Моя перша колядка. Дитячі роки майже у всіх пов´язані з якимись подіями, які стоять, перед очима, у пам´яті все життя. І саме такою яскравою подією було зимове свято Різдво Христове, яке невіддільне від колядки та щедрівки. Ці дійства прожило багато поколінь людей України. Адже незважаючи на те, що в роки радянської влади, ці свята були заборонені державою і не підтримувалися, дітлахи по всій Україні збиралися у ватаги і нічними селами Полісся, Волині , Буковини, або інших регіонів, гучно співали колядки i щедрівки, які луною відзивалися з неба. Колядування і славлення Коляди - старовинний дохристиянський зимово-весняний ритуал.У деяких країнах світу колядують тількі у різдв´яні свята, але в деяких і на Великдeнь. На Великодні свята колядують наприклад у Чехії, і цю можливість мають виключно хлопці, які із гарно сплетеними лозинами,подібно до дівочої коси, ходять від хати до хати і б´ють дівчат. Дівчата хлопців поливають холодною водою.Усі ці дійства супроводжуються піснями –колядками , які мають сюжетну лінію пов´язувану із збиранням врожаю і побажаннями доброго здоров´я,тощо. Слово ,,коляда,, досить розширений вираз і до старословянської мови прийшло з латинської calende(перший день в місяці). Слов´янські погани (язичники) ,словом коляда означували славність, яка позв´язана iз зимовим сонцестоянням . Колядувати і колдувати, на мій погляд, має подібне звукове забарвлення і було б наразі дослідити спорідненість цих слів.Якщо розглядати етимологію слова колдун,то за А.А.Тюняєвим, воно походить від перекрученого старо-словянського слова «колядун»-це той хто колядує (заклинає, заговарює, гадає,визиває господярів з хати для випрошування дарунків, жебракує, витворює шум і т.д.) під час зимових різдвляних колядок, які у древню добу на Русі проходили в період з 23 по 31грудня, а сьогодi від 6 по 14 січня. У східнослов´янських мовах це слово має досить широке розповсюдження. Від імені слов´янського бога Коляди і походить назва календар.Згодом слово «колдун» проникло і в інші мови. Сербохорвати вживають слово «колдовати -жебракувати», або «випрошувати» ,словенське слово «коldоvаtі» теж, що сербохорватське «колдуш -жебрак», або словенськe kоldus так як і грецьке «халдеєць, він же маг».У різних народів проходить спорідненість цього слова у литовців «каlbа- язик»,у латишів «kalada -шум», латинське «calo –визивати,викликати духи », венгерською «koldulni-жебракувати, просити». Раніше люди досить сильно були пов´язані з природою і кліматом,адже від цих впливів залежав збір врожаю зернових та злакових культур , які у древніх народів були головними компoнентами харчування .У колядках часто вживаються такі слова, як жито-пшениця та всяка пашниця. Люди вірили, що коли заколядують, можливо і (закoлдують) то буде добрий урожай .Що таке колядка?Як на моє розуміння цього слова, це ритуал визивання духів, які спричиняють покращання здоров´я і добробуту людей, а також стосунків між людьми.У ритуальних побажаннях колядники звертаються до потайбічних сил , i про допомогу сприяти покращенню врожаїв .У своїх ритуальних просіннях колядники також просять, щоб у людей була здорова скотина і домашні свійські тварини, птиця від яких залежить добробут людей.Якщо розглядати цей ритуал, із погляду сьогодення, то він носить містичний чарівницький ритуал закликання духів, і з християнським вченням йде в розріз. Але багато християнських церквов пристосувалися до цих магічних ритуалів і приспособили християнське віровчення до звичаїв народів, які у різні століття визнали християнство, як головну віру. Якщо вивчати колядки дохристиянські ,то в них ще не зустрінемо ймен Святих та Ісуса Христа.У більш пізніших, після прийняття християнства, вже просліджується зв´язок з хритиянським вченням про створення світу, де головні діючі постаті стають Бог-створитель, Божа матір, Йосип та Ісус Христос.Якщо припустити , що колдуни і колядники у старі часи були одні і ті люди, як і підтверджує грецьке слово «халдеєць, він же маг» ,то з прийняттям хрисиянства, церква зробила розподіл у сфері впливу цієї містерії, і мабуть колдуни, які приймають участь у церковних містеріях стали колядники ,а колдунами залишилися всі інші, які лікували людей і тварин, прохали доброї погоди і визизвали дощів при допомозі і спілкуванні із потусторонніми силами, протягом всього року.Отже колядники це вибрані люди, які випрошують льготи про суспільство, протягом Різдвляних і Великодніх свят.Усі інші випрошувачі –це колдуни і чародії.В українській сучасній мові це слово вживається рідко,хоча у древньо-руський період було досить розповсюджене. Протягом формування російської імперії воно із старослов´янського було запозичено і перебрано росіянами. В українській мові існує артельнативне слово чарівник, чародій , яке в старовинні часи в українських землях вживалося, як колядун, колдун , кудесник. Перша моя колядка пов´язана з околицями Радомишля i була довгоочікувана і зворушливо піднесена, адже я на неї чекав з великим натхненням і мрійливим дитячим сновидінням. У післявоєнні роки Радомишль був , а на мою думку і тепер є, малим провінційним містом з ознаками сільської архітектури і побутових звичок, яку сільські жителі перенесли і зберігли із сіл, оселившись у Радимишлі.Адже у самому місті і на його околицях Папірні, Лутівці, Рудні, або на хуторах, ще було досить багато будівель, які були побудовані в зруб, критих соломою і дранкою . Йти колядувати я готувався із своїм братом і його друзями. Мій старший брат Леонід , був безперечним авторитетом у всьому, що б не робив ,і як би не поводився.Адже він мав можливість у вуличних баталіях знаходиться серед старших себе хлопців, які його брали як свого,і ось таким чином, мав респект і у молодших підлітків .А у післявоєнні роки, дітлахи виховувались на вулиці, серед яких були і свої авторитети, які не завжди , мали високий моральний критерій ,але були, або сильнійші від інших, або їх підтримували однодумці, котрі думали і діяли за одним і тім сценарієм: ,,Хто сильніший і брутальнійший, той має правити ,,... Колядування також було поставлене за архаїчною основою.Вожак мав право на більший поділ із колядки.Мій брат добре малював олівцями , адже вмів з усіх книжок –читанок,російської або української літератури, зробити копію портрета Т.Шевченка, О.Пушкіна,М. Лермонтова , М.Гоголя та інших.У нього із часом виник цілий альбом , але потім десь загубився. Я наслідував його і дещо також малював. До різдв´яних свят, для колядування, брат власноручно виробив маску, яка була подібна до діда мороза. Ось і в 1958 році зима в Радомишлі була морозна і сніжна. На Поліссі, взагалі, зими бували сніжні із морозами ,які досягали досить низьких теплот.Всі вулиці і стежини були заметені і потрібно було пробиратися навмання по великих кучугурах. Брат домовився із кількома хлопцями, що підуть колядувати .Я також напросився і став чекати Різдва. Коли ж прийшов довгоочікований день, брат чи то захворів, чи йому стало погано,він ліг на печі і сказав, що непіде колядувати.А я подумав, що коли він не піде, то я візьму його маску, яка була із прорізаними очима, пофарбованими червоною фарбою щоками , а до того ж із льону-паклі брат виробив могутню сиву бороду. Я тішився на те, що наколядую всякої всячини. Коли стало темніти, прийшов один із колядників, Григорій Сосниціький ,але брат відмовився йти колядувати ,тоді взявши мене, ми пішли через рівчак Черчу на вулицю Микську, яку в народі чомусь звали хутір Джуй.Там проживала родина Волинців і Севківських,серед яких була як старша генерація, так і молоді поженені їхні діти, які мали вже дітей. Братів однокласник , Микола Волинець, пообіцяв, що коли підем колядувати до його старшої сестри ,то дістанемо і грошей і цукерок.А для дітей то було притягливо.Пам´ятаю, що нас було троє колядників Микола, Григорій і я.Хлопці були за віком старші від мене на 7 ,4 роки.Були фізично сильніші і могли у завіях краще пересуватися.Коли, я взявши маску хотів одіти на обличчя ,щоб мене не пізнали, Григорій забрав у мене її і дав мені чорні окуляри, вирізані із паперу з пришитою гумою для того, щоб вони держалися,і сказав, що ти малий ,тебе всерівно ніхто не пізнає, а маску дай мені. Тоді ми пішли до однієї із хат, де проживали Севківські і заколядували.Нам відкрили двері і впустивши до хати попросили ,щоб ми ще раз заколядували .Нічого не вдієш і ми повторили колядку. Колядин ,колядин я у батька один дайте дядьку коляду я додому занесу дайте дядьку кішку я з´їм у затишку. Добривечір! Хазяйка, старша пані , нам винесла пирирогів і дала найстаршому.Микола розділив і ми пішли далі.Пам´ятаю , що були то пироги з сиром.Грошей ми не дістали.На вулиці почалася заметіль, а хуртовина була такою сильною,що збивало нас з ніг, але ми продовжували і пішли за радою Миколи Волинця до сина Сeвківських Володимира .У нього було якесь дивне вуличне прозвисько Лаб.Взагалі у нашій окрузі всі мали клички, або призвиська.Микола Волинець був Козел,мій брат Хівра,Григорій Гицель,мене охрестили Сороківка –Севруківка ,а також інші діти і дорослі мали вуличні призвиська.Як я пам´ятаю з дитинства, то придумувались призвиська ганебні ,які власникам не подобались. Інколи із-за них виникали конфлікти і бійки на вулиці, коли хтось в образливій формі перед всіма називав того чи іншого призвіськом.Як потім довідався, що ця традиція приліплювання прзвиськ, мала давню традицію і була досить розповсюджена між клейзмеровськими музиками (жидівська музика) по Нечуй-Левицькому. Наліплювались призвиська ганебні і зневажливі. Отже, коли ми видерлись до його хати ,то почали гавкати собаки.Ми продекламували декілька разів колядку , але ніхто не вийшов.За звиком було так, що коли до колядників ніхто не виходив з хати ,то колядники кричали: Шило швайка Всрана хазяйка. Микола був головний колядник, якого ми мусили послухати і він сказав, що Лаб мабуть знаходиться у його сестри ,адже він чув як вони домовлялися про сполечну зустріч Різдва.Повернувшись, ми пішли до Миколиної сестри і почали роздивлятися у вікна.Хата була низька поставлена у зруб і не оштукатурена, вікна були маленькі і замерзлі.Дивлячись через замерзлі вікна і візерунки на них, ми зовсім не могли розгледіти що там в середині хати діється ,хоча і намагалися. Микола відчував, що він ніби дома ,адже прийшли колядувати до своєї старшої сестри .Він гукав найгучніше від нас,а коли ніхто не обізвався і не відкривив ,то він почав молотити у вікна і у двері. Микола у ті роки мав мутацію голосу і горланив ніби фальцетом.Коли він співав «колядин –колядин» ,то Григорій в риму його передражнював «козю -бе –козю-бе» ,я також допомагав Григорію і тягнув за ним.Григорій його перекливлював і говорив мені потиху,що той співає козлячим голосом.Ми сміялися,жартували і колядували. Певний час ми бігали навкіл хати і намагалися визвати господарів.На кінець вискочив здоровань і кинувся за нами.Ми з Григорієм побігли за хату в напрямку городу, а Микола , як свій побіг у хлів.Зима була холодна і ми всі були у битих валянках.У мене своїх не було і я взяв братові ,які були на мене великі і досягали аж по піхви і коли я втікав то один валянок застряв у снігу і я далі побіг босоніж.Це тривало миттєво і так швидко, що я навіть холоду не відчув.Повернувсшись, я обтрусив сніг із ноги і одяг валянка.Чолов´яга виломавши з плоту кия кинувся за Миколою у хлів і почав його молотити києм.Микола пізнавши сусіду Лаба став кричати :,, Дядьку Володимире –це я Волинець Коля,, і просив , щоб він його не бив, і що тут проживає його сестра , до якої він прийшов заколядувати.Ми ж з Григорієм, оббігши заметету снігом хату, вискочили на вулицю і хотіли вже бігти додому, але з хати повиходили гості і сестра Миколи ,тоді Микола зачав гукати, щоб ми повернулися і йшли за ним.Всі зайши до хати і нас попросили колядувати.Гості були напідпитку і нас заставляли декілька разів колядувати.Потім пам´ятаю, що нам налили по чарці самогону і ми випили і ще щось дали закусити.Потім давали, всовуючі нам у кишені пироги,копійки і горіхи.Так ми тихою ходою по заметілі ходили ще до кількох хат і до моїх батьків, які нам всипали гостинців,цукерок і копійок, а потім Григорій Сосницький нас попросив , щоб ми заколядували у його діда і баби.Він сказав, що його дід касир у церкві і у нього на стіні над ліжком завжди висить торба з мідними і срібними монетами, котрі він зберігає після того, як у церкві проходить збірка під час служби.Ми також заспівали одну із колядок яку знали: Коляд коляд колядниця Добра з медом паляниця А без меду не така Дайте дядьку п´ятака Не такого,не такого Дайте дятьку золотого Добривечір! Його бабця, як ми її всі називали, баба Саша, винесла нам у сіні яблука, цукерки і гроші.Потім Григорій частенько гришив, тягаючи у діда монети із торби. Мене брав як свого співгришника , щоб я стояв на шухера на розі вулиці.Він знав де дід ховає ключ від хати, і у неділю, коли дід і баба були в церкві, він запускав руку у торбу з копійками і брав скільки входило в руку.Мені він давав інколи п´ять чи десять копійок, за співучасть у крадіжці і говорив, що б я мовчав і нікому не говорив.Інколи Григорій брав мене у кінотеатр і купляв квитка,цукерки, або морозиво.Кінотеатр знаходився у кінці 50-х років по вулиці Міськради, в напрямку парку.Будинок був старовинний з колонами і всередині був обладнаний ложами і балконом.До революції був то міський театр.У кінотеатрі білети відривав старий білетер Шмухлер . Він мав на стіні дерев´яну коробочку у яку скидав контрольки , відірвані від вхідних білетів .Старші хлопці, інколи його провокували бійкою, або робили не добрі вчинки, щоб вивести його з рівноваги.Коли він їх заспокоював і відходив з робочого місця, інші крали контрольки, щоб потім в наступну неділю приладнавши до квитка, пройти у кіно.Інколи де кому везло, але в більшості випадків Шмухлер розпізнавав і виганяв з кіно на вулицю. Після колядування ,коли на небі висів над головами яскраво-жовтий місяць, овіяний хороводом зірок, ми стомлені і якось зворушливі, поверталися до своїх домівок.Було майже тихо.За декілька годин ,коли ми блукали засніженими вулицями вечірнього Радомишля ,метіль і завірюха скінчилася ,вітер стих.Було тихо ,тільки десь в далині ще було чути окремі голоси колядників,та гавкіт собак.Пробираючись великими сніговими кучугурами ми провалювалися у снігові кургани і обтріпавшись за декілька метрів знову провалювалися.Коли ж вийшли на протоптану доріжку ,то під нашими валянками рипів сніг, від якого йшла луна десь висого до неба і торкнувшись місяця і зірок луною спускалася до нас. Микола розділивши між нами, все що ми наколядували, пішов до дому.Мені згідно віку припало найменша частка ,але я був і так радий, що мене взяли колядувати.Григорій пообіцяв моїй мамі, що одведе мене додому ,адже була вже вечірня пора і скрізь була темінь.Він мене пізно у вечері привів до хвіртки і впевнившись ,що я зайшов у подвіря, сам пішов до дому.Потім за декілька років я вже сам збирав ватаги хлопців, а інколи до нас приєднувалися і дівчата,наші сестри чи одноклосниці .І по ночних вулицях околиці Радомишля , ходила величезна ватага дітей.Інколи, загледівши багато дітлахів, деякі господарки не відкривали двері, або вимикали світло.Вигідно було ходити колядувати малими скупинами до п´яти колядників.Тоді могло щось перепасти. Інколи ми відганяли чужаків , щоб не ходили з нами .Окрім колядування, я з друзями ходив на Маланку щедрувати, а наступного дня, на Василя Великого, засівати. В цей день люди давали виключно гроші. І дітвора, яка ходила щедрувати і засівати ,інколи мала чималу провізію. Колядницькі оказії і всіляки комедні випадки ,траплялися з нами кожного року.У великому гурті зимових завірюх діти завжди були веселі, дотепні і жартівливі. Повертаючись додому в місячну ніч, всі колядники були в добрій наладі і сповнені радісного відчуття від спільного ритуально-магічного дійства колядування. © Михайло Севрук. Всі права застережені.

Пендищук Іван Миколайович

Пендищук Іван Миколайович - визначний український кларнетист, педагог, дипломант українського музичного конкурсу ім. 50-річчя ВЛКСМ (Київ, 1968р.) Іван Миколайович Пендищук народився в Чернівцях 01.08.1940 р. - помер у Києві 03.04.2012 р. Дитячі роки провів у дитячому будинку.У 1956 -1960 роках навчався в Чернівецькому державному музичному училищі у класі І.Рибалка.З1960 року навчався в Київській державній консерваторії ім.П.І.Чайковського (кл.С.Ригіна), яку закінчив у 1965 році. З 1962 по 1979 роки працює солістом заслуженого державного симфонічного оркестру України, потім концертмейстером групи кларнетів та викладачем музичної школи. Про Івана Пендищука з впевністю можна сказати ,що бог його обдарував у повному розумінні слова. Адже, як кларнетист- виконавець, він був майстер з великої літери ,як кажуть, від бога.Як педагог, мав що сказати і чому навчити своїх учнів. Вже навчаючись в консерваторії, викладав у музичних школах Києва №10 (1964 – 1970) та № 3(1971 – 1981). В Броварській дитячій музичній школі №1(1984 – 1986).В роки (2003 -2004).був викладачем кларнету у Київській середній спеціалізованій музичнійшколі-інтернаті ім. М.В.Лисенка .Він також працював у київському училищі культури в (1977 – 1979)роки, а потім в державному музичному училищі ім.Р.М.Глієра (1985-1999)р.,в якому був завідуючим духовим відділом. Певний час Іван Пендищук викладав у Київській державній консерваторії (1990-1997) та Державному інституті культури(2000-2005) де виконував обовязки старшого викладача по класу кларнета.Протягом багатьох років праці в симфонічних оркестрах України грав виключно перші партії і був окрасою оркестрів.В державному симфонічному оркестрі України він працював більше 20-ти років, а потім перейшов у симфонічний оркестр Держтелерадіо України(1979-1988). В (2000-2002) роки був солістом київського муніципального духового оркестру Протягом своєї тврчої кар’єри він не обмежувався тільки грою в оркестрі, але активно співпрацював з молодими композиторами і проводив записи у фонд українського радіо, як соліст, так і в складі різноманітних ансамблів. Довгий час у складі симфонічних оркестрів брав участь у записах музики до фільмів на кіностудії ім.О.Довженка.У різні роки працював під керівництвом видатних диригентів сучасності: Н.Рахліна, С.Турчака, К.Сімеонова, В.Кожухаря,В.Гнедаша, Є.Дущенка, І.Гамкала, А. Власенка та інших. Іван Пендищук являється первшим виконавцем в СРСР «Концерта для кларнета із оркестром» Рудольфа Кубіна (Чехія), який був виконаний 18.07.1968р., у супроводі симфонічного державного оркестра України під керівництвом Аліна Власенка. 10.07.1976 г.,Іван Пендищук виконав «Концертіно» К.М.Вебера у супроводі симфонічного державного оркестра України під керівництвом Алін Власенко . До праці в оркестрі Іван Пендищук відносився досить відповідально, адже завжди приходив на годину раніше і приправував свої солові партії з великою відповідальністю , які завжди виконував досить досконало, вдумливо і на високому професійному рівні. В своїх сольних партіях продумував кожну фразу, використовуючі всі можливі засобии, такі, як штрихи, динаміку,темпово –агостичну і ритмічну структуру та фразування. Особливо майстерно справлявся із соловими партіями у творах Л.Ревуцького і Б.Лятошинського, його симфоніях, де багато є сольних партій для кларнета.Він глибинно відчував форму твору і намагався використовувати своє вміння якнайкраще і зі всією відповідальністю. Разом iз тим, він був безкомпромісним і до інших виконавців сольних партій в оркесті. Коли І.М.Пендищук грав соло,а потім подібне соло, розвиваючись, було композитором використано у партії гобоя, флейти або фагота і, при цьому, музикант грав трохи інакше, ніж грав він сам, то він відразу реагував і робив зауваження, або просив колегу грати згідно його уяві. Безперечно, що кожний виконавець має іншу виконавську школу і своє уявлення виконання твору, а тому в оркестрі інколи ставали незгоди між окремими інтерпретантами, які закінчувалися примиренням після успішного виконання твору. Цікаво, що Пендищук, будучи відповідальним та безкомпромісним виконавцем, завжди був доброзичливим і з розумінням входив у різноманітні ситуації, які інколи поставали в оркестрі. Протягом багатьох років він був членом художньої ради оркестру. Внаслідку розпаду СРСР багато творчих колективів і шкільних музичних закладів України потерпали від не коректного відношення адміністрації до працівників і велика частина суспільства не зуміла пристосовуватись та прийняти, так звані, нові історичні умови .Іван Пендищук був борець за справедливість і відкриті творчі стосунки і як наслідок – це зміна праці та переходи із одного колективу в інший. За фізичними ознаками він був добре сформований, і міг би ще жити та навчати молоде покоління. Помер Іван Пендищук навесні 2012 року, в забутті, і мало хто із бувших колег знав про це. Ми ж, ті, хто знав його, як музиканта-виконавця, педагога, колегу, завжди будемо памятати з добрими почуттями вдячності, що на життєвому шляху зустрілили людину, яка мала вплив і на наше творче кредо.