Вистави досягнень товарів народного господарства Радомишльського району у кінці 50-х років ХХ століття.

 M.Севрук

Будучи школярем, із захопленням відвідував вистави досягнень народного господарства району ,якi проходили в Радомишлі у кінці 50-их років . Вони проводились у міському парку декілька років по собі, а потім поступово заникли і мешканці міста навіть забули, що такі культурницькі заходи були. Вистави в радомишльському парку і на стадіоні мали велику популярність серед жителів міста і району,адже вони збирали багато відвідувачів, серед яких були усі прошарки суспільства ,починаючи від дітей-школярів і до керівників району. За масовістю їх можна порівняти з першотравневими, або жовтневими демонстраціями ,які проводилися на центральньому майдані міста.

Не знаю хто був ініціатором цих вистав ,але можу посудити за плином часу, що всі культурницькі заходи в СРСР районного маштабу ,проводилися за вказівкою партійних органів. Думаю, що такі вистави проводилися не тільки в Радомишлі ,але по всіх районах Житомирщини і УРСР.

На виставі у Радомишлі були представлені найкращі вироби місцевих підприємств і сільськогосподарські здобутки колгоспів району,та лісозаготовчого підприємства. З роками, ставши дорослою людиною і відвідавши вистави народного господарства Житомира ,Києва і Москви повністю пересвідчений ,що радомишльські вистави копіювали постійно-діючі вищезгадані вистави ,але за розмірами і чисельністю експонатів були набагато бідніші .

На території стадіону, з боків де знаходились лави для болільників, будувалися із дерева і фанери окремі павільйони ,які оформлялися залежно від виробів підприємств,що виставляли свою продукцію.Кожнне підприємство Радомишля виставляло свою продукцію на огляд радомишлян.Були там вироби радомишльських заводів і фабрик ,які вже не існують,адже із розпадом СРСР місцеве районне керівництво безвідповідально посприяло знищенню цих підприємств.

Але повернемося до самої вистави.На стадіоні був павільйон ,,Машинобудівного заводу,, який у різні періоди називався то (Литейный-Ливарний) або пізніше завод ім.Сталіна ,а потім після Хрущовької відлиги,коли були опрелюднені злочини Сталіна підприємство стало називатися Машинобудівний завод ім.Жовтневої революції.Були там представлені вироби ливарниками ,вироби токарного цеху і ще щось,чому я учень початкової школи не розумів.Меблева фабрика представляла свої вироби. Пивний завод із Микгорода представляв зразки пива ,Крохмальний завод мав своє відділення, а також ательє індпошиву одягу та взуття виставляли свої зразки .За часом ,який вже промайнув неповоротньо, тяжко детально описати саму виставу,але окремі виразні моменти мені добре запамяталися.Досить багато виробів сільськогосподарської продукції представляли колгоспи району ,де були павільйони тваринників в яких тримали свиноматок, коней, корів,бугаїв,овечок ,та всі тварини ,яких розводили в місцевих колгоспах.Особливим місцем огляду був павільйон радомишльського колгоспу. Памятаю ,що завжди привертав увагу білий породистий рисак ,жеребець який був маєтком радомишльського колгоспу.То був гарний кінь сірої масті в яблуках.Доглядав за ним один із мешканців Радомишля,прізвища якого вже не памятаю.Але на цьому жеребці він інколи проїзджав у неділю по місту у легкій калясці .Такі каляски інколи бачив на київському іподромі при змаганні коней подібної категорії.

Окремі цікави павільйони на полицях яких були представлені зразки вирощених овочів і злакових культур пшениці,жита, ячменю увінчані вінками вироблених із колосків,а також фруктів, хмелю,та інших культур.Дивувався від побаченого ,адже там були величезні плоди картоплі,моркви,кормових буряків,качани кукурудзи ,а на землі лежали , виставляючи свої пуза ,велитенські гарбузи.

Лісовики району також виставляли свою продукцію ,зразки деревини ,де були круги вирізані із дуба ,сосни,берези та інша сировина ,такі як смола-живиця,деревяне вугілля і дерево перероблене на товари, дошки різних розмірів та будівельні матеріали. Цікавим фактом було,що працівники лісхоззагу були у формі лісництва і це піднімало респект їхньої пофесії.

