій весь час працював, виготовляючи тростини для гобоя, кларнета та фогота, або ремонтував музичні інструменти. Все, що можна було полагодити, він лагодив . Мав він золоті руки, а перше за все голову.Учбові кімнати для занять першокурсникам як правило були недоступні.Займалися духовики по декілька чоловік у кімнатах та грали довгі ноти, щоб покращати звук та інтонацію.Погравши довгі ноти , приступали до гам та етюдів.Потім вже йшли снідати, хто що мав. Після сніданку йшли на заняття.Фактично мені навчатися було легко тому, що мав вже закінчену середню освіту (десятирічку) і був звільнений від загальноосвітніх предметів .Вивчав тільки дисципліни повязані з музикою, спеціальні предмети, психологію та педагогіку.Фізкультура проходила в невеличкому будиночку де прожило декілька викладачів, та старі пенсіонери,бувші педагоги.Там був побудований маленький зал , сцена, а за нею кабінет фізрука Валейникова Бориса Леонтійовича, який нас не дуже перевантажував заняттями, враховуючи специфіку навчального закладу.Був то добрий чоловік -фронтовик.
Час коли приходив обід майже всі студенти вишикувались у чергу їдалні «Берізка» при Житомирському пед інституті.І до сьогодні пригадую ту одноманітну страву якою ми харчувалися.За недоліком грошей брали юшку, яка була надно юшкою та прозорою, котлету, два куски хліба і чай.І все це за 18 копійок.Таким чином економили гроші, щоб потім подивитися фільм в одному з кінотеатрів Житомира .А їх було декілька.Вечором гуртом всією кімнаою готували вечерю , велику каструлю супу або смажили картоплю.На спільній кухні готували по черзі.
    Навчаючись після служби в армії у новій будові музучилища з харчуванням було трохи краще, тому що фінансовий стан був кращий.Маючи гроші студенти ходили в ресторан «Будинку офіцерів» або в їдальню Міськвиконкому. Організувавши свій весільний ансамбль грали весілля на Крошні та в селах Житомирської області. Складався ансамбль- саксофон -Михайло Севрук, труба - Микола Прокопенко (Мацола), баян - Леонід Романенко, ударні -Володимир Єфіменко. Залежно від потреб замовників склад ансамблю мінявся .Інколи до ансамблю добавляли електричну гитару або акордеон. Весільні обряди на Україні здебілше проходять весною та восени і супроводжуються різноманітними дійствами. У подвірї або в садку ставлять стан в якому монтують столи та лави для гостей, яких запрошувалось велика кількість. Горілку в ті часи заготовляли бідонами.Грати два дні на весіллі забирало багато фізичної праці ,особливо для духовика. Окрім того що приходилось довго і багато грати та супроводжувати процесії з ходінням по селі , треба було ще й пити горілку та куштувати велику кількість страв.За гру на весіллі отримували за день 120 карбованців, а за 2 дні 200 -220.Для студентів то був добрий заробіток.Бувало що хтось із ансамблю не міг з якихось причин грати , то давав за себе заміну.На баяні часто грали Леонід Романенко, Володимир Гавриленко,Олександр Сіренко,Олександр Карагаєв, Анатолій Білошицький.На трубі -Павло Герасимчук, Петро Борисенко, Анатолій Домбровський. На ударних -Микола Бутенко, Борис Борухович, Валентин Богоцький. та інші.В різні роки створювались свої за інтересами халтурні ансамблі. Слід згадати , що в 1967 році на саксафоні на весіллях грав Леонід Семенюк, або ще його прозивали «Чомбе» -кларнетист , який вчився у Мостового і після училища був директором музшколи у Чуднові. За стакан (чорнила) вина він мені на одну годину позичав саксофон щоб позайматися.(Ганс) Микола Савицький на тенорі,Олександр Осика , Міля Дорфман-кларнетист, флейта - С.Довбиш.
Цікаво і досить колоритно проходили заняття оркестру під керівництвом Михайла Семеновича Лукашенка (Сусік).Заняття проходили в оркестровому залі за фанерною перегородкою на першому поверсі старого музучилища. М.С.Лукашенко бувший військовий вихованець, закінчив факультет військових диргентів при Московській консерваторії.Життя його нажаль склалося трагічно. Служив він диригентом на військовому кораблі і був опромінений великою дозою радіації . Між студентами ходили балачки , що ніби йому кожні два місяці вливали нову донорську кров?
    У 1970 році на весні він покінчив життя самогубством.Хоронили його у місті Коростишів, там де він і народився.Дирекція училища заборонила студентам їхати на похорон, але всі учасники духового оркестру і хто бажав відїхали, щоб віддати останню шану своєму викладачу. Для студентів це був шок.
    В музучилищі раніше не було класу ударних інструментів, і в оркестрі на барабані і тарілках грали початківці гобоїсти і фаготисти.Саме мені і Віктору Саченку прийшлося пройти оркесторве екзекуційне навчання гри на ударних. Мене Лукашенко посадив на тарілки,а Саченка на великий барабан.У житті ми ніколи не гравли на цих інструментах. Оркестр почав вивчати новий твір «Концертну рапсодію» Бабаєва на азербайжанські теми. Ритмічна структура твору побудована так, що має здебільше лезгіночний характер, де великий барабан б'є на сильну добу, а тарілки на слабку.Спочатку ми зовсім не могли вписатися в ритм.Лукашенко зупиняв і кожного разу виливав на наші голови купу гною, вигукуючі фрази: ,,В какой школе учились?,, ми звісно відповідали в Радомишлі, а він ,, Сразу видно,бездари, дубье,, і так далі..Для нас то був шок і душевні муки, аж доки ми не навчились На весні 1968 року В.Саченко пішов служити в армію, а мені прийшлось самому грати на барабані і тарілках.Влітку 1968 року Житомирьке музучилище з концертом виступало у Рівенському музучилищі, то був обмін концертами та налагодження дружніх стосунків.На той час директором у Рівному був бувший випускник Житомирського музучилища Фесай П.М. Була цікава поїздка , на полях цвіли дикі маки , і вся Полісська природа дихала свіжістю та красою лісів і лугів через які проїзджали автобуси.Я вже сам тоді грав на барабані і тарілках «Концертну рапсодію» , за що мене Лукашенко похвалив.Для мене молодого хлопця була підтримка не абияка.Лукашенка я знав ще з вступних екзаменів .Коли вже були здані всі екзамени і залишився останній з історії СРСР. Він весь час курирував абітурієнтів , тому що був завідуючим духового відділу.На екзамені я витягнув білет де було три запитання.Перші два по історії Россії ,другий з історії загальної, а третє запитання було про три пленуми ЦК КПРС 1964 року.Відповівши на перші два запитання я на третьому почав заїкатися і вигадувати, бо не знав тогочасну політичну ситуацію, та й не цікавився. Вчитель Микола Будзинський запитав звідки я і чому не знаю це запитання. Почувши відповідь, що я з Радомишля, він мені відповів,що й поїду до Радомишля.Я відмовчувався, а він сказав, щоб я сів та ще подумав.Нас осталось декілька чоловік.Памятаю там була дівчина , яка потім навчалася на теоретичному відділені за призвіщем Тичина, я запитав у неї про ці пленуми, але вона нічим не могла мені допомогти.Лукашенко зайшов і побачивши мене стурбованого запитав, чому я ще сиджу.Я йому відповів ,що незнаю відповідь на останнє запитання, а вчитель який приймав єкзамен сказав щоб я сів і подумав, та можливо щось згадаю.Тоді він підійшов до Будзинського і запитав чи міг би він поставити мені трійку.Той відповів що так.Справа була вирішенга в одну хвилину.Я отримав трійку до екзаменаційного листа, а Лукашенко сказав мені: «Їдь до дому і скажи батьку нехай купляє гобой» .Інструмент з такою дивною назвою в той час мало хто знав серед моїх родичів та знайомих.
    Протягом навчвння Лукашенко завжди піклувався про духовий відділ та забезпечення гуртожитком або стипендією.Був він суворий дисциплінований ,завжди охайний і цього вимагав і від студентів. Останній раз зустівся з М.С.Лукашенком у жовтні 1969 року, коли я отримав відпустку під час служби в армії. .Приїхавши до Житомира побачився з друзями та знайомими і хотів відїхати до Радомишля щоб побачитися з батьками.Памятаю як стояв на ганку перед училищем і до мене підійшов Лукашенко.Він завжди був уважний і побачивши мене розпитував про службу в армії, який репертуар грає наш оркестр та інше.А потім зненацька сказав ,що я йому вже майже колега і можу з ним піти десь посидіти.Пішли ми, а вірнійше Лукашенко завів мене в кафе «Райдуга» на бульварі яке тоді тільки відкрилося. Саме там він попрохав щоб я замовив 100 грамів шампанського і 100 коньяку і щоб буфетниця все налила до однієї склянки, і плитку шоколаду.Такого коктейлю я ніколи не вживав і після випитого відчув трохи спяніння.Потім Лукашенко сам вже замовлював декілька разів і сам платив.Вже не памятаю як довго ми там були і скільки випили.На автобус до Радомишля я таки встиг, а Лукашенка вже більше не бачив.
У серпні 1968 року війська збройних сил СРСР та Варшавського пакту здійснили окупацію Чехословаччини. Почався активний рух військової техніки.Над головами пролітали різноманітні літаки, гелікоптери .На шляху між Житомиром і Києвом, було зконцентровано величезне скупчення військової техніки, танки, бронетранспортери , різноманітні автомобілі з антенами (звязок).Обабіч магістралі були прокладени товсті чорного кольору кабелі.В лісах і на галявинах тисячі військових були у тимчасових лагерних містечках із палаток. По телевізору і в радіо нас пресвідчували що це було потрібно зробити раніше ніж війська блоку НАТО і США змогли окупувати цю країну. В 1968 році мені виповнилося 18 років і я готувався до служби в армії, адже в той час не було іншого виходу. В голові весь час вертілась думка, як так ,що війська чужих країн в мирний час окупували меленьку середньо-європейську країну? Зважуючи те, що в невдовзі буду призваний на службу в армію мені не хотілося приймати участь у ганебній окупації землі з відки походив мій чеський рід. Отож я домовився зазделегідь з війсьовим диригентом із Овруча к-ном Г.В.Відомським, що він мене візьме в оркестр. Він пообіцяв і виконав свою обіцянку взявши мене до військового оркестру, за що я все життя йому вдячний.
Серед багатьох поколінь в музучилищі в різні роки навчалось дуже багато талановитих музикантів, які після закінчення училища навчалися в різних учбових закладах СРСР.Щоб простежити і дослідити людський потік, який пройшов стінами музучилища, потрібно досліджувати не один рік. Саме дослідження ,адже з розпадом СРСР велика кількість людей емігровала у різні кінці світу.Географічне розселення людей з бувшого СРСР пройшло в такій величезній кількості, що за всю історію людства, в тому числі і війни і тд., ще не було такого переміщення людей.Це США, Німеччина, Ізраіль, Польща, Великобританія, Чехія, Словакія , Канада Аргентіна, Італія, Іспанія та інші. Люди виїхали, самотужки навчилися мов, дехто навчався в різних коледжах, курсах , щоб придбати нову прфесію, згідно потребам тієї країни до якої ємігрував той чи інший переселенець, репатріант і т.д.Увійшовши в культурні середовища цих країн , переселенці самі збагатилися , вібравши в себе культурні надбання місцевих народів та пропогують принесені з собою з України культурні звичаї ,обряди, знання тощо. З тієї інформації яка нам в сучасній ситуації можлива через інтернет можна засвідчити ,що жодний емігрант ,наш краян чи земляк будь -хто, німець,українеець,єврей чех,поляк не жебракує і не краде а займає гідну і відповідну позицію в суспільстві .Музиканти по своїй природі дуже відповдальні люди, вони досить чутливо і вимогливо підходять до кожної справи за яку беруться .
    Згідно відомостей з різних джерел про випускників можна з впевністю підтвердити той факт ,що велика кількісь їх поступила в різні роки до консерваторій,музпедів та інститутів культури.Усі відділи :духовий , народний , фортепіанний, хорового диригування, струнний мають багато випускників котрі закінчивши ВУЗи працюють або працювали у відомих оркестрах, хорах, театрах на педагогічній праці.Навіть виїхавши за кордон на постійне місце проживання можу з великою впевністю підтвердити , що кожен зміг себе реалізувати і житомирське музучилище може тільки пишатися такими випускниками.Ці люди ,не залежно від національності і самосвідомості являються великими патріотами України.Вони всі як правило в різні періоди свого життя навідуються в рідні місця та на могили предків і з достойністю співчувають українському народові, що так довго ще пручкається в тенетах московської кабали.Ось невеликий список поступивших у ВУЗИ: Набедрик,Чорнорудський , Цибенко-піаністи,О.Шиндель,композитори -Ольшевський С.,Ольшевський В.,С.Жуков, Коровіна , духовики флейта -Надточій, М.Паршин , Войналович М., Матвієнко О, гобої-М.Севрук, В.Гончаренко, М,Бірета, Я.Пінчук, кларнети-Л.Джурмій В.Заяць, Б.Фішерман, В.Янковський , Б.Турчинський , М.Глузман, Г.Глузман ,О.Кравчук, О.Фесюк, Гуцуляк,трубачі -П.Герасимчук, М.Гудзь, Ю.Лобода.М. Грицюк, А.Домбровський, Голоскевич, Зузанський, Валторністи -П.Матяж, В.Шиш, Я.Черний, В.Черний, В.Матвійчук, О.Семенов, баяністи - Бажалкін, Лісовий В, А.Білошицький, О.Карагаєв, О.Сіренко, Точкова, Арцибасов, Лопата ,В. Редчиць, Ю.Турчин, В.Омельчук, В.Штенгольц, В.Гавриленко,тромбон -Г.Ройтфарб, І.Йотко, Д.Шапіро,туба -Пінчук,В. Клименко, Б.Мойсеенко,В. Уницький,Є.Розенфелбд, віолончель -Музиченко Т., контробас -В.Волошин, О.Ланіс,О.Ческіс,Р. Готліб , хормейстери-Чумак, Красовський ,Свинцицький В., Ж.Стаднік, Г.Харковина , В.Хіля, Кириченко,скрипалі - Л.Єйсмонт, Д.Вакс та інші.

 

До 60- річного   ювілею від заснування Радомишльської дитячої музичної школи.

Шістдесят років. Це одне людське життя від народження і до пенсії. Ось і Радомишльська дитяча музична школа вже можна сказати досягла свого пенсійного віку, але ювілейного. Не будемо вдаватися до статистики і підрахунків. Адже в цій школі мали змогу навчатися три покоління з однієї , або з  іншої сім´ї радомишлян. Наприклад, родина Домбровських та інші. За роки свого існування від 1961 року і досьогодні ,тобто  до 2021 року, в стінах школи навчалися і навчаються сотні юних талановитих дітей, які прийшли у світ музики і зачарувалися цим високим мистецтвом,  яке має тисячолітню історію розвитку. Прийшовши до школи, учні мають змогу ознайомитися з історичним минулим  попередніх  геніїв музичного світу- композиторами, виконавцями, співаками  та диригентами , а також і з сучасними виконавцями та композиторами,  та  здобути  розширений світогляд і кругозір. Вивчаючи в стінах школи теорію музики, сольфеджіо, хоровий спів, історію музики, гру в ансамблях , в оркестрах та гру на різноманітних інструментах ,учні набувають необхідні знання, які збагачують культурний розвиток особистості.

Радомишль – колиска багатьох відомих  та достойних поваги людей.Серед вихідців радомишльщини є  професори, артисти, інженери, музиканти, співаки, архітектори, диригенти, композитори , військові та інші. Ці особистості досягли   певних результатів у своїй діяльності. І якщо прослідкувати географію розселення радомишлян, то своє  коріння  вони запустили по всій Європі – Франція, Німеччина ,Італія, Польща, Чехія, Словаччина, Росія, Прибалтійські держави, Фінляндія . Також і на Американському континенті в США, Канаді.

Прикладом є:

      Цюра Євген Васильович( Радомишль)– бандурист, хормейстер , закінчив Київську консерваторію працював диригентом  капели бандуристів у Вінзорі в Канаді, а також  церковним диригентом до 1996 р.

Юрій Миненко ( Радомишль) -Випускник радомишльської дитячої школи—  український співак, має рідкісний за природою голос контратенор, лауреат багатьох міжнародних конкурсів, педагог по класу вокалу Одеської консерваторії ім. А. В. Нежданової.

Олена Слободяник Олена Модестівна Слободяник( Осички)  , — українська співачка (ліричне сопрано). Заслужена артистка УРСР Закінчила Київську консерваторію , працювала солісткою  на Держтелерадіо України.

Леонтій Антонович Краснощо́к (Забілоччя ) -лауреат міжнародних конкурсів, український  віолончеліст, педагог,  професор кафедри струнно-смичкових інструментів Київської консерваторії.

Ніна Митрофанівна Матвієнко-навчалася в школі-інтернаті селища Потіївка Радомишльського району.Українська співачка, народна артистка України , лауреат Державної премії УРСР ім. Шевченка (1988), Герой України. Член Спілки кінематографістів України.

Учнями і випускниками  школи були педагоги школи,- Криворук В.,Ткачук Т., Якименко Н.та інші. Серед перших випускників , які вступили до музичних  училищ були Домбровський А, Ткачук Т, Криворук В, Саченко В, Зузанський О, Севрук М.,Севрук В, Папірний С, Руденко А, Шуляченко Н, Лукіна В. та інші. Деякі випускники школи закінчили Вищі мистецькі  учбові заклади  і свою  діяльність присвятили праці в музичних колективах і на педагогічній ниві.

Вертаючись 60 років назад, у ті далекі роки як сьогодні я  пам´ятаю, вступні екзамени до музичної школи , яка тільки що відкрилася.У коридорі в черзі стояла дітвора і нас по одному запрошували до аудіторії, де знаходилися  три вчителі , члени приймальної комісії. Буднік О , Беспалий  О.і молода жінка чи дівчина Світлана Федорівна. Вона розмовляла російською мовою  і була надто енергійна. .Фактично вона проводила іспит  і пропонувала  заспівати якусь пісню , а потім загравши на піаніно декілька нот , потрібно було  їх інтонаційно заспівати. А в кінці, вистукавши декілька ритмічних структур, треба було за нею повторити.Я вже не пам´ятаю, яку я співав пісню, але знаю ,що якусь українську народну. Інтонацію   та ритм також доказав повторити за тією вчителькою.А потім , коли був прийнятий до школи , то чекав з нетерпінням початку шкільного року. Мене батьки записали на кларнет.Першим вчителем духових інструментів був директор школи Клименко А.Й. .Він навчав учнів на кларнет , трубу, тенор .  За фахом він був тубіст. Декілька років попрацювавши, він виїхав із Радомишля.

У цей час мене вчили і піаністи і домбристи, аж поки не приїхав новий вчитель по кларнету Заєць В.І. Він також був директором. Новий педагог був цікавою особистістю. Займався самовіддано і на уроках у нього було цікаво. Він ніколи на учнів не підвищував  голос, підбадьорував , але інколи міг жартома створити  гумористичну атмосферу. Він вів духовий оркестр і коли у когось не виходив якийсь пасаж, або ритмічна структура, то він жартував ,але не насміхався. Він так тонко міг кинути різке слівце, що всі сміялися і ніхто не тримав на нього образи. У такій методиці   він потім навчав і  студентів у ЖМУ і. В. С. Косенка.Заєць нас спрямовував  і орієнтував на класичний спосіб виконання музичних творів. Багато працював над досягненням звуку, техніки пальців, дихання, динаміки чи фразування.  Посилав учнів на концерти ,які інколи проходили в місті  в РДК , кінотеатрі або шефські . Фактично мене Заєць В.І. заангажував до виконавської творчості і гри у різноманітних концертах.З часом і Заєць поїхав викладати до Житомира у культосвітнє училище та музучилище. Приїхав новий педагог і вчитель духових інструментів Москаленко В.І. Він енергійно приступив до своїх обов´язків педагога.Сам часто грав на фаготі перед учнями. Нам він був прикладом як у звуковому , так і в  технічному відношенні.  Протягом років він  був директором школи і підготував ряд учнів до вступу в музичні училища.Він мене також   підготував до вступу в Житомирське музичне училище ім. В.С. Косенка.Взагалі, мені в житті щастило на вчителів у музичній школі,  в музичному училищі та консерваторії. Вони завжди добре ставились до мене , а може я був старанний учень ? Не знаю. Але до музичної школи я ходив з радістю. Там були всі молоді люди , педагоги , які  не мали над собою директорів – комуністів , які не пройшли ідеологічний  вишкіл сталінського спрямування. Вчителі  музичної школи були не набагато старші за учнів. До середньої школи  я ходив із повинності і не міг дочекатися ,коли скінчиться навчання в десятирічці.

 Першими  вчителями в Радомишльській дитячій музичній школі  були директор  Клименко.-духові інструменти, Гусар - баян , Беспалий – баян, Ткаченко-домбра, Буднік -скрипка і віолончель. Вже не пам´ятаю вчительок з фортепіано і теоретичних дисциплін. Так візуально на обличчя пам´ятаю, але прізвищ ні..Окрім кларнета я ще навчався замість загального фортепіано на акордеон у Якименка В. І.. Чудовий був чоловік і вчитель від серця. Перші учні, які навчалися у ті роки були брати Роговченки, брат і сестра Шуляченки,Домбровський , Радченко , брати Зузанські, Саченко, брат і сестра Севруки, Криворук, Бобенко, Павленко,Антипов,Гаранжа, Руденко, Задорожна , Ревенко, Ткаченко, Папірний, брати Федорченки, Галинський, Будзинська , Оладько, Гарячкін, брат і сестра Березівські , Волотовська , Ліберман, Уницький та інші.За плином часу  вибачаюсь , що не пам´ятаю всіх. А молодше покоління зовсім не знаю. Шкода , що серед педагогів школи і любителів музики  не має в Радомишлі нікого хто б вів блог , на якому було б освітлення музичних подій , які проходять в місті та районі, та про хід ДМШ.

Пройшло багато років від заснування музичної школи в Радомишлі. Цілі покоління учнів нової генерації  продовжують естафету своїх попередників, про яких навіть і не знають. Але відслідковуючи успіхи учнів, які в конкурсах займають призові місця,  серце з радістю переповнюється ,що ще є самовіддані педагоги і керівництво школи , які спрямовують учнів  до участі  і до перемог у цих конкурсах.Є надія ,що місія культурницького розвитку українського  суспільства не заникне і творча мистецька нива буде давати плідні врожаї.

 В дні святкування 60- річного ювілею Радомишльської дитячої музичної школи хочу сердечно привітати весь колектив і керівництво школи з ювілеєм і побажати творчих успіхів і талановитих  учнів ,а учням гарних педагогів і творчого натхнення.

В Празі, бувший учень, першого року навчання  Радомишльської  дитячої музичної  школи

Магістр Михайло Севрук

 

 

 

 

 

Прощай  навіки , друже  Карле.

Сумно втрачати друзів, сумно втрачати  колег, сумно втрачати однокурсників , але найгірше і найпечальніше втрачати добру і порядну  людину, яка ніколи не відверталася від чужої біди і завжди подавала руку нужденному, співчуваючи і підтримуючи кожного хто цього потребував. Був дружній, любив пригостити і спілкуватися з багатьма людьми.Просто був відвертий і чесний.

Карл Нємечек – однокурсник і колега по оркестру Держтелерадіо України. Проживаючи за кордоном України він в Німеччині, а я в Чехії, ми підтримували тісні товариські і родинні  зв´язки. Окрім цього грали разом концерти в  чеських костелах у супроводі органу, як соло так і концерти для двох інструментів. Гобой і труба . Ніби не пасує . Але Карл брав барокні трубку і внаслідок цього  виходив гарний дует.Карл був досить активний і цілеспрямований музикант. До останнього свого подиху займався, вдоскналювався , грав різноманітну за жанрами музику.Його творчий шлях  не обмежувався  тільки оркестровою грою, адже походить він  із Чернівців, де досить ярко присутній румунський або балканський спосіб гри і він перфектно володів народним фольклорним способм гри. Грав у багатьох симфонічних оркестрах.Якщо прослідкувати його творчість , то він був членом багатьох відомих в Україні і за її межами колективів.Це Симфонічний оркестр Держтелерадіо України, Симфонічний оркестр Донецького оперного театру,  Симфонічний оркестр Київського дитячого театру, Національний державний симфонічний оркестр України. Він співпрацював з різноманітними диригентами  України, СРСР та   закордонними.  Наряду з цим він  мав великий перегляд музики старих німецьких, чеських, французських композиторів і їхні  твори  грав  у своїх солових  концертах. Звук у  нього  насправді був трубним . Він володів безмежною технікою і був спроможний виконувати і ті найскладніші твори трубного репертуару.Досить часто його запрошували в німецькі  оркестри грати на баховських  трубах  без клапанів. Грав на різноманітних інструментах, про які я навіть і не чув, що вони існують.Німеччина –фактично батьківщина духових інструментів, адже там і досьогодні існують світовідомі фабрики, які вживають у свойому виробництві найсучасніші технології по виробництву духових інструментів. Карл також співпрацював з ними, пропагуючи новітні інструменти.

Окрім виконавської та оркестрової практики він майже все своє життя працював як педагог. Починаючи від студентських років працював у київських музичних школах, київському музичному училищі ім.Р.М.Глієра, київському  Державному Інституті культури, київській спеціалізованій середній  музичній школі ім. Лисенка, університеті Карпенка Карого . В Німеччині, де він проживав останні 30 років, він викладав у декількох музичних коледжах і школах.Поряд з цим Карл  грав ще й у різномнітних духових і джазових колективах.

Творчий доробок Карла Нємечка  був безмежним.Він виховав багато учнів і студентів, які працюють у різних країнах світу.Світла память про Карла Нємечка  назавжди залишиться у  серцях  його друзів, колег та учнів.

 

В  Празі 27.1.2021 року  Михайло  Севрук

 

 

 

Михайло   Севрук

Про виробу   гобойних тростин.

Кожний початківець  гобоїст, який  подає надії у  грі на гобої,  обов‘язково мусить  думати про  особисту виробу тростин.  Безумовно, що усе не так  просто. Цій справі  необхідно приділяти досить часу,терпіння і багато років  пошуку. Вироба   тростин для гобоя у якійсь мірі  нагадує  алхімічну  лабораторію, де  проводяться дослідження, застосовуючі усе нові і нові засоби для покращення своєї  майстерності. Інколи  вдається, а іноді  настають розчарування. Гобоїст, який сам виготовить тростину і, доб‘ється потрібного  за його  критеріями звуку, має  можливість на практиці пізнати  рівень своєї  підготовки. Виконуючі твір, на тростині  зробленій особисто, у нього появиться  упевненість  і підтвердження у  вірності  вибору  професії.  

    Процес  виготовлення  тростин  для гобоя  триває  досить довго і кожний початківець, який поступив   до музичного училища рано чи  пізно мусить його пройти.  Бути залежним від когось, хто виготовляє, або  заточує для тебе тростини не зовсім приємно,  тому що кожний музикант індивідуально  пристосовує   тростину до свого   губного апарату,своїм звуковим потребам  и музичній уяві.  Найкраще, щоб  кожний виконавець сам особисто знайшов свій   шлях  для  виготовлення тростин. Відомо,що усі тростини  для деревяних духових інструментів, не виключно  і гобой, виготовляються  із спеціального сорту   очерету, який росте  у  південних   країнах Середземномор´я, Єгипта, Індії, Південної Азії, а також на  Кавказі. Одним із головних постачальників очерету, який  тримає монополію серед  виробників тростин, являється Франція. Купувати  очерет  необхідно  у вигляді  трубок, або  напівтовар. На вигляд  очерет подібний до бамбуку. Із вузьких трубок  виготовляють тростини для гобоя і англійского ріжка,  із більш  широких для фагота, а із найбільших  трубок  виготовляють  тростини для кларнета і бас-кларнета. Сьогодні у продажу доступний очерет різних розмірів, як у вигляді трубок,так і  різаний увигляді пластигок і у формі тростини.

Перед виробою  тростини, очерет  намочують  декілька годин у   воді, щоб він  не ламався при обробці.Потім  спеціальним різаком, що нагадує мініатюрний рубанок, вибирають  середню частину  і заточують  пластинки до  певної  товщини, яка  найбільше відповідає   виробі  тростини. Після того приготовлені  пластинки, які весь час мусять бути вологими , насаджують   на залізну  форму  і  за допомогою спеціальних ножів   вирізають   овальну   пластинку, яка  відповідає  формі   тростини для гобоя. Але це нажаль не кінець. Свій  витвір  необхідно насадити на мідну  трубочку із пробкою (штифт), який потім вставляється у верхній  отвір інструмента. Коли   пластинка буде  насаджена на штифт, потрібно  наставити розмір  (довжину будучої  тростини), із   рахунком того ,шо при заточці її потрібно буде відрізати. Після цього  напівтовар тростини потрібно  обмотати   цупкою капроновою, або  шовковою ниткою,шоб  не проходило повітря і   заліпити лаком  та  дати  можливість очерету мінімально тиждень   ,,відлежатися,, , щоб він  звик  до  нового  стану  у вигляді  конусоподібної  трубочки. Перед початком основної заточки, полуфабрикат необхідно  намочити і  заточити, а після цього обрізати кінці   і  провести  подальшу  заточку тростини. Після обрізання у верхній частині   виникне  щілина середніх розмірів і  правильної  овальної форми. Далі із тростини  необхідно зняти верхню глянцьовиту  кору, і поступово обрізати  стінки основної части будучої тростини. Заточка тростини   безпосередньо  має вплив  на звукові  і  якістні фактори : гостроту і мягкість звуку,тембру і  інтонацію. Необхідно всі процеси  по заточуванні тростити  робити  під збільшуваним  слом, або  великою лупою. При цьому на  збільшеній тростині  добре  видно структуру тканини очерету, що  дає можливість більш  точно вибрати ножем  лишню деревину. Початківцю  гобоїсту не потрібно нервувати від  перших невдач, адже для   виготовлення тростини   затрачено багато часу , праці і  зусиль , а окірм того ще і зіпсувався очерет.І все ж  не потрібно падати у  відчай, а продовжувати. Досвід і дослідження завжди  приносять свої успіхи. У виробі  тростин  необхідно дотримуватися  методики  і бути  терплячим. Якщо  заточувати нові трості   у вологому стані, то  практично мало коли  вдається виготовити  якісну тростину. При цьому  може  виникнути низка причин, які не дають тростини вільного і природнього   звучання. Це  і  вологкість  пластинок, яка є причиною твердого  звучания і  не якісного тембру. Може  відбутися  зміщення  пластинок у сторони  і порушиться форма тростини, а від цього  не буде  единої цільності тростини і  вона не встигне  сцементуватися. Тому багато  досвідчених музикантів  працю  по виробі  тростин ділять на декілька  фаз.Спочатку  пластинкам  дають можливість   більше місяця відлежатися. Післе навязування їх на штифт, настає  період спокою (тиждень). Заготовка тростини  також  мусить  відлежатися і лише тоді  її підговують  до заточки  і допрацьовують.Це  також може тривати   тиждень. Кожну  тростину  необхіднмо  ще і обіграти. І лише тоді, коли гобоїст  буде  задоволений  якісним звуком і тембром і тростина буде відповідати   звуковим  критеріям і вимогам виконавця її   можно застосовувати  у  виконавській практиці.

У виробі тростин  гобоїсту потрібно керуватися  теорією методичного поступу, розділеною  на декілька фаз:

1) Підготовка  очерету  і  обрізка    пластини по  формі  трості

2) Нав‘язування  пластии форми  трості   на штифт

3) Груба  заточка трості і   поступова  підготовка   трості  до кінцевої   фази

4) Кінцева  фаза   підгонки трості  і  обігрування   

         Зношення   тростин  залежить від  міри їх  вживання.  Чим більше на них  грати, тим скоріше вони приходят у негідність. Буває, що тростина приходить у негідність після першого виступу, а інколи  на ній   можливо  грати досить  довго. Кожний музикант сам планує ,що би у нього була достатня  кількість   якісних тростин, які дають можливість  грати на відповідному рівні. Настають ситуації, коли остається всього лише одна тростина,тоді настає момент нервування та пошуку. У початківця гобоїста із десяти заготовок може  вийти одна або дві тростини, а інші  підуть  у брак. Інколи і професійні   музыканти   жалкуються на те,що не вдалося зробити  тростину  таку яку хотілося. Насамперед   багато залежить від матеріалу.  Очерет –це  жива  тканина, хотя і деревинного походження,  яка працює і міняє свою структуру.  Багато залежить від кліматичних умов, вологості повітря і температури .  Багато  гобоїстів які  працюють в оркестрах    у своїй практиці використовують   тростини із одного і того очерету, обумовлюючі це тім  що  даний сорт очерету підходить їм найбільше за своїми звуковими і тембровими якостями.

Так як  і скрипалі  використовують  у сольній  і камерній  грі різні струни, так і гобоїстам необхідно мати  декілька типів  тростин, котрі дають   можливість  грати: а) у камерному ансамблі  піанісімо, зливаючись  у загальній  палітрі гармонії ансамблю, б)і у  оркестрі, де  гобоїст має більше  можливостей проявитись  у   сольних партіяхтак як  наприклад у творах Л.В.Бетховена,П.І.Чайковського,Л.Ревуцького, Б.Лятошинського,  Рихарда Штрауса, в ) у виконанні  солових партій  тростина  мусить  бути  гнучка,котра дає  можливість   грати  піанісімо і фортісімо із  ярким виразним  звуком.

 Виробництво тростин - це наука котру інколи порівнюють із  виноробством, коли  виробники винограду  оцінюють його якість   за смаком. Так і гобоїсти вивчають якість  очерету, його барву,глянець і густоту, а потім насолоджуються грою від добре зробленої тростини. І все ж таки на  вибір  очерету і на  виробництво   тростин для гобоя раз на раз не приходиться, тому що  все залежить від   кліматичного  середовища  в яких  росте  очерет  і від  майстерності  спеціаліста.