Утікач משה/ Моше - син Алтера Ребе помер у Радомислі

Утікач משה/ Моше - син Алтера Ребе помер у Радомислі
З історії Радомисля відомо,що помітним явищем у місті була єврейська громада, яка проживала у ньому з непам‘ятних часів. Хоч єврейська громада жила своїм окремим закритим духовним і релігійним життям, але побутові стосунки з місцевим населенням були досить розвинуті.Серед радомисльських євреїв були досить відомі капіталісти-міліонери, підприємці,вчені, рабини,літератори, лікарі,актори, музиканти, ремісники та інші. В Радомишлі єврейська громада створювала всі можливості для забезпечення духовного і культурного розвитку молодшого покоління. У місті існувало декілька шкіл,театр, бібліотека, лікарня, видавалася газета,був досить добрий оркестр клейзмеровської музики. Побудовані на кошти громади синагога, школа і лікарня була архітектурною окрасою міста.До Радомишля приїзджали відомі на той час актори,релігійні діячі,вчені. Завдяки мудрості керівництва місцевої єврейської громади у місті кипіло життя наповнене великим натхненням городян.Цікавим фактом у історії Радомисля є те,що тут проживав і помер син засновника хасидського руху Альтера Ребе Моше, автор книги хасидського вчення, у якій він розмірковує про чотири опори Небесної Колесниці...
З історії життя Моше Боруховича, молодшого сина Алтер Ребе.
Шостий Любачивський Ребе Йосип –Іцхак Шнеєрсон, який був радянською ,,інквізицією,,у 20 роки ХХ століття суджений до смертної кари, за розповсюдження релігії і єврейську просвітницьку діяльність (звілнений був лише у 1927 році, а потім емігрував до Амарики) , у своїх записах подає цікаві факти із розселення єврейських громад –кагалів на початку 19 століття у Російській імперії, а зокрема в Білорусії, Україні i регіоні Полісся та Волині.У записці він описує хасидські общини Фастова, Радомисля і Чорнобиля та інших міст.Цікавим eпізодом пов‘язаним із Радомислем і його обивательством є факт,що у цьому місті прожив свої останні роки і помер дивний хасид, жебрак, який кожну ніч спав у синагозі привязаний до верхніх балок під стелею.Звали його משה /Моше.
Хто ж такий був Моше, чому i за яких обставин він поселився у Радомислі?
Моше був молодшим сином Альтера Ребе Шнеура Залмана-засновника релігійної течиї Хасидизму. Сам Альтер Ребе народився у родині цадика i від дитячих років присвятив себе релігійному вченню і вивченню Талмуду, а також заснуванню нової релігійної течиї хасидизму. Він заклав династію знаменитих Любачивських рабинів. Його життя не було увінчено лаврами, а у молитвах і кождоденною працею. За доносами противників хасидизму його разом з іншими сподвижниками декілька разів арештовували і закованих, як злочинців, перевозили у поштових діліжансах до Петербурга і тримали у Петропавловській фортеці допитуючи там.





На початку 19 століття Альтер Ребе знаходився в Петербурзі після ув‘язнення , де він провів декілька місяців у тюрмі Таємного будинку, а подальшу добу проживав на приватній квартирі. Проживаючи в Петербурзі Ребе продовжував займатися суспільною працею на благо євреїв.
У 1801 році Алтер Ребе разом із сином Моше і помічником реб Йосипом-Моше виїхали із Петербурга у кареті , яку їм запропонував князь Любомирський, на землях якого Алтер Ребе погодився поставити свою нову резиденцію.Карета їхала у супроводі почесної варти із офіцерів. Далі у чотирьох каретах їхали найближчі до Ребе хасиди.
Приїхавши у село Ляди Могильвської губернії і поселившись там, Ребе почав активно займатися справами на благо общини. Він доручив своєму синові Моше організувати розселення прибулих євреїв по невеликих селах і хуторах, щоб вони заробляли собі на життя землеробством.У ході своєї діяльності Ребе зібрав значну суму для допомоги тім, хто вирішив працювати у земльних господарствах.
Завдяки діяльності впливових хасидів, які мали зв‘язки з високими чиновниками у Петербурзі, Ребе заручився підтримкою влади і сотні єврейських родин змогли розселитися у містечках і селах Російської імперії, а також біля Катеринослава і Полтави.За вказівкою батька Моше, обіймав посаду координатора із суспільних зв‘язків і організував переселення учителів, різників і рабинів, у ті місцевості, де поселялися землевиробники, щоб єврейське життя нових поселенців було повноцінніше.Він також керував будівництвом синагог і микв.
У такому ритмі пробігло десять років, наповнених активною і плідною діяльністю.Протягом цього часу Моше декілька разів їздив до Петербурга для вирішення невідкладних суспільних справ і кожного разу добивався успіху.
У роки війни з Наполеоновськими військами Альтер Ребе був на стороні російського самодержавства,хоч і деякі лідери хасидизму рахували,що французський лібералізм принесе російському і польському єврейству свободу і звільнить від переслідувань і погромів.Але Альтер Ребе передбачав, що внаслідку нак званої ,,свободи,, євреське населення відійде від Тори і заповідей і асимілюється.Він бажав поразки наполеонівським військам,а тому розіслав листи до єврейських общин із зверненням,щоб всіми силами допомагати російській армії. Він говорив: ,,Перемоги ворога тимчасові, остаточна перемога буде за російським царем,,.
Сам Альтер Ребе у 1812 році вимушений був рятуватися від французських військ.Він разом з близькими до нього людьми і родиною від‘їхав із російською армією, яка відступала.По дорозі на Україні захворів і помер у селі Пєна на Курщині. Похований він у місті Гадячі на Полтавщині.Його могила являється місцем світового паломництва хасидів. Після нього хасидський рух очолив його старший син Ребе, рабби Довбер, який у 1813 році із Ляд резиденцію переніс у Любавичі, і це місце стало столицею руху ХАБАД на слідуючі 102 роки.
Його син Моше не поїхав із Ребе Алтером, а разом із іншими хасидами домомагали російській армії у розвідувальній діяльності. Знаючи добре французьку мову Моше завів дружбу з французськими офіцерами.Він переїхав до Латвії у Друю, де знаходився штаб французської розвідки. Грамотні люди із місцевих сіл допомагали французській розвідці , за невелику платню складати карти російських доріг. Писали вони по польські, російські, литовські, а Моше перекладав їх до французської мови, а після цього вони розселялися до бригад. Моше ж потім передавав інформацію агентам російської армії. В історичних довідках є багато піддтверджень, що єврейськи громади допомогали російській армії у війні проти наполеоновських військ.Одним із агентів російчської розвідки був також Нафталі-Герц Шульман.

Російський цар Олександр І у роки війни з наполеоновськими військами 1812-1814 р. підтримував співпрацю єврейських общин у розвідувальній справі на благо імперії.У січні 1913 року він під час аудиєнції з Нафталі-Герцем Шульманом –хасидом із Старого Бихова вручив йому охоронні документи, які свідчать про те, що формувалася розвідницька агентура, яка базувалася на єврейських общинних управліннях –кагалах. У звязку із секретністю височайшого повеління, Шульману були вручені лише «писані Особистою рукою Його Імператорського Величества благовоління єврейському народу», «охоронний лист про звільнення вибраних агентів від всяких утисків при постої у тих кагалах де вони проживали, а також бланки «Подорожніх» для оформлення і безпечного проїзду, як його самого, так і його агентам.
Подякувавши євреям за службу в армійских органах безпеки,Олександр 1 «довірив» їм виконання нового тайного проекту державного масштабу з надією, що євреї «оправдають» його «довіру».
Але фінансування цього проекту в основному було покладено на єврейскі общини. Шульману здавалося, що доручення імператора давало унікальну можливість російскому єврейству із людей «другого сорту» перетворитися в особливо довіренних особ, виконуючих важливі державні завдання.Цьому проекту не потрібно було якоїсь спеціальної підготовки виконавців, або навіть зміни їхньої зовнішньго вигляду. Не гаючи часу, Шульман приступив виконувати «Высочайше данного... поручения».Ця секретна діяльність підтримувалась місцевими владами більше року. У лютому 1814 гоку в Радомислі (Київської губернії) Шульман був затриманий городничим під час підготовки виборів «трьох чоловік, совісних і знаючих єврейскі закони, з метою, що коли він їх приведе до присяги і відкриє їм тайну, то вони не повинні її розсекретити до тієї доби, поки не виникне необхідність». Недивлячись на переконливі «охоронні грамоти», поліція рахувала підозрілою діяльність Шульмана по формуванню розвідувальної сітки далеко від лінії фронту, а також протизаконні його переїзди за рахунок місцевих общин. Шульман був доправений із Радомисля у Київ,а звідти висланий до родини у Могилів.Всі папіри у нього були конфісковані і переслані у Особливу канцелярію Мінистерства поліції. Намагання Шульмана повернути їх, щоб продовжувати виконувати «высочайшее поручение императора», ні до чого не привели.Цар на той час мав уже вирішувати інші невідкладні питання, і доля Шульмана його більше не цікавила.
У 1915 році цар Олександр І відвідав не далеко від Любавичів сусіднє село Бабиновичи і губернатор Могильова захотів представити царю нового Ребе і його молодшого брата Моше. Обставитни склалися таким чином, що першими була прелставелена група аристократів.Це Моше заділо і він поскаржився на це що сталося губернатору.При розмові був присутній смоленський прилат, який відразу на адресу Моше відпустив декілька уїдливих фраз і почав поносити всю Тору.Моше не змовчав, а дав рішучу відповідь прилату.Ображений прилат стояв на проведенні диспуту.Диспут у якому взяли участь єпископи Смоленська і Ніжина відбувся у церкві містечка Ярцево біля Смоленська, на якому Моше отримав перемогу і розлючені католики вирішили його затримати і увˇязнити в одній із церков Володимира.У супроводі караульних Моше був відправлений до Володимира.Але на четвертий день, коли охорона і арештований зупинилися на ночліг під Москвою у селі Одарівка, на караульних напав кріпкий сон і Моше вдалося втекти.Це трапилося у той самий день, коли Альтер Ребе вийшов на волю після свого першого увˇязнення.
Моше біг без зупинку цілі сутки не звиртаючи уваги на мороз і сніг.Потім він сам дивувався звідки в нього бралися сили на втечу і яким чином він зміг відгадати напрямок куди треба бігти.Добравшись до Орла він знайшов притулок у рабина Моше-Лейба Якобсона , а через декілька днів відпрвився у сторону Волині.
Сімя Моше пізніше перебралася у Ерзец-Ізраїль.Сам він до кінця життя остався у вигнанні з 1815 і до смерті 1878 року.
З роками, у місті Фастові біля Києва, обˇявився жебрак.Був він високий на зріст і одяг носив білий, і навіть взуття у нього було білого кольору.Одяг завжди був чистий і охайний , хоча ніхто не знав де і коли він прав свій одяг.Коли старець просив милостиню, то ніколи не брав більше однієї копійки, а взявши милостиню вже більше не підходив до тієї людини, поки не обійде усіх міщан.У день він скривався у лісі, а ближче до ночі приходив у синагогу. Там він вилазив на балки перекрить під стрихою і готувався на нічліг.Щоб не впасти він привязував себе до балок.
Ніхто ніколи не бачив цього старця щоб він молився.Декотрі рахували його божевільним, інші припускали що він –олин із 36-ти тайних праведників, завядяки яким світ продовжує своє існування.
Одного разу через Фастів проїзджав праведник,рабби Мордехай із Чорнобиля.Під час візиту він захворів і вимушений був лягти у постіль.Євреї міста приходили до нього, щоб виразити йому своє співчуття і повагу та побажання скрорійшого видужання. Із однією групою прийшов і дивний жебрак.Побачивши його рабби Мордехай крикнув:,,Ага!,,.Завязалася розмова, із якої ніхто із присутніх нічого не зрозумів,тому що вони говорили натяками і загадками.Після цього серед фастовських євреїв склалося думка, що бідний старець – скритий праведник.Пізнше стали говорити що він син Альтера Ребе.
Ось як у своїх записах Реб Михоэль-Лейб, хасид Ребе Махараша, Четвертого Любавичського Ребе, згадував, що коли він гостював у свого тестя у Фастові, цей жебрак прийшов у їхній дім просити милостнню. Тесть, як завжди, дав копійку,а я захотів дати п‘ятнадцать. Старець відмовився.«Я не місцевий , - пояснив я йому, - і не збираюсь тут довго задержуватися. Більше ми ніколи не побачимося. Окажить мені милість і візьміть гроші». Після довгих умовлянь старець все таки згодився. Направившись до дверей, він раптом заговорив про чотири підпори Небесної Колісниці із проротства Йехезкеля, пояснюючі все це у світі хасидського вчення. В якийсь момент він перервався, різко сказав: «Хватить!» - і вийшов.
Піздніше були чутки, що він перебрався у Радомисль під Киевом, де і помер. Прибувши одного разу в Любавичи, я разповів про цю зустріч Ребе.Вислухавши мене, Ребе попросив довідатись подробиці, якщо мені доведеться побувати в Радомислі. Наступного разу, направляючись до Києва , я заїхав у Радомисль і став розпитувати місцевих євреїв можливо хтось пам‘ятає високого бідного старця в білому одязі.Хтось припустив , що мова йде про сина Альтера Ребе і запропонував порозмовляти на цю тему з місцевим шамесом і ще із одних старожилів Радомисля.
Все, що мені розповіли ці люди співпало з тім , про що я довідався сам.Нужденний старець був одягнений в усе біле.Одяг його завжди був чистий.Він ніколи не молився у синагозі, хіба що був присутній у ті моменти коли промовлялися «Кдуша» і «Барху»1.У дні коли читали Тору у свитку, він виходив із синагоги.Мабуть не хотів бути у числі виволаних.Тому що було б тоді відоме імя його батька. 2
На розпитування про сім‘ю він нічого не відповідав, а найбільш настирливих сердито стримував: «Яке тобі діло?»
Мені описали його дивний оспосіб спати під стелею про що я вже чув.Хтось вспоминав, що пальці у старця були надзвичвайно довгі.Коли він знаходився на смертному одрі, його знову запитали про рідних, об‘яснивши, що хочуть їм повідомити про його смерть. «Не треба, відповів старець.Вони дізнаються самі».
Мені показали його могилу на радомисльському єврейському кладоіищі.Багато хвалебних слів було вибито на надгробному камені.Але імˇя його батька там не було.Стояло лише імя покійника – משה /Моше. Повернувшись із Радомисля я розповів усе це Ребе. « Так і є»,відповів Ребе.Співпадали усі описання старця і його спосіб поведінки.Більше того у Ребе була книга, написана молодшим сином Альтер Ребе, самим Моше. У ній були уведені роздуми про чотири підпори Небесної Колісниці....
1. Фрагменти молитви, читания при яких необхідна присутстність мин‘яна, тобто десяти дорослих євреїв.
2. Згідно традиції, викликаючи людину до Тори, проголошують вслух його єврейське ім‘я і єврейске ім‘я його батька.

Пісняри Радомишльського Полісся

© Михайло Севрук. Всі права застережені

Специфічні традиції пісенної творчості українського північного Полісся необхідно досліджувати у віршованій формі текстів невідомих авторів. Народна пісня полісян спирається на побутовий віршований фольклор предків. Вивчаючи глибинні історичні корені пісні північного регіону Житомирського i Київського Полісся, а зокрема Радомишльського, Малинського, Коростенського, Овруцького, Народицького, Олевського, Ємільчинського, Новоград-Волинського р-нів можна констатувати, що пісня тісно звˇ язана з розвитком побуту древлян , який з правіку заселяв цей лісовий край. У творчому добутку наших пращурів віршована рима має досить доконалу форму , яка легко спрацьовується для створення музичних творів і побутових пісень: обрядових, обжинкових, весільних, героїчних балад , заупокійних і літургічних молитовних хоралів та співів.
Завдяки географічній і природній лісовій полозі, Полісся протягом багатьох віків змогло утримати у законсервованому стані свій незабутній колорит, до якого входять народні побутові ремесла, вишивка, а також пісня і танець. Недаром у свій час багато фольклористів і вчених, серед яких були Похилевич,Чубинський, Квітка, Колесса, Де-Фліз проводили дослідження Поліського регіону, а зокрема Радомишльського повіту, який був одним із найбільших повітів Київської губернії і межував із землями білоруського і російського Полісся.
Окрім української пісні у регіонах північного Полісся зберігалась традиція і єврейських пісень та клейзмерських музик . Виходець із Радомисля Веледнецький у свій час їх записав і видав. Влітку студенти багатьох композиторських та історико- теоретичних факультетів мистецьких вузів України виїздять у фольклорні експедиції збирати старовинні пісні та послухати весільні обряди.
На відміну від Полісся південь Київського князівства, де переважно був лісостеп, у давні часи заселяли вихідці iз Близького Сходу та Азії. Їхня асиміляція мала великий вплив не тільки на зміну побуту, фізичних ознак, але і на пісенний колорит місцевих слов‘янських племен. Поступово пришлі етніки влилися у місцеві словˇ янські племена і, таким чином, побут півдня Київщини і Житомирщини та їхні культурні традиції формувалися на взаємних традиціях місцевих словˇянських і не словˇянських племен. До цих етніків належали печеніги, половці, хазари, чорні клобоуки та інші. Прийшовши зі сходу і Месопотанії та асімілювавшись із місцевим населенням , вони залишили помітний вплив на пісенний мелодізм із орієнтальними ознаками та елементи фольклору, які в повній мірі присутні і в сучасних піснях аматорських колективів. Регіон Полісся зміг зберегти на певний час свій традиційний, не змішаний фольклор. Лише пізніше в ХІІІ столітті, коли розпочалася колонізація України відбувся значний вплив на мелодіку солоспівів, інтонацію і ритміку музичних творів.
Протягом багатьох віків народна пісня північних полісян доповнювалася інтонаційним характерним мелодізмом народів, які тут проживають, або проживали. З приходом татаро-монголів, а у пізніші віки литовців, євреїв, поляків, німців ,чехів інтонація, мелодізм та гармонія доповнювалися, вбираючи кращі традиції пісенності цих народів. Велике значення на формування пісенності поліського краю мали чумаки. Від‘їзджаючи в Крим по сіль великими ватагами на весні і повертаючись в кінці літа, або восени, чумаки безумовно, спілкувалися із місцевим населенням приазов‘я і причорномор‘я. Цю територію переважно заселяли татари, греки, турки, гагаузи, болгари та інші народи. Чумаки знайомилися із фольклором цих народів ,і таким чином, кращі пісні та їх мелодику використовували у своїй пісенності. Формування та розиток народної пісні проходить і сьогодні внаслідок виникнення нових стосунки між регіонами і народами. Сьогодні пісня розповсюджується через радіо ,телебачення , та інтернет. Багато професійних і аматорських колективів беруть участь у різноманітних регіональних та міжнародних етнічно-фолькльорних фестивалях, конкурсах та зустрічах. Безумовно, спілкування творчих колективів має великий вплив на формування та розвиток культури багатьох народів.
Пісенність Полісся слід розглядати в комплексній структурі його формування, яка залежить від пори року та місця проведення. Систематизувачи самі пісні їх потрібно розділити за жанровими ознаками:

1.Обрядові-засівальні та обжинкові
2.Весільно - каравайні, церемонійні, обкликальні, дарувальні, прощальні та інші
3.Різдв‘яні колядки та щедрівки
4.Веснянки
5.Купальські
6.Погребальні і поминальні пісні та плачі
7.Побутові сільські
8.Побутові міські
9.Пісні дитячі
10.Пісні дівочі
11.Пісні юнацькі
12.Пісні материнські
13.Пісні гайдамацькі
14.Пісні військові та козацькі
15.Пісні чумацькі
16.Думи
17.Балади
18.Гімни
19.Хорали
20.Ремісничі

Збирання та записування старих пісень і створення нових має на Поліссі давню традицію. У кінці ХІХ століття Климент Квітка розпочав дослідницьку фольклорну працю по збиранню пісень. У 1899 році у с.Пенязевичі Радомисльського повіту він протягом літніх канікул від місцевих жителів записав купальські пісні і пісні, пов ´язані з обжинками.Відтоді і було покладено початок багаторічній фольклористичній діяльності вченого.Після закінчення університета він деякий час працював у Грузії, а потім отримав призначення до Радомисльського окружного суду. Потрапивши знову у благодатне фольклорне середовище, вчений вдруге використовує можливість збирати і записувати пісні у селах Лутівка, Веприн, Болячів, Русанівка, Вишевичі,Городище. Таким чином Климент Васильович записав і занотував у Радомисльському повіті 111 мелодій.


Радомишльська земля традиційно багата на таланти. На Поліссі люди завжди шанували вишивку, народні ремесла, пісню і танець. Дотримуючись таких давніх звичаїв, як збирання врожаю, весільних ритуалів , свят Івана Купала, Різдва Христового і Щедрого вечора, полісяни і сьогодні продовжують традиції своїх предків. Пісню із покоління в покоління отримували як спадщину. У місті Радомишлі і районі в багатьох клубах діяли і діють самодіяльні художні колективи. При районному будинку культури завжди існували фольклорний, хоровий і танцювальний колективи, які були оздобою місцевих концертів.Кожне село району відзначалося своїм неповторним міцним збереженням прадавніх фольклорно – пісенних традицій і мальовничим різновидом Полісьського обрядового пісенного жанру,танцю та вишиванням традиційних вбрань що тут побутують. До невичерпного джерела народних старовинних пісень, мелодій, прагнуть прилучитися продовжувачі народних традицій, любителі народної творчості, серед яких є школярі, молодь і люди похилого віку. Такими є учасники народних аматорських фольклорно – етнографічних колективів, яких в районі налічується декілька.
З кінця 50-х і до 80-х років у місті існував чоловічий хор вчителів, який мав завжди успіхи на концертах.Ініціатором і засновником його був вчитель Роговченко.У свій час в школі –інтернаті села Потієвка навчалася народна артистка України Ніна Матвієнко. Спосіб співу відомої на весь світ співачки підтверджує , що вона дійсно наслідує неповторні мелодико-інтонаційні традиції співу радомишльського Полісся. І сьогодні існує жіночий колективів при районному будинку культури, без якого не обходиться жодне місцеве свято.

Вишевчанка - Фольклорний ансамбль «Вишевичанка» с. Вишевичі Радомишльського району. Керівник – Людмила Гаркава.



Більше 35 років існує народний аматорський фолькльорно-етнічний колектив «Вишевчанка» при сільському будинку культури с. Вишевичі. Першим керівником і організатором колективу була Карпенко Ядвига Петрівна. Наділена від природи серцем пісняра, вона з материнським молоком успадкувала пісенність та любов до пісні. З невеликого хору -ланки картоплярів та хмелярів вона організувала молодий творчий колектив, закоханий в українську пісню.
Протягом років змінювався склад колективу, репертуар, але незмінною залишалась його організатор та її любов до материнської пісні. Ядвига Петрівна разом з учасниками колективу збирала і вивчала забутий звичайний обрядовий фольклор, родинні звичаї і пісні свого села.
Сьогодні народний аматорський хор «Вишевчанка» нараховує 16 учасників середнього та старшого віку, а керівником є активна учасниця від дня його заснування – Гаркова Людмила Василівна.
У репертуарі фольклорного гурту більше шестидесяти пісенних творів, записаних від учасників Стяшенко О.М. (1923 р. н.), Гаркави Л.В., (1940 р.н.), СитникН.І. (1932 р.н.), Кузьменко Г.М.( 1919 р.н.), Єфименко О.Г. ( 1923 р.н.), Василенко Г.І.( 1932 р.н.). Це побутові: «На попівській сіножаті», « Купалася Катя в морі, чумацьк»і:« А ще сонце не заходило», «Їде чумак в доріженьку», весільні:« Козлички мої», « Ой, колесом, колесом», петрівка: « Ой, метений сад, метений», веснянки:« Зійшла зоря вечірняя», « Богатирю, богатирю». А на свято Різдва Христового лунають селом старовинні величальні колядки: « В нашого дядька в дворі явір» , « Пан – господарю, не розгнівайся» , « Ой, під вербою, зеленою», « Ой гула, гула, крутая гора».
Традиційними в селі стали свята: « Андрія», «Трійця», «Івана Купала», «Обжинки», « Зажинки», весільні обряди і завжди невід‘ємною частиною цих заходів є «Вишевчанка».

Берегиня -Фольклорний ансамбль «Берегиня» с. Меделівка Радомишльського району. Керівник – Надія Осадча.


49 років діє народний аматорський колектив «Берегиня». У 1957 році , в мальовничому селі Меделівка був створений хор - ланка, який виконував українські і російські народні пісні і частівки. Протягом років колектив поповнювався новими учасниками, а у репертуарі з’явилися і перші обрядові пісні. Першим керівником колективу була Кириченко Олександра Михайлівна ( 1929 р.н.)Співачка, яку ще називали виводчиця.Вона запропонувала учасникам колективу пригадати родинні звичаї і старовинні пісні. Записавши і створиши базовий репертуар, учасники хору постійно виконують їх у концертах.За багато років своєї творчої діяльності Олександра Михайлівна зібрала ,записала і вивчила з учасниками понад 30 родинно –побутових і обрядових пісень. Сьогодні «Берегиня» нараховує 13 учасників старшого віку і кожен є носієм пісенних фольклорних традицій, вносить до репертуару щось своє , неповторне, забуте і знайдене у глибинних душах своїх предків. Нині керівником гурту є активна учасниця хору, здібний організатор - Осадча Надія Петрівна. Берегинями називають Надію Майстренко ( 1929 р.н. ), Меланію Галушко ( 1924 р.н. ), Софію Осадчу( 1927 р.н. ), Олександру Кириченко ( 1929 р. н. ), Катерину Поліщук ( 1933 р.н. ), Ганну Журбенко ( 1938 р.н.), Надію Осадчу ( 1941 р.н. ). Ними записано цілу низку старовинних пісень весняної, весільної обрядовості:« Ой, упав сніжок на обложок», « Летів півень через ріку», « Ой, за ворота, за новенькії», « Ой, крикнули гуси – лебеді на воді», купальські: « Ой, плавала кладочка під млином», « Іванова мати насіяла м’яти», чумацькі: « Їхали чумаки у Крим по сіль», « На попівській сіножаті», побутові: « Ти сирая да ліщинонька», «Чорна хмара наступає», колядки «Ой, у коморі, в новій оборі»та ін. А всього у репертуарі колективу майже 80 пісень.
Кожна пісня у виконанні учасників колективу відрізняється чистим звучанням. Звертає на себе увагу також м’яка манера співу, злагодженість, у багатьох піснях звучить багатоголосся, є гарні виводчиці. Хор використовує місцевий старовинний одяг і атрибутику.
За активну творчу діяльність та високий виконавський рівень і майстерність,а також за збереження і популяризацію народних свят, звичаїв, обрядів і пісенного фольклору аматорським колективам «Вишевчанка», «Берегиня» присвоєно почесне звання «народний».
Широка творча біографія аматорів. Колективи є учасниками Всеукраїнських, обласних. районних оглядів – конкурсів, фестивалів, свят. Неодноразово виїзджали з обмінними концертами до Білорусії, в Тернопільську область, виступали в Музеї архітектури та побуту України в м. Києві, учасники Міжнародного фестивалю фольклору «Берегиня» в м. Луцьку, Міжнародного фестивалю фольклору, добродійного вечора Поліського фольклору, свята слов’янської писемності в м. Києві, Міжнародного свята літератури і мистецтва « Лесині джерела» в м. Новоград - Волинську.

Народний аматорський танцювальний колектив с. Макалевичі Радомишльського району

Фольклорно-етнографічний танцювальний ансамбль працює при Будинку культури с. Макалевичі з 1970 р. Керівник Шевченко Любов Іванівна. За довгий період свого існування колектив об`їздив майже всі села свого району з концертами. Ансамбль приймав участь у заключному концерті народного фольклору на святі «Роде наш красний», обласних оглядах-конкурсах танцювальних колективів. Виступав перед жителями Народницького р-ну, а також на міжнародному святі літератури і мистецтва «Лесині джерела» у м. Новограді-Волинському. У 2001 році представляв Радомишльський район Житомирської області на творчому звіті Житомирщини у Палаці культури «Україна» м. Києві. Глядачі аплодували учасникам колективу як найстаршим учасникам концерту.
Колектив приймає участь у святкових концертах, які проводяться у с. Макалевичі, а також у Радомишлі і сусідніх селах.
У 2008 р. приймав участь у творчому звіті аматорських колективів Радомишльського району «Талантами славна поліська земля».
За високий рівень виконавської майстерності, значну роботу по відродженню українського танцювального та пісенного фольклору, народних свят, традицій колективу в 1994 році було присвоєне почесне звання «самодіяльний народний».
Репертуар колективу різноманітний .Учасники колективу записали і виконують поліські народні танці , які побутують в даній місцевості, а саме: «Ойра», «Дощик», «Карапет», «Лінцей», «Краков`як» та багато інших. Колектив постійно у пошуках нових танців та пісень.