Представники міських шкіл ,таких як 1та 2 середні ,або російська, також прймали участь .Дитячий будинок ,який на початку 60-х років був перейменований у школу-інтернат мав своє господарство де вирощували різноманітні рослини,то і вони показували зразки своїх успішних врожаїв ,вироби школярів у дільнях-майстернях .Окрім дитячого будинку і інші школи та будинок піонерів виставляли свої вироби ручної праці,моделювання,вишивки тощо.Особливо мені запамятався комплекс гідроелектростанції ,де було побудовано греблю у вигляді водяної турбінної гідроелектростанції,на якій крутилася турбіна, а від неї йшли дроти електро передач,на стовпах яких горіли маленьки лампочки.Для школярів і дітей різних вікових категорій то було щось особливе.Біля шкільних вистав завжди було багатолюдно ,а деякі школярі були навіть горді за свою школу.

Вспоминаючі далекі роки радомишльської минулості хотів би підкреслити ,що ці вистави мали свій особливий успіх серед жителів району,молоді і школярів,адже ми учні 2 середньої школи мали свої земельні ділянки і під керівництвом вчителя білолгії О.Добровольського намагалися виростити овочі і фрукти подібні до побачених зразків на виставі.Серед працівників колгоспних огородніх бригад і хователів свійських тварин також звищувалися показники виробництва.

Пройшли роки і не все можливо памятати ,адже будучи школярем молодших класів я продивлявся експозиції вистави, але можливо щось і упустив.Хотілося зафіксувати в історії Радомишля білі плями про які радомишляни забули а декотрі і ще і не народилися .Події 50-ти річної давнини тяжко удержати в голові ,без записів,адже час незворотньо зтирає з памяті прожиті роки і ті події ,якими ми прожили у своєму житті.

---

 

Різдвяні свята без колядників і колядок.

  M.Севрук

Ми сьогодні проживаємо у відносно вільному суспільстві,коли жодні політичні структури і партійні органи не втручаються у святкування релігійних церковних свят,які віками повязані з духовними потребами населення України.Від революційних подій 1917 року ,коли до влади прийшли більшовики на чолі з бандою ленінців,троцкистів,сталінців та інших на Україні заникли свята релігійного спрямування такі як Різдво і Великдень. Московська влада офіціально у 1924 році своїми декретами заборонила святкування різдва і нового року. І Тільки в 1929 році постановою Постишева було дозволено святкування новорічної ялинки у дитсадках. Адже керівники нової держави були антирелігійні і протягом усієї влади більшовицької верхівки застосовували атеїстичну пропоганду та забороняли населенню святкування релігійних свят.Священників без суда розстрілювали,або висилали на Соловки та до Сибіру,церкви знищували,палили або розбирали на будівельний матеріал.Книги релігійної ознаки, знищувалися.Біблії,євангелії не друкувалися українською мовою ще за царату, а при комуністах спалювали.А скільки спалено було першодруків цінних документів які свідчили про історію України її людей так і ніхто не змапував і мабуть ми ніколи не дізнаємося, що вони існували. Були введені спеціальні комісії по боротьбі з релігією.Монголоїдний бусурманський державний аппарат ,проводив послідовне знищення цивілізаційних історичних споруд ,ікон, скульптур ,церковної утварі. Це робили завойовники ,які прийшли з ордами татаро-монгольских банд на словянські землі ще у 1240 роц.І завоювавши старовинні українські міста Київ,Чернігів, Житомир, Переяслов, Радомисль, Овруч, Васильків, Новгород-сіверський,Коростень,Богуслав та знищували релігійно-культурні надбання словян. Варвари зі сходу вривалися у наші святині на конях та знущалися і надругалися над духовними осередками наших предків.Фактично ці пастухи були безвірні.Адже людина ,яка була б причасна до будь -якого вірування розуміла ,що святотатство це гріх.

Шляхом знущання та пригнічення на українськіх земллях населення було позбавлено можливості проводити ритуальні богослужби.Це торкається не лише православних вірян,але і католиків ,іудеїв,євангеліcтів і навіть мусульман.На прикладі рідного міста Радомишля та району можливо прослідкувати як протягом правління більшовицько-комуністичної шпани від 1917-1992 рік були знищені релігійні споруди,церкви ,костели,кірхи,синагоги, тощо.Католицький костел перетворили на будинок культури.Колись мені розповідав сусід Козакевич Вітольд Адамович,який працював все життя електромонтером,що малим хлопцем він під час богослужби часто допомагав органістові накачувати повітря у міхи до органу ,який був побудований на балконі сучасного будинку культури. У органі збоку були прироблені педалі ,вірніше доски ,як дві сходинки на які потрібно було почерзі натискувати ногами ,щоб накачувати повітря у міхи .Коли створювався відповідний тиск і оргагніст нажимав на клавіши то повітря проходивши через органні труби створювало музичний тон певної висоти.За це органіст давав йому декілька копійок.При костелі була книгарня ,де віряни могли брати книжки для читання.

Великий пласт культурної спадщини Радомишля належав єврейським осередкам,адже як знаємо що у місті була велика хоральна синагога і декілька молитовних домів та шкіл.І напривеликий жаль у 20-ті роки була розібрана ,а з тори яка була написана на виченених шкірях місцеві комуністи-кравці євреї за походженням, робили викройки у майстерні індпошиву одягу.Мій тато був у той час учнем-підлітком у кравецькій майстерні і на власні очі бачив як кравці робили ці викройки а з обрядового одягу ,який був вишитий золотими і срібними нитками шили собі і членам сімї тюбітейки.З церковних риз і одягу також шили головні убори, а на ноги тапочки.Одна із викройок у вигляді рукава довго зберігалася у нашій родині. На властні очі бачив ту шкіру і букви святого письма тори,які досить якісно товстим шрифтом були написані на незрозумілій мені малому хлопцеві мові.Згодом тато віддав цю частину з тори комусь із мешканців Радомишля.Якщо її не спалили то десь по коморах і досі валяється.А могла б стати якісним і цінним документом місцевого музея.Відомий радянський і російський письменник Коренберг описує ,що коли він дитиною проживав у місті свого народження Радомишлі ,то щосуботи до його діда приходили побожні євреї.Дід мав молитовний дім.Після богослжби усі пили чай а він колов на кусочки цукор і подавав віруючим.Коренберг згадує,що таких обличч він вже більше ніколи в житті не бачив, а тільки на картинах Марка Шагала.

В місті та околицях проживало окрім польського населення ще й німецьке ,яке мало свою школу і гімназію.Була також побудована кирха де проводилися бослужби на німецькій мові.Кирха була на теперешній вул.Шевченка.Старе як кажуть в радомишлі ,католицьке кладовище було розділене канавою де хоронили як католиків у більшості поляків, а за канавою хоронили протестантів де ще можливо прочитати німецькі призвища.Німецьке кладовище було також на Папірні,тому що більшись обивателей німецької народності проживало там. На місці де знаходиться інтернат для психічнохворих жінок було німецьке кладовище,яке було ліквідовано.

Знищивши культові споруди і заборонивши проводити богослужби для жителів не тільки Радомишля, а всієї України,котра була колонізована московськими комісарами, народ лишилися без віри.Потім колективізація,розкуркулювання,голодівка,сталінські репресіяї , 2-га світова війна, голод у 1947 році та далші репресії, все це проходило у страсі за виживання.І тільки після хрущовської відлиги населення України почало відходити від пережитих утисків і страхіть. Хлопчаком, коли почав читати книги,часто запитував батьків, а чому у нас дома не має книжок з колядками .А батько мені відповідав,що їх після революції ніколи і невидавали, а всі книги подібного гатунку знищували .З бібліотек як шкільних так і громадських вилучувались і викидали книги ,які мали подобу релігійних ознак, або були повязані з історією України.Їх викидали на шкільні подвіря,а потім приїзджали заготівники вторинної сировини і відвозили на перобку.Згадався один випадок ,як із шкільної бібліотеки у 2-ій школі де був директором заклятий комуніст Жудра виносили на вулицю книги і скидали на купу серед подвіря.Біля цих книжок чергували вчителькі .І на одній із перерв будучі учнем 5 класу ми з однокласниками підійшли до купи книжок.Були там майже всі нові книжки,бо коли взявши до рук почав листати вони ці листи були склеєні типографським друкарським тиском і ніколи не листалися.Обкладинки були досить якісно виготовлені.Одна із вчительок російської мови побачила нас і почала лаючись відганяти . Її син тепер працює в одній їз київських газет. Я чисто інтуїтивно відчув, що щось мусим забрати, щоб не знищили.Не дивлячись на заголовок із десятків викинутих книжок вхопив одну і почав утікати.Вчителька, яка там чергувала, почала мене наздоганяти і кричати, щоб я її кинув.Але я доре бігав ,а як добіг з її очей, книгу заховав у хліві де були шкільні дрова і вугілля.Після школи цю книгу відніс до дому.І досьогодні гордий своїм вчинком,адже зберіг цінну частину одного тому Українського словника Бориса Грінченка.До цієї книги інколи звертається і мій син Олексій ,який вже за собою має певний письменницький і перекладацький досвід.

У дитячі роки ми кожної зими на околицях Радомишля побіля річки Черчі ходили з друзями колядувати і щедрувати.У сусідів старшого покоління запитували ,чи вони не знають якихось колядок і щедрівок,але всі знали досить мало і однотипні.Але ми і ті з натхненням співали,що аж гуло у небі.Починало нас з вечора декілька колядників, а коли проходили вулицям міста ,то до ранку була величезна ватага дітлахів,котрі були дотепні ,веселі і жартівливі.Що цікаво,що звечора завжди було холодно і темно,а вночі на небі випливав яскравий місяць в оточенні зірок і ми не відчували холоду а раді поверталися до своїх домівок. До церкви ми учні не ходили ,бо при вході вчительський актив мав службу і не пускали школярів.Священники які вели богослужби були залякані ,завербовані і ніколи не йшли на зближення з людьми,всі богослужби були на суржиково-мовній так званій церковнословянській мові яка і досьогодні має місце у більшості українських церков ,котрі належать конфесійно ворожій державі агресору, яка веде жахливу війну проти народу України.Розмірковуючі з позиції прожитих років і аналізуючі духовність українців з впевністю пересвідчений, що за добу СРСР на Україні зник цілий пласт культурно-релігійного спрямування.Адже тотальна атеїстична боротьба комуністичних ідеологів і місцевих активістів неуможнювала розвиток і створення духовної ,пісенної ,віршованої і художньої літератури з якої молодь України могла б черпати знання про створення світу,релігійних різдвяних містерій . І саме в цей час в США та на європейському континенті всі народи і ті що були в зоні впливу СРСР такі як Чехословаччина,Угорщина,Польща на Різдво мали святковий вихідний день і ніхто нікого не притісняв за ритуальні святкові дійства.Період тотальної комуністичної темноти приніс великий занепад у суспільному релігіному понятті як різдво,колядки і колядування.Три покоління, а можливо і чотири покоління українців були відсторонені від магічних ,радісних і веселих свят Різдва христового. Але як мовкоські посіпаки не старалися неуможливити святкування різдвяних свят з настанням свят вся Україна від сходу до заходу оживала .Навіть і ті найбідніші родини святкували ці свята,готували страви , а хто міг то і пекли ковбаси ,пироги, готували кутю і варили узвар.У хатах знедолених українців-колгоспників наставав час ,коли від малих до тіх найстарших була в очах радість і надія на краще. В одній сільській школі вчитель підтримував дітей колядників і говорив: ,, Ще не вмерла Україна ,всі йдемо колядувать.,,Різдвяні свята довгий час були без колядників і колядок. Десь на початку 90-их років моя дружина вперше побачила у книжковому магазині книжечку колядок видану Павличком і вона без вагань купила більше двадцяти книжок і подарувала дітям, які вчилися з нашим сином Олексієм у одному класі 87 середньої школи Києва. І сьогодні нам потрібно все робити ,щоб до України більше ніколи не повернулося насилля, свавілля та чужинецкий репресивний аппарат.

Cучасна загарбницька війна багатомовних кочових племен, що утворюють так звану російьку федерацію має тисячолітню традицію по загарбанню словянських земель,коли орди диких  грабіжників   покинувши азійські плоскогіря хлинули на Київ-колиску словянського світу. Деякі німецькі філософи ХІХ століття дотримувалися думки , що богатство сусідів збуджує жадність народів у яких придбання богатства вважається головною і  життєво-важливою ціллю. Для варарів грабіж вважається більш легким і більш в пошані ніж творча праця.Війна , яку колись вели , щоб помститись за напад,ведеться тепер раді грабіжництва і стає промислом.Грабіжницькі війни на Київському пристолі почалися ще за довго  до приходу Олега ,який  із своєю пришлою варяжскою  дружиною убив  Аскольда і Діра, офіційних князів Києва.Військова агресія  ,вбиття мирного населення, грабіжництво  було і є  при всіх державотвореннях не тільки у світовомі масштабі але і на нашій  рідній землі Україні. Нажаль  грабували і вели братовбивчі  війни нетільки поляни, древляни,севіряни але київські князі грабували  збираючі  данину. Коростенці  дико  помстилися князю Ігорю.

