неділю, 12 лютого 2017 р.

Історичне повернення в голодні літа 1932-1933 років

          В Празі Михайло Севрук
          (Записано зі спогадів членів сім’ї)  
Відомо, що в голодні роки 1932-1933 років Україна зазнала тотального знищення людського потенціалу у всіх регіонах, які входили в тодішні кордони УРСР. Багато свідків зазначають, що помирало в основному сільське населення. І з цим свідченням можна погодитися, тому що відібравши усі зернові запаси і рештки харчів у населення, тодішня комуністична верхівка винесла вирок українській титульній нації. А то, на повне вимирання без можливості вижити і без допомоги якихось благодійних  міжнародних організацій. У містах на великих підприємствах і будівлях робітники отримували обіди. Військові і спец-призначенці також отримували, так звані пайки. Хто прислужував владі  у міськвиконкомах, сільрадах, інших урядових організаціях також отримували харчові подачки. Решта України вимирала.
            Ганебним фактом є те, що ще  на початку  90-х років в Україні  факт голодомору   замовчувався. Комуністичний функціонер Леонід Кравчук, котрий  ставши головою Верховної Ради, а потім і президентом України, проголошував, що він не знає факту голодомору в Україні і відстоював перекривлені  історичні постулати кремлівської ідеології. Коли вже весь світ признав голодомор в Україні як злочин проти людства, то російське третє відділення, що сидить у кремлівській фортеці і охороняється приблизно декількома полками спеців, з піною у роті стверджує, що такого не було. Інший злочинець-президент, утік до московського рабства. Цей вихованець донецької шпани, щоб догодити своїм кремлівським паханам, до останнього заперечував   факт голодомору в Україні. І сьогодні, після  двох революцій  гідності, нащадки  комуністичних злочинців, які виховані у сім’ях політ-працівників, кагебістів та інших нелюдів заперечують голодомор. Але що нам українцям від цього. Адже майже у кожній сім’ї були жертви голодомору.
            Українці досить  тонко на генетичному рівні сприймають всю інформацію про голодомор, тому що ця  трагедія людства  залишила  гнітючі непоправимі наслідки на психіку, фізіологію, мораль і ідентичність. І це безумовно мало вплив і на  покоління людей, народжених в українських сім’ях  від батьків, що  пережили страхіття голодних літ  30-х   та 40-х років.
            Будучи дитиною я постійно чув від батьків, сусідів, родичів, а потім вже і дорослою людиною, про наругу над народом України. Голодомор –це жах, який  пережило українське суспільство. В дитинстві бачив як мучився від хвороби шлунку мій тато. Коли ж я його запитував від чого він має це захворювання ,то він відповідав, що від голоду . Він розповідав, що коли працював під час голодовки кравцем у артілі індпошиву в Радомишлі, то не було чого їсти. Він годинами, простоявши в праці за кравецьким столом, відчував біль у шлунку. Спасала кварта холодної води. Але тільки та деякий час. Щоб не померти від голоду  він поїхав до Києва. За віком це вже була доросла людина, а тому покинувши швейну майстерню, він влаштувався на будівництво залізничної дороги , яка проходила  від Київ-Петрівки-Вишгородська-Сирець і далі.  Там він працював на грабарних (земельних) працях. Візники на конях підвозили землю, пісок, каміння, а грабарі на тачках  вивозили на колійне  підвищення і робили висипку, а інші робітники  вже потім укладали  шпали і укріплювали рейки. Під час колективізації не так просто було хлопцеві із села, знайти працю. Але на його щастя на будівництві залізничної колії прорабом була німка, якій він сподобався і вона погодилася йому допомогти. Якимось чином вона дістала на його ім’я  фальшиві (липові)  документи і тато почав працювати. Як він потім  казав, що працював за юшку. Тато розповідав, що інколи робітники їздили на підводах накладати пісок, який брали для будівництва на Сирці, а якщо конкретно, то до Бабиного Яру. Там у той час було досить сумне і небезпечне місце. Адже  там розстрілювали ,, ворогів народу,, а також звозили з усього Києва померлих від голоду  людей, котрі прийшовши до Києва в пошуках їжі і були настільки ослаблі, що не могли вже ходити. Цих людей збирали  в центрі і на околицах міста напівживих з опухлими руками і ногами. Рани на  ногах і руках у них лопались, з яких  текла рідина. В Києві влада створювала спеціальні загони, які їздили на автомобілях  ,,полуторках,, і підводах і збирали цих помираючих людей, потім ще напівживих відвозили до Бабиного яру, де ті небіжчики помирали , а вже потім засипали у їх  у піщаних кар’єрах. В Пущі-Водиці в той час відпочивали комсомольські і комуністичні   функціонери. Навіть проводились культурницькі акції серед піонерів і комсомольців. На танцювальному майданчику, огородженим плотом, кожного дня проводилися танці. Тато був свідком цих видовищ. Він казав, що сам не танцював, але слухав як вправно грали два євреї з Подолу  на італьських акордеонах різноманітні мелодії і танці.Зі  спогадів  батька я чув, що дуже багато людей приходило в пошуках їжі із сіл, що були під Києвом. Біля Бессарабського базару, на бульварі Лесі Українки, вулиці Басейній, біля лялькового  театру(синагога Бродського ), на Хрещатику, біля Лук’янівського і Подільського базарів, біля Єврейського базару та  на багатьох київських вулицях на тротуарах лежали і сиділи тисячі громадян України і ніхто їм не надавав ні медичної допомоги, ні харчів. Спеціальні загони з пов’язками на рукавах накладали їх на підводи і на кузови  автомобілів і відвозили помирати. У селах, в яких були померлі всі люди, вивішували чорні прапори. Мій батько розповідав, що бачив такий прапор у селі Нові Петрівці і по одеській дорозі, у селі  Гребінки.
            На вулиці Шота Руставелі між синагогою Бродського і Кінопанорамою в  багато- поверховому будинку на першому поверсі  в 30-ті роки була хлібна крамниця, де продавали хліб за картками. В 60-80-ті роки там продавали квіти. В цій крамниці працювала дружина батькового двоюрідного брата, який служив в армії. Його рідного брата  вислали до Красноярського Гулагу, який звідти з товаришем утік і більше ніж півроку пробирався тайгою до України. А потім під вигаданим прізвищем працював у шахті в Луганську, аж до другої світової війни. В перший же день війни пішов добровольцем на фронт , назвавши своє справжнє прізвище та ім’я. А після війни його не переслідували. Так той двоюрідний брат у ті роки служив у Києві і мав звання капітана. Проживав на вулиці Госпітальній. Дружина його  була росіянка і працювала продавцем у крамниці біля синагоги. Інколи вона мала можливість купити, або якимось іншим чином роздобути буханець хліба і давала моєму татові. Він проживав на квартирі біля Лук’янівського ринку. Сушив хліб на сухарі,  їздив поїздом до станції Ірші, а звідти  йшов пішки до батьків у село, щоб віддати сухарі. Як він потім згадував, що таким чином допомагав сім’ї вижити. Брати і сестри пережили голодовку, а ось дід, який добровільно став членом колгоспу  віддавши  землю, худобу та  весь реманент помер. Дід  був хлібороб  і вирощував стільки зерна, що не  було можливості  його комусь продати. В роки НЕПУ всі перекупники в Радомишлі були євреї. Вони мали суверенне неписане право купувати зерно у гоїв(не євреїв)  за щонайменші ціни. Тато  розповідав , що хлопчиком їздив  на конях  із своїм батьком до Радомишля продавати зерно. Наклавши повний віз пшениці як золото, дід їздив від Шмуля ,до Гершка ,від Гершка до Сруля ,від Сруля  до Михаля, а потім до Лейби .Усі перекупники заздалегідь  перед базаром завжди  домовлялися між собою, щоб ніхто не купував за іншу ціну, ніж  за ту яку вони виставили. Так об’їздивши тринадцять перекупників він віддавав за мізерну ціну 13 копійок за пуд, тому що потрібно було щось придбати, цукор, цв’яхи ,одяг або взуття для сім’ї. Майже завжди перекупники брали зерно без грошей і говорили, щоб брав у його крамниці все що потрібно на ,,карандаш,, , а коли зерно буде продане,то тоді  дістане і гроші. Коли батько приходив у своє рідне село, то наступного дня, або в ночі з’являлися так звані ,,ястрибки,, зі зброєю в руках і відвозили його у міліцію до Потіївки. На той час Потіївка була райцентром.Тримали там його у міліції декілька днів , при цьому проводили допити і запитували, чому не  йде до колгоспу і чим він займається. Але він мав роботу на будівництві залізниці в Києві. Тому коли  представники міліції зв’язувались по телефону з адміністрацією будівельної контори та отримавши відповідь, що він дійсно там працює, його  відпускали. Як потім з’ясувалося, що доносив на нього сусіда, бувший однокласник.   
            Факти людоїдства  і вживання людського м’яса-  це факт який однозначно підтверджений, як криміналістами так і самими свідками подій. Бувши  не жонатим і проживавши на квартирі, тато розповідав, що одного разу  купив на Лук’янівському  базарі м'ясо і приніс, щоб  господарка приготувала щось із нього. Але вона подивившись на те м'ясо сказала , щоб він його викинув, або віддав собакам. Пізніше  вона  йому сказала, що то могло бути м'ясо з молодої жінки, адже воно було іншого кольору (світлішого) ніж свинина або яловичина і тому у неї виникла підозра. Віддав  тато м'ясо своїм співмешканцям.
            Моїй матері в 1932-33 роках було  12 років і  проживала вона з батьками на хуторі недалеко Радомишля. Їхній хутір був  недалеко цвинтаря, а вірніше між  цвинтарем і лісом. Ліс належав моїй бабусі. На землі, на якій господарювала сім’я була сажалка-невеликий ставок, пасіка і стайні та хліви для коней і худоби. Під час голоду люди закопували в землю, зерно, картоплю і всі інші продукти. Так і вони зробили. Закопали зерно  і картоплю в лісі.  замаскувавши його , щоб не було пізнано, що там проводились якісь земляні праці. Поступово по ночам відкопували і так пережили голод. Хутірське життя мало свої вигоди, тому що не було близько сусідів, які могли б доносити. Але були так звані активісти, від влади, котрі ходили по селах і в господарів забирали не тільки лишки їжі, але все . Ці небезпечні служаки ходили біля хат по садибах і шомполами штрикали в землю. Тільки за те що вони знаходили запаси харчових продуктів могли вислати до Сибіру. Мати розповідала, що одного разу , коли їхня сім’я зварила картоплю в грошику і вечеряли, то прийшли троє і побачивши, що вони вечеряють, кинули картоплю на підлогу і розтоптали ногами. А сім’ю  попередили, що коли ще раз подібне стане то будуть покарані. Від тієї доби все робилося під страхом страти життя. Рідня також була голодна і інколи ходили красти  харчі один у одного. Вже перед війною, коли вийшов закон про ліквідацію хуторської системи до них на хутір приїхали бандити від влади і попередили , що дають три дні аби покинули хутір. Хату була можливість  розібрати і перевезти  до близьких сіл або до  Радомишля. В попередженні була погроза , якщо  протягом трьох днів не покинуть хутір то все спалять.Так  влада московських злочинців  розправлялася на Україні із землевласниками і господарями, забираючи  землю, яку в тяжкій праці купували і обробляли прості селяни.  
            Людей  які зазнали голод і смерть своїх рідних тепер вже майже не має, тому що за віком  ці люди також повмирали. Чув від матері своєї  дружини, що коли вона була трьохлітньою дитиною у 1933 році ,то досить добре  пам’ятає, як помирала її мати. Було літо, а саме влітку у Петрівку найбільш помирало людей. До жнив ще  далеко, а їсти не було що? Їли  все коріння, з листу лободи варили юшки і т. д. Її мама лежала вмираючі на печі з розпущеним довгим білим волоссям. Лице було червоне і набрякле і смутно дивилося на дитину. Кожного дня до їхньої домівки приїзжав на коні об’їждчик(колгоспний осавула) який зганяв людей до колгоспної праці. Він не вірив що ця жінка помирала, а говорив, що вона здорова червонощока  і що  її обличчя виглядає ніби кров з молоком. Через три дні її не стало. Дитина ж хотіла вийти на вулицю, але хата була замкнена. Вона  дерлася по стіні щоб добратися до вікна , та  за віком не могла вилізти. Батько, прийшовши  з колгоспної праці живої дружини вже не застав, а маленька дівчинка пережила голод. A у війну у концентраційному німецькому таборі у м. Проскурові ,тепер Хмельницький помер від голоду і хвороби її батько. Сільська жінка взяла чужу дитину і виховала як власну.
            У цьому ж селі сусідська сім’я, у голодні роки 1932-1933 була у іншому стані. Член цієї  сім’ї  був комірником у колгоспі і займав відповідно  адміністративну посаду, за що  мав винагороду і  отримував буханець хліба на сім’ю. Батько моєї дружини у своїх спогадах розповідає , що він особисто пережив  два голоди 32-33- років і 1947 року. У 30-ті роки його батько працював у конторі рахівником , а таким людям давали   по одній великій хлібині на тиждень. У їхній сім’ї  була тоді  добра корова і всі вижили, ніхто не помер. А у 1947  році люди їздили у Західну Україну , а там  міняли за різні речі і купували хліб. Його  батько туди їздив 15 разів.  Вся сім’я  вижила у тому страхітті. Люди також їздили на Кавказ і привозили з відти кукурудзу і так виживали. Звичайно ж голод  деякі сім’ї  переживали, але в той час була дуже велика смертність серед дітей, які помирали  від різних  захворювань. У їхній сім’ї з 13дітей в живих осталося тільки 7.  Тоді  все списували на голод.
Все повторювалося в 1947 році. Голод  мав  цільову ознаку, на знищення українського народу. Багато сімей зазнавши голод у 1932-1933 роки запасалися харчовими продуктами і дехто був підготовлений , а  хто не мав можливість, той помирав. Мій дід по материнській лінії помер в радомишльській лікарні у 1947 році від  недостатнього харчування,  тобто від голоду , але у ці роки вже давали приблизний діагноз смерті. Підтвердження про причину смерті діда наша сім’я змогла отримати тільки аж у 1993 році. Радянські органи накладали табу на всі документи, які могли б  свідчити про причинні наслідки керівництва держави СРСР.
Наслідки геноциду та знищення українського народу мають вікову і послідовну  історичну спрямованість. Ще до створення первинної стародавньої країни на території Центральної України -Русі прослідковуються завойовницькі війни чужинецьких племен, які грабували маєтки, забираючи харчі та убивали місцеве населення. Відомо, що Україна знаходиться у відкритій географічній площині і практично не захищена такими природними  загородами, як гори, моря та інше. Десь читав, що на території сучасної України люди мали досить малу тривалість  життя  тому,  що були весь час у стресовій ситуації від нападів чужинців і від недоїдання. Середня тривалість життя у чоловіків  була 45 років. Досить прослідкувати   історичний період татаро-монгольський або військові активи османської імперії, котрі також грабували народи України і забирали людей у рабство  продаваючі на торжищах світу. А з виникненням московсько -ординського каганату, а потім російської імперії український народ постійно і до сьогодні зазнає військову агресію, грабування і знищення людського потенціалу. Загартованість і уміння виживати у стресових ситуаціях  –це невід’ємна і вроджена  спадковість народів України.  На щастя  український ген  має досить  могутню  оновлюючу регенерацію, тому  незважаючи на вікове масове  знищення людського потенціалу, українці спроможні як Фенікс відновитись у нових поколіннях  


Немає коментарів: