Борис Васильович Матвійчук - відомий український музикант, флейтист. Народився 20 лютого 1952 року у Хмельницькій області, Шепетівського району в селі Пліщин. У шкільні роки виховувався в дитячому будинку, де грав у самодіяльних колективавх на мандоліні,яку освоїв самотужки і співав у хорі і як соліст. Потім він був вихованцем у військовому оркестрі військової частини м.Ізяслав , де навчився грати на флейту. У складі духового оркестру він брав участь у конкурсі самодіяльних духових оркестрів у Києві в Жовтневому палаці, де його примітив військовий диригент підполковник Маркус, і запропонував йому приїхати, щоб продовжити службу вихованцем у військовому духовому оркестрі штабу київського військового округу. У ті роки в оркестрі служили відомі флейтисти М.Вайтрауб і В.Федченко ,тому Б. Матвійчук мав можливість добре підготуватися, щоб вступити до Київського музичного училища ім, Р.М. Глієра. В 1969 – 1973 р.р. він навчався в Київському музичному училищі ім.Р.М. Глієра по класу флейти у відомого українського флейтиста Верховинця Я. В. , який поєднував викладацьку працю з працею артиста симфонічного оркестра Київського оперного театра ім. Т.Г.Шевченка. Верховинець заохочував своїх учнів до виконавської і оркестрової діяльності.За роки навчання в музичному училищі Б.Матвійчук долучився до виконання творів світової класики таких як –Моцарт- концерт № 1, Моцарт -Анданте, Бах сонати 1-4, Глюк, Бізе та ін. В роки навчання формується його творча професійна майстерність, яка вдосконалювалася під час навчання в Київській державній консерваторії ім.П.І.Чайковського 1973-1978 рр.Його улюбленіі твори –Концерт №2 Моцарта, Бах- Сонати 1,8, Прокоф'єв- Сонатіна, Пуленк- Соната, Дютіє- Сонатіна, Цибін- Тарантела, Цибін- Концертне алегро та ін. Вступивши в консерваторію в клас професора В.Антонова , Б.Матвійчук пройшов шлях від студента до професійного виконавця. В 1975 -1976 р.р.він працює в духовому оркестрі Київського обєднання музичних ансамблів під керівництвом Косякова М.Б. В роки навчання працював в симфонічному оркестрі оперного театру ім. Т.Г.Шевченка. Там він долучився до виконавської майстерності, беручи участь у складі симфонічного оркестру в операх світової класики - ,,Дон Карлос", " Трубадур", "Кармен", балети-"Лісова пісня, Жізель, Лускунчик, Чиполіно. Від 1976 по 1990 р.р. він працює солістом оркестру народних інструментів під керівництвом Якова Орлова. Працюючи в Національному оркестрі народних інструментів, Б.Матвійчук навчився грати на сопілці, дводенцівці, окарині, на яких продовжує грати і сьогодні. З 1990 року Б.Матвійчук працює в Національній філармонії України солістом ансамблю Рідні наспіви. Характерні особливості – Б. Матвійчук має досконалий звук, поєднаний з відчуттям фрази ,без технічних обмежень.Окрім класичної флейти і піколо він володіє цілою шкалою продовжених флейт і сопілок ,на яких у складі ансамблю грає в концертах.В роки навчання в консерваторії Б.Матвійчук був досить свідомим студентом. Характерною особливістю його творчого росту було те, що він толерував різних виконавців, прислуховуючись до їхнього виконання і вбирав все найкраще у інтерпретації того чи іншого твору.Протягом студійного періоду він мав можливість слухати концерти майстрів світового рівня в залі Київської філармонії та оперного театра ім.Т.Г.Шевченка ,і черпати найкращі виконавські надбання музичних жанрів та епох. Б. Матвійчук, пройшовши шлях від студента до поважного музиканта і сьогодні дивує нас красивим звуком та віртуозною технікою, виконуючи твори українських і світових корифеїв композиторської школи.Протягом багатьох років він грав у оркестрі хорового і танцювального колективу ,,Дарничанка,, ,під керівництвом Пашкевича А.М, де здобував практичний досвід гри в оркестрі ще за студентських років. М.Севрук – в цьому році виповнилося 50 років, коли ти почав навчатися в Київській консерваторії ім.П.І. Чайковського, що найбільше лишилося в твоїй памяті від цієї події.За якими показниками ти підсумовуєш розвиток флейтової школи в Україні,зокрема київської школи. Б.Матвійчук - Київська флейтова школа-це насамперед її талановиті, широко відомі викладачі в музучилищі Верховинець Я. В. , в консерваторії_Проценко А.Ф. ,В.Антонов. По можливості підбирався концертний репертуар особисто для кожного учня, студента .Багато приділялося уваги праці над звуком, інтонацією, диханням, штрихами, технікою, грі в ансамблях.Це все сприяло швидкому росту музикантів, які в подальшому ставали високопрофесійними солістами та оркестровими виконавцями . М.Севрук- Борисе, ти грав у багатьох оркестрах і ансамблях .Яка найбільш особлива характерність у стосунках між виконавцями? Б.Матвічук- Стосунки між музикантами завжди були доброзичливі.Ми ходили один до одного в аудиторії, слухати виконання творів, дивилися на роботу професорів і навчалися в них мистецтву гарного стилю, трактовки творів. Особливо хочу відмітити таких викладачів як Проценко А.Ф. Антонов В., Носирєв Є.Р.Вони були високопрофесійні, ерудовані виконавці та педагоги. В оркестрах музиканти завжди проявляли солідарніть по відношенню до інших. М.Севрук- твій творчий здобуток в ансамблі Рідні наспіви. В яких концертах приймаєте участь і перед якими слухачами пропагуєте твори українських і зарубіжних композиторів? Б.Матвічук- З 1990 року я працюю в Національній філармонії України в складі ансамблю " Рідні наспіви". Гастролі відбувалися майже по всіх містах України та бувшого союзу.Ансамбль приймає участь в державних концертах палацу"Україна", освітніх концертах для дітей в шкільних закладах. Нас запрошували з концертами в Польщу, Чехію, Словенію, Сербію,Німеччину, Португалію ,Кіпр та Італію. В Італії ансамбль отримав гран-прі. За роки праці в різноманітних колективах я став лауреатом всеукраїнської мистецької премії ім. Нечуя-Левицького, кавалером ордена за заслуги 3 ступеня. На сьогодні флейтова школа України успішно розвивається та поповнюює музичний світ висококласними виконавцями. М.Севрук -Щиро дякую за відповіді .

На згадку про Василя Овсієнка

За молодих років чув, що у селі Леніно(давня назва Ставки) на Житомирщині, заарештували молодого хлопця за його політичні погляди, націоналізм ,та ще казали, що він ніби-то бандеровець.У центральній Україні та ще й націоналіст, бандеровець? Адже у регіоні Полісся на Житомирщині та Київщині московсько-совєтський терор був таким сильним та брутальним, що не залишилося нічого, що свідчило б про патріотизм та національну гідність людей.Із корінням були знищені усі паростки свободи та національної гідності , свідомості, а виховання молоді була спрямоване лише у любові до комуністичної партії і Совєтського союзу.Люди пам‘ятали репресії 30 -50 років, і шоб не мати проблем із каральними органами і репресивним апаратом не сунулись у політику, були інертні і поступово деградувались у політичному відношенні .Старше покоління , яке пройшло через страхіття чисток і репресій мовчало, а із молоді вирощували нові зманкуртовані кадри.Жовтенята, піонери, комсомол – це все, чим мусило пройти молоде покоління і брати участь у цих грах. Батьки, які не дозволяли своїм дітям вступати до цих організацій, мали проблеми із керівним та адміністративним апаратом.Дітей, котрі не приймали участі у молодіжних комуністичних спілках ганьбили і принижували.У школах та інших учбових закладах їм створювали нестерпні умови.Пройшовши особисто цю ,,виховну школу,, я якось трохи з недовірою поставився до цієї інформації, про арешт молодого краяна. Я поїхав навчaтися до Києва та якось і забув про цей випадок, хоч інколи й згадував про цю людину,призвіща якої зовсім не знав.Пройшли роки, Україна стала окремою державою, звільнилася від московських тенет, почали друкуватися книги та мемуари жертв політичних репресій, дисидентського руху, учасників Гельсінської спілки. Якось блукаючи на сайтах інтернету, віднайшов свого земляка, де довідався , що він був і являється патріотом України та належить до наймолодшої скупини дисидентів, котрі пройшли випробування в совєтських тюрмах і таборах. Це – пан Василь Овсієнко, письменник і публіцист, лауреат премії ім. В.Стуса. Писати про нього щось нове ніби й не має чого.Вже багато про Василя Овсієнка написано, та і він сам видав декілька публікацій та спогадів про учасників дисидентського руху України та СРСР. Саме він, у даний період свого життя, проводить величезну працю по збірці матеріалів та фотодокументації пов‘язаної з дисидентським рухом та наслідками терору органів КГБ СРСР, проти громадян України та СРСР.Як сам Василь Овсієнко каже:,, То св‘ята моя повинність задокументувати правду про борців за долю і волю України,,. Приїхавши у село Леніно я запитав як знайти сім'ю Овсієнків, хоча надії на зустріч з паном Василем Овсієнком і несподівався .Знав що він мешкає у Києві.По дорозі хтось із місцевих людей сказав, що бачив як Василь Овсієнко йшов з дітьми до батьківської хати, де зараз проживає його брат Микола.Будинок знайшов відразу. Увійшовши на подвіря, нікого не побачив, тільки на гавкіт собачки із хати вийшла дівчинка.Отож її запитав чи є дома хтось із дорослих.Поки дівчинка відповідала із садка вийшли двоє чоловіків, які прямували на подвіря в напрямку до мене.Привітавшись, я назвав своє прізвище і сказав, що приїхав познайомитись особисто з паном Василем Овсієнком , якого відразу впізнав, адже його фотографії бачив на сторінках інтернету.Моложавий, середнього росту чоловік,мав уважний проникливий погляд . У розмові із паном Василем Овсієнком мені хотілося почути його думки відносно сьогоднішньої політичної ситуації в Україні. Із багатьох творів та статей, написаних ним знав , що пан Василь Оасієнко високоінтелектуальна освідчена людина , яка уболіває за долю України її народу, культуру,мову,церкву та історію.Те що він сказав, співпало з моїми особистими думками.,,Чужинець править у державі,,.Десь раніше, читав історичну літературу про Україну і натрапив на думку ,що за царизму на Україні корінний український народ не був допущений до великого капіталу. Всі основні галузі промисловості були зконцентровані у руках російських капіталістів,польської шляхти,німецько-чешських колоністів або євреїв- вихристів.Саме капітал не працював на Україну та не розвивав політичні та економічні відносини для розвитку і створення державності , не підтримував розвиток освітянських та культурних осередків.Мова , література ,мистецтво корінного народу були заборонені. Діяли заборонні циркуляри і постанови відносно України. І саме це сказав В.Овсієнко , що нині капітал в Україні не носить національний характер і не створює економічні і політичні передумови для виконання українського законочинства, тому що майже усі засоби масової інформації належать людям, які байдужі до всього українського будь-то культура, преса, радіо, телебачення, інтернет, література і взагалі вороже ставлятся до надбань корінного народу.Із паном В. Овсієнком я цілком згідний, адже у своїй статті, що вийшла 17.7.2007:, « Рік великого терору.Пора робити інакшу історію » Василь Овсієнко пише : « Кількість жертв репресій, депортацій і голоду в Україні не піддається підрахунку. Це була приблизно третина українського народу. У результаті «чистки», яка тривала весь радянський період, ми залишилися без своєї національної провідної верстви, як отара овець – без пастирів. Ми залишилися нацією з неповною соціальною структурою. Панівна верства в Україні була – і досі залишається – неукраїнською або надійно денаціоналізованою. Бо вступити у комунізм українцем не можна було в принципі. Американський дослідник української трагедії Джеймс Мейс писав, що нинішня Україна – це соціологічно випалена земля, де “на нашій – не своїй землі” (Т.Шевченко) українці опинилося у ролі національної меншини, хоча вони становлять майже 80% населення... Далі Василь Овсієнко пише: Погляньмо на сучасний уряд України: чи багато знайдемо там українців? Та це майже така само «сборная СРСР», ціль якої не інтереси українського народу, а панування над українським народом. Бо Україна для них не батьківщина, а територія і населення, над яким хочеться попанувати. А українцям – лише популярна пісенька: «Запануємо ми, браття, у своїй сторонці». Проїдьте в київських маршрутках і послухайте ту російсько – тюремну попсу, що висилають з магнітофонів.Та музика не варта ломаного гроша .Пісні, якщо їх можна так назвати, наповнені грубими не цензурними словами , котрі слухають діти та молодь.І хотять вони того чи ні, змушені заучувати напамять цю похабщину, іншого вони не чують. Так як Україна була представлена на Євробаченні 2007, так і про нас думає світ.Вєрка Сердючка –це феномен пародійно-карикатурного мистецтва, яке наглядно показує що діється в Україні, які смаки до вподоби сьогоднішній зкриміналізованій базарній публіці. Про це можна сказати, як про криве дзеркальне відображення ситуації в Україні з її російськомовним ,,елітним,, керівництвом, бо саме ця шпана, що прийшла до коридорів влади, намагається довести Україну її народ, українську мову , культуру , літературу ,пресу до її повного знищення. На київському книжковому базарі продається величезна сила книжок, журналів, газет, але 99% російською мовою і тільки 1% українською.Коли проходиш рядами лавок з книгами, настає враження, що ти не в Україні, але в російському місті.Мене особисто вражає те приниження всього українського і де? У столиці держави, що носить назву Україна.Приїхавши у столицю на батьківщину, хотів спілкуватися на рідній мові, але місто ніби виродилося, спілкується лайливою мовою російського окупанта, і на запитання в українській мові відповідають грубо із презирством, та ще скрізь зуби.Оце незалежність? Оце самостійність?.Телебачення і радіо огидно слухати, адже інформація і новини подаються українською, а реклама і попса -російською. На превеликий жаль, у практичних побутових стосунках, починаючи від депутатської команди, судочинної, виконавської, адміністративної влади йде повне ігнорування державної української мови , а звідси і весь інформаційний простір України блокований новими капіталістами –підприємцями, які тримають в своїх руках засоби інформації і котрим все українське чуже. На даний момент в Україні виникла криза влади і президент вимушений був виголосити позачергові вибори до парламенту(Верховної Ради),щоб очистити його від осіб, котрі підозрюються у корупції та різних маніпуляціях. Тривала й довга тяганина між Верховною Радою, урядом та президентською адміністрацією скінчилася і переміг накінець здоровий глузд. Виборча компанія розпочалася.На моє запитання відносно виборів В. Овсієнко передбачає, що більшість українців зробить правильний вибір і проголосує за демократичні сили українського національного спрямування.Не можна допустити, щоб уряд та президентська адміністрація були антидержавні, як це було за доби президентів Л.Кравчука та Л.Кучми.Помаранчова революція показала єдність народу і що народ не хоче тільки косметичних реформ, а радикальних змін , які б вели до покращення добробуту людей, європейської інтеграції та подальших зв‘язків з світовою спільнотою.Потрібно брати державу у свої руки,піднімати та будити народ від вічної сплячки, інакше попадемо в рабство, в якому ми вже були.Адже сьогоденні економічні, релігійні, культурні державницькі стосунки затягують Україну у російські лещата.Чим далі Україна буде залежати від Росії економічно, духовно, медіально, релігійно, тим помаліше буде продовжуватися процес державотворення України.Василь Овсієнко є оптиміст, який правді дивиться в очі. Пройшовши навчання, як сам про себе каже, у« Мордовських університетах» та знущання тюремних катів у совєтських в‘язницях, він перейняв дух боротьби за незалежну Україну від мудрих та чесних людей - патріотів нашої землі таких , як Є Сверстюк ,О.Мешко, В.Симоненко,І.Дзюба,І.Світличний,В.Стус та інші. Він з надією дивиться в майбутнє ,хоч і констатує: « Така сумна перед нами руїна. Але не впадаймо у відчай. Ніщо само собою нам не зробиться. Маємо мирний час. Він працює на нас. Маємо свободу слова: стань на белебені і говори, що хочеш. І «ніхто не поведе тебе в кайданах». Тяжко, поволі, але українство відроджується й опановує Україною. Українців стає все більше в порівнянні з нащадками чекістів-енкаведистів і хохлами. Маємо під боком ослаблену Росію, яка ближчим часом не піде на нас війною. Тож закачуймо рукава і працюймо насамперед на звільнення свого духа. Раз Господь вихопив Україну з-над самісінької прірви – то ми Йому для чогось потрібні. Ми таки станемо повновартим народом, якому національний геній недарма пророкував роль творця нової цивілізації, де пануватиме Правда: ...Встане Україна І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить.

Піонерами в СРСР були всі діти

Знаєте, піонерами в СРСР були всі діти, адже приймали завжди в 3 класі 19 травня на день піонерії. Звичайно, що велася пропаганда і проводилися підготовчі заходи, але на мою думку дітям подобалося марширувати під горн і барабан , та салютувати один одному або старшій піонервожатій. Я також був піонером і навіть мав посвідчення трьох ступенів, але ніколи не горів патріотичним запалом і ніколи не хотів носити піонерський галстук. Мав на те свої власні переконання. Бо коли наш клас приймали в піонери в травні,то багато дітей в супроводі вчительок і класних керівників раді і з натхненням їхали до лісу збирати шишки на піонерський вогонь. Але мене туди не взяли. У лісі, назбиравши досить вагому частку шишок, учні робили з неї величезну зірку , а потім запалювали і робили ватру.(Пионерский костер).Там , заздалегідь підготовлені хлопчики і дівчатка, декламували вірші про вождів світового пролетаріату Леніна, Карла Маркса, Енгельса та комуністичну партію.Окремі учні співали пісні, або у складі хорів та ансамблів у своїх піснях зверталися на лісових полянах до лідерів комуністичної партії. Звісно , що за цими дійствами слідкували керівні органи місцевих осередків, які подавали звіти до вищих інстанцій у своїх доповідях.Так проходило роками вирощування нових манкуртів, щоб вести їх у світле майбутнє без історії,без памяті про свою країну, релігію,культуру ,мистецтво, та про своїх предків. Після того ,як дітей приймали в піонери, усі учні пішки або автобусами їхали до лісу святкувати день піонерії. Нас привели до районного будинку піонерів.То був конфіскований будинок, який перетворили на будинок піонерів та школярів. Ця вулиця тепер називається Присутственна ,ніби тут є якісь присутствеенниє міста. Хтось, мабуть дуже страждає за втраченим російським адміністративним минулим Радомисля. На мій погляд ця вулиця не має права так називатися .Коли всі учні зійшлися, то приїхав автобус і усі кинулися, щоб зайняти місця.Але стихійне захоплення місць не відбулося ,тому що класні керівники і піонервожаті посадили всіх як було потрібно. А я був несміливий, то залишився без місця. Отож одна із вчительок мене висадила із автобуса і сказала , щоб я йшов геть, тому що для мене не має вже місця.Мені було гірко на душі і хотілося плакати від тієї несправедливості,адже я себе вважав вихованим і дисциплінованим учнем, а поїхали не самі кращі.Я пробував якось проникнути тихо в автобус, але та ж сама активна вчителька вигнала мене знову з автобуса і сказала, що не має місця і щоб я не вештався, та йшов додому.Коли я прийшов додому, то мама запитала ,що трапилось ,що ти так швидко повернувся?.Я їй все розповів, а вона мені поспівчувала і сказала, щоб я не переживав ,адже воно може й краще, що я не поїхав. Так із сумом я носив галстука ,одягавши його тільки перед школою, а після школи скидав.Але як не дивно в мені після цього випадку не було якоїсь злоби ,ані відрази .Я був помірно активним школярем і піонером.На лінійках інколи грав на горні, або бив у барабан.Так як я не був сміливим ,то і ніколи не був у піонерському активі.А пасивно виконував всі доручення, які мені давали .Потім прийшла пора йти в комсомол.Також не був у захваті,але носив комсомольський значок.Приймав мене у комсомол районний секретар комсомолу Кучеренко. Потім він займав якусь посаду у райкомі партії. Мої батьки пережили колективізацію і голод .У них і їхніх батьків представники СРСР, які очолювали в 30-ті роки місцеві державні та каральні органи відібрали землю,повиганяли з будинків на вулицю з дітьми без копійки грошей. То вони на собі, зазнавши сталінські репресії , і нам дітям завжди говорили ,щоб мовчали і нічого не говорили проти системи і звісно проти тих вчителів , які вірою і правдою служили державі.З впевністю можу зазначити ,що серед вчителів було багато доносчиків, які доносили на своїх колег, а також вели документацію і фіксували дітей, які вільно виражалися не на користь комуністичній ідеології. Та й школа, в якій я навчався була під наглядом таких директорів, як Стриченко та Жудра.Один і другий були ярими комуністичними фонатами .Обидва вели хід школи за формуванням військових частин.Кожного дня була ранкова лінійка, на якій були присутні учні, які наступали на чергування , та вчителі.Керівництво школи проводило інструктаж та вислуховували і соромили порушників дисципліни та двієчників. А в понеділок на шкільній спортивній полощадці збирали всю школу , де особисто директор проводив екзекуційне виховання .Так у весняні, літні та осінні місяці проводилися лінійки, а взимку це робилося у шкільному коридорі другого поверху школи.Памятаю, що декілька років по собі я, як учень музичної школи, був задіяний до гри у духовому оркестрі школи. Керівником оркестру був Власенко.Той керівник не був профісионалом –музикантом, а колись служив у армії у військовому оркестрі і трохи навчившись, вів духові самодіяльні оркестри по школах ,підприємствах та колгоспах.Отож о 7 годині ранку школа марширувала і готувалася до парадів 7 листопада і 1 травня.Потім, коли я вже став дорослим і служив у збройних силах СРСР,то помітив ситему стройової служби в військовій частині з проходженням навчання в школі. Щоденні лінійки мені нагадували розвід караулів, щоденні построєння військової частини , де були присутні всі офіцери,батальйони, роти,та інші підрозділи нагадувало мені шкільні лінійки , коли директор пробирав усі випадки порушення дисципліни, та викликав порушників і двієчників перед всю школу. Жудра був мастак проводити такі екзекуції. Навчаючись у 9 класі, ми з друзями організували оркестр та пробували грати в суботу на шкільних вечорах. Я грав на кларнеті, Володимир Гаранжа на баяні, Олександр Лагутенко на піаніно, хтось я вже не памятаю на трубі або гітарі,а Валентин Андрієвський на барабані. Декілька разів ми заграли ,але директор прийшов з перевіркою і заборонив нам грати ,та ще й виставляв нас за наші зачіски на лінійку перед школою,тому що ми в більшості причісувалися як Елвіс Преслі нагору,пробували по слуху грати його мелодії,та мелодії які слухали з платівок ансамблю Бітлс. Штани ж ми носили розширені до низу.Таких учнів обзивали стилягами. Так не маючи підтримки та керівника , який би нас вів та розвивав, наш оркестр заник. В інших школах були також спроби організувати оркестри, але як стихійно вони виникали ,так і заникали. Пройшли роки. На Україні була заборонена злочинна партія комуністів, але ще багато залишилося людей, які шкодують за тими часами . Я дивуюся ,що є такі люди, предків яких розкуркулювали , над ними знущалися, тримали в колгоспах, ніби рабів без платні і паспортів. В моїх очах досьогодні стоять обличчя жінок ,які працювали в бригадах по вирощуванню цукрового буряка.Я бачив таких жінок в Київській ,Житомирській ,Черкаській областях. Ці жінки, ніби й не були рабинями ,але на мою думку випадали ніби чорношкірі африканки. На їхніх обличчях була якась спільна печать , якась приреченість, вони всі чимось були подібні. У людей, які пройшли тюрмами є щось подібне, загальне, яке вкарбовується в рисах обличчя.Так і у цих колгоспниць було щось спільне ,якась туга і печаль. Мені , хлопцеві із малого міста , здавалось дивним ,що є люди , які терплять наругу над собою і змушені відробляти трудодні та вислуховувати брудні матюки від місцевих бригадирів. Я декілька разів за життя згадував ту ніч , коли ще хлопцем був у тітки в селі Чайківка.У ночі до хати підїхав на гарцюючому коні бригадир і пужалном почав бити у вікно.Всі проснулися і злякалися .Але тітка нас заспокоїла. Цей нічний наїздник повідомляв у скільки годин і куди мусила тітка прийти на роботу. Як бачимо , що людей заганяли до праці. Це що, не рабство, яке було за СРСР?

Ігор Радіонович Паламар

Ігор Радіонович Паламар– відомий український гобоїст, педагог. Народився 17.10. 1955 року в Тернопільській області в селі Нове село Підволочиського району в родині музиканта. Його батько, закінчивши Львівську консерваторію працював хормейстером і керівником хорових колективів. Ігор Паламар з дитинства займався музикою під керівництвом свого батька, а потім у музичній школі по класу скрипки у Амермана Б.М. А потім навчався по класу гобоя у М.М. Закопця в музичній студії при музичному училищі м. Львова.Від 1972 по 1975 рр.він навчався в музучилищі. В роки навчання Ігор Паламар брав активну участь в концертній діяльності училища.У складі камерного оркестру виконав ряд барокних творів у гастрольній поїздці в БілорусіїЇ( Брест, Мінськ). Закінчивши Львівське музичне училище по класу гобоя у М.М. Закопця він поступає у Київську державну консерваторію ім.П.І. Чайковського, де навчається у визначного вченого і педагога гобоїста, професора Носирєва Є.Р. ,який у свій час давав досить високу творчу характеристику своєму учневі. У роки навчання в консерваторії Паламар грає в оркестрі Оперної студії консерваторії, Державному симфонічному оркестрі України під керуванням С. Турчака і симфонічному оркестрі Держтелерадіо під керуванням В. Гнєдаша, та в симфонічному оркестрі Жовтневого палацу культури м. Києва під керівничтвом Газулова. Роки навчання були насичені цікавими виступами провідних оркестрів світового рівня, які проходили в залі Київської філармонії та Київського оперного театру, з яких І. Паламар черпав практичний досвід виконавської майстерності. Творча праця. Після закінчення консерваторії у 1979 році І. Паламар працював артистом Естрадно-симфонічного оркестру України під керівництвом Анафрієнко, де виконував партію першого гобоя, а потім довгі роки працював у Симфонічному оркестрі Львівської філармонії під керівництвом Д.Пелехатого, який уміло виховував молодих виконавців гри в оркестрі.За роки праці перед диригентським пультом стояли визначні диригенти сучасності С.Турчак,М.Колеса. М. Скорик та багато інших. У 90 роки симфонічний оркестр Львівської філармонії здійснив ряд творчих гастрольних концертів у Італії, Іспанії, Франції, Німеччині, Голандії . Ігор Паламар був артистом і концертмейстером групи гобоїв у складі симфонічного оркестру майже 40 років. Він володіє досить м‘ягким звуком без технічних обмежень. Палітра його звуку сягає від піанісімо до фортисімо. Досить конкректно і якісно володіє фразою , що дає можливість говорити про його осмилену будову солових партій. Протягом років праці в симфонічному оркестрі І.Паламар був ознайомлений і виконував цілий комплекс музичних творів від бароко і до сучасної модерної музики. Улюбленими творами є балети П.І. Чайковського . Лебедине озеро , Жизель, Лускунчик, в яких майстерно спрацьована солова партія гобоя в палітрі оркестрової структури. Симфонії А.В. Моцарта і Л.В. Бетховена особливо 5 симфрнія. Симфонічна поема Людкевича- Кавказ, симфонії М.Ф. Колеси 1 і 2,.а також симфонії Б.Лятошинського. У солових концертах часто виконує твори Генделя, Гайдна, Моцарта , Р. Штрауса та інших визначних композиторів. Грав під керівництвом багатьох сучасних диригентів.У складі оркестру гастролював в Країнах Європи і Америки. Педагогічна праця. У 80 роки працював викладачем 2 і 4 Львівських музичних шкіл, та Львівського музичного училища. Він виховав цілу низку гобоїстів , які працюють в Україні і за кордоном. Одним із його визначних учнів є Ігор Лещинишин, який являється солістом симфонічного оркестру Оперного театру у Вашингтоні (США). Музичну традицію родини продовжує його донька Софія, яка являється солісткою хору Дрезденської опери (Німеччина). Паламар І.Р. проживає у Словаччині у м. Братіславі , де по можливості бере участь в різноманітних культурницьких акціях і планує ряд творчих проектів,повязаних з виконавською соловою практикою. В роки навчання в Київській консерваторії в класі Є.Р.Носирєва він був серйозним і відповідальним студентом, який мав досить свідомий напрямок у напрацюванні технічних і виконавських можливостей. На години він завжди приходив підготовлений і з проофесором Носирєвим вів творчі діалоги стосовно вироби тростин, виконання і інтерпретації того чи іншого твору, та загалом розвитку світової школи гобою та виконавства. По можливості активно брав участь у концертних програмах симфонічних оркестрів м. Києва, де мав змогу практично набирати знання та вміння оркестрової практики, яка на мій погляд дала йому можливість керуватися в подальшій своїй творчій діяльності.