Грабіжницькі військові походи на Київські пагорби і київькі землі робили скіфи,сармати,анти  пізніше половці,печеніги торки,чорні клоубоки та інші.З часом ці кочовники зникли, канули у вічність .Теперішня новогенерачна суміш азійських племен яка налічує 198 народно-меншинних формувань освячена  російською православною церквою під керівництвом кегебіських кремлівських комісарів веде так звану російську визвольну місію на тіх же словянських землях як і тисячу років тому.Думаєте,що в окупованому Криму  і на Донбасі  все робиться за цивілізованими законами.Куди там.Все майно яке належало громадянам України, банки, фабрики,заводи, крамниці ,теле і радіо комуаніції,кошти та інше  загарбане потомками монголоїдних московських рекетирів і зайд. Ці зайди за царату зганяли українців, білорусів, поляків та інших із законно придбаних земель за всілякі визвольні  рухи на які люди піднімалися проти свавілля імперії. Грабування,висилання,вбивства і знущання.Це ті факти про які ми знаємо. У роки так званої колективізації  відібрали  мільйони гектарів землі і також зігнали із земель тіх же мирних словян українців –землеробів.А хто? Ці ж нащадки  кочовників у кожанках з відзнаками ЧК.Кроваві бойні у роки громадянської  війни проводили  Муравйовські різники разом з чекістами забиваючі  і вирізуючі   під сьогоднішною Верховною радою тисячі  українці ,а по Україні ще більше. Московія завжди перемішувала народностні меншини,царські генерали придушували повстання на українських землях вихідцями азійських і сибірських племен-дикарів.Способ їхніх воєн є інший ніж вояків європейських,котрі воюють за правилами, якщо військовий піднімає руки і здається,то його не вбивають і не катують.Ці ж вирізали всіх навіть малюків.Як приклад у Батурині,коли Меншиков за наказом Петра І знищив все місто.Червоні комісари і армії Котовського ,Фрунзе,Аркадія Гайдаря ,Будьонного мали в своїх армійськіх підрозділах азіатів ,які робили глум з України.Тепер міністр збройних сил  ромійської армії Шойгу за походженням тувинець і ці так звані зелені вояки в Криму і  в Донбаському регіоні проводили і проводять військові операції в маскованих одежах  закриваючи свої облииччя  щоб не було видно їхні явно виражені азійські черепи і гадоподібні розкосі очі.Але факт  є фактом.Путін сам до них належить.Ця гідра отримає за все як має бути, за божими законами.Як би за тисячолітню історію кров українців злити в один посуд ,то її було б стільки як море ,але не чорне а кроваве.                      

Сурагатна суміш азійськмх напівдиких  кочовних  племен і в жодному разі не народів, становить ядро сучасної так званої держави Росія.Адже  в цивілізійному контексті  ці племена не пройшли поступовий  розиток від первинно-общинного устрою  до новітнього капіталістичного розвинутого суспільства.Загнані  зброєю і козацькою нагайкою в імперію вони  мусили скинути із себе шкури  і одягнути шинелі  та взути чоботи.А коли їм ще дали в руки багнети і шаблюки та послали рубати словянскі народи які не хотіли коритися банді самодержавників отьмарених комуністичною ідеєю, вони зрозуміли ,що  таке життя  їм підходить і скорилися  на користь  російського батога. Адже у тій самоствореній московскій а потім російській імперії насправді  силою і терором   бандити –керманичі    викрадали у сусідніх рародів  протягом століть історію,церкву, титули,герби,території , людський потенціал  і змушували служити та  виконувати  злочинні накази паханів , а ж до сьогоднішніх днів.

Якщо звернутися до витоків історії Русі-україни, то в ній  переодично повторювались  набіги  кочовників з ритмічною  своєобразністю  на осідлені народи які мали   великі земельні  простори. Ці народи на основі землеробства, осідлого скотарства і ремесел створили могутню державу. У кочовників не було таких державотворень внаслідок низького рівня розвитку виробничих сил.Отож їм потрібно було грабувати і за рахунок інших народів існуввати.

Чим політична структура путінізму відрізняється від московитської при івані грозному, в добу катерини ІІ ,або в період царювання петра І, всих інших ,леніна ,сталіна? А ні чим. Ціль одна : відібрати землю,зігнати місцеве аборигенне  населення з землі предків,знищити  розумовий людський потенціал  ,та насадити свої узурпаторські закони тоталітарної  бандитської верхівки ,яка у всі віки приходила до правління. Десь читав,що коли жебрака і підневільного нагодувати ,одягнути у добре пошиту військову одежу, на ноги взути  чоботи із твердої шкіри,та озброїти, то ці люди себе вже сприймали за  надлюдей.Цим людям втлумочували в голову ідейні напрацювання комуністичних постулат та виховували бути покірними  і  керуватися кодексами військових уставів   у повсякденному житті, а не конституцією. Ця спільнота ,отримавши в руки зброю без міркувань йшла виконувати накази паханів-злочинців ,котрі сиділи або в даний мoмент сидять у керма спільноти що називалася Московія, Російська імперія,  СРСР або Росія.У красноармійських військових зєднаннях,дивізіях ,полках та інших формуваннях  керованих московськими комуністичними бандитами були татарські ,бурятські ,монгольскі,китайські,башкирські, калмицькі,чеченські, дагестанські, осетинські  та інші монголоїдні вояки ,котрі знущалися над мільйонами українців вбиваючі від малого до великого,грабували і випалювали домівки селян.Ленін наймав навіть одинські військові загони з Китаю та Монголії  для зачисток  на Україні.В Київській ,Житомирській та остатніх  губерніях ,у формуваннях  А.Гайдара,Фрунзе,Котовського були опер загони ,які знищували ,грабували та розкрадали,палили і вбивали.Всі культурницькі і церковні заклади такі як православні церкви,іудейські синагоги,католицькі костели та і мечеті були знищені і таким чином   місцеве  керівництво ,яке було здебільшого не місцевого походження а пришле, вже ніколи не згадувало про ці історичні памятки і ці временщики виконували тільки вказівки зверху.На Донбасі Московія проводить політику випаленої зони,як це вона проводила в Чечні,Молдові,Грузії,Осетії .Випробуючі  нові види зброї на українцях,сирійцях прес секретар  Песков вихваляється ,що російські вояки випробували доскoнало точну зброю.Морально дискридитована країна  з низьким цинічним людським критерієм

Після третього розділу Польщі майже  у кожному містечку Житомирської і Київської  Губернії та  західних регіонах  і областях були введені військові підрозділи ,та не тільки частини, а зєднання дивізії ,армії.А потім комуністи ціми армійські  формування мали за ціль тримати під контролем  місцеве населення і насамперед мало застрашувальну функцію  і моніторувати стан суспільства через агентів  тайних служб КГБ, військової розвідки і  політпрацівників..Адже серед  військових спеціалістів у кожній частині  були спеіпідрозділи  КГБ,розвідки,тайних всіляких служб і політпрацівників і ще можливо  чогось ,що ми прості люди  не скоро довідаємося.Окрім  окупаційної функції  ці військові угрупування в українських землях знечищували земельні і водні  та лісові багатства.Тисячі тон хімічних та радиоактивних  речовин протягом багатьох років засмічували українську землю та хвороботворно впливали на людські організми.Звідси тисячі громадян України мали і досьогодні мають хвороби повязані з цими отрутними речовинами.Росія як правозаступниця СРСР мала б платити відшкодження українськім громадянам за Чорнобильску катастрофу,паливні  та мазутні відстойники,та опущені шахти від ректних установок та інші забруднення.

Свідченням комплектації військових частин в Україні за доби СРСР було як найбільше завести азіатів,тому що вони себе рахували чужаками в європейській частині і вся історична культурна спадщина їх не цікавила.Місцеві народи в Україні ,Білорусії в Прибалтійських республіках  вони вважали за вороже.Єдине ,що любили погуляти з місцевими розпустними жінками і ось єдине що їм подобалось  у словянських землях.

Візьмемо за приклад 321 мотострілецький полк   23 танкової дивізії у м.Овручі Місцеве населення завжди відчувало  дискомфорт від спілкування з вояками ,котрі служили у   військових частинах.За штатом у полку було 1500 військовослужбовців. 3 батальйони піхоти,танковий батальон,розвід  рота ,батарея ПТУРС, мінометна  батарея,рота звязку,музвзвод,санчасть,хоззвод та інші.Серед військовослужбовців полку нараховувалося 98 народностних меншин.Згідно візуального аналізу за рисами обличч були то всі вихідці з географічних окраїн  Сибіру,Середньої азії і Кавказу, які за культурними  і релігійними пересвідченнями  знаходилися  на низькому рівні.Вперше в житті на власні очі пізнав , в цій військовій частині ,що таке національна ворожнеча.Проживши до 18 років з подібним явищем не був обізнаний.Хоча серед цих військових інколи траплялися поодиноки єдинці ,котрі мали інші ніж остатні інтелектуалні пересвідчення.Кожного тижня у військовій частині проводилась політосвітня праця ,але вона була до нічого .Всі куняли і знетерпінням чекали кінця .

В літні недільні дні меншини ,котрі були між собою в заємноповязані  збиралися на стадіоні і танцювали  під народні барабани танці орієнтального типу, адже були відірвани від свого домашнього середовища і тому це якимось чином нагадувало їм ті далекі  аули і вогнища перед курінями ,коли вони могли зібратися з рідними і близькими для спілкування. Найбільш конфліктинми  були  вірмени і азербайжанці, а також осетини ,інгуші і чеченці і грузини.Ці народи проживши цілі століття близько біля себе мали зовсім інші релігійні пересвідчення і культурно-релігійний менталітет.Одні були християни інші мусульмани.І в памяті  цих народностних меншин на рівні військової частини виникали конфлікти  при оцінки тих чи інших історичних продій ,воєн,різні які виникали  в різні істторічні періоди.

            Вперше в житті почув від вояка з Єревану-вірменина  за походженням про різню  вірмен турками у 1915 році, коли  протягом року було ,закатувано і  вирізали два мільйони людей.  Радянська історія не подавала такої інформації ,а тому люди в українських землях не знали про трагедії і геноцид вірменського народу.Цей вірменин  за фахом був ювелір.Закінчивши єреванське художньо промислове училище був інтеігентною людиною,грав на декількох музичних  інструментах і був ерудованим.І взагалі вихідці з кавказських республік армени,грузини,азербайжанці були більш культивовані  і розвинені ніж інші.Адже в історичному розвитку їх народи мали свою державність задовго до винекнення московського каганату,який зчасом поневолив ці народи знищивши їхній суверенітет і державність,а народи цих країн стали підневільними і закабаленими.

            Сьогоднішня війна ,яка прийшла з азійських просторів московського каганату свідчить про те ,що з ворогом  не буде миру ніколи , а буде лише перемиря.Історія свідчить це наяву.Мрія Чингіз –хана захватити євроазійський простір від океана до океана  сидить глубоко і  закорінена у півсвідомості манкурта –московита .Українська держава і її влада ведуть себе не по державницькі, тому що на першому місці мусить виконуватися конституція і військова агресія і воєнні дії країни окупанта називатися війною ,а не якимось АТО. Коли президент не діє згідно конституції ,а вигадує  якісь небелиці , то він вже не є гарантом конституції і його репутація ніщо.Не треба ходити далеко  вийдіть на Майдан і за дві години невстряваючі в дебати почуєте все про президента,владу ,військовий генералітет і верховну раду.Смутно ,що світ вигадав Мінські догоди і блокує  українську армію ,яка сидить ніби пес у буді і відгаркується від ворога ,а вийти з буди і напасти на ворога не має права. Тисячі захисників вже загинули і продовжують гинути кожного дня і за це ніхто не відповідає.Та  хто повинен вказувати ,що потрібно робити українському народу.Ці  так звані гаранти  з Європи,Китаю ,Англії США,які  давали обіцянки в Будапешті що будуть гарантами  українського суверінітету. Поки  українська армія не припинить грати у поддавки а не почне діяти  буде і далі литися кров мирного населення Донбасу і Луганщини і Крим буде поневолений.Зрадники самі визвали ворожий вогонь на себе і своїх собратимів.А РПЦ освятила  цю війну і маємо що маємо.

Історичне повернення в голодні літа 1932-1933 років

          В Празі Михайло Севрук

          (Записано зі спогадів членів сім’ї)  

Відомо, що в голодні роки 1932-1933 років Україна зазнала тотального знищення людського потенціалу у всіх регіонах, які входили в тодішні кордони УРСР. Багато свідків зазначають, що помирало в основному сільське населення. І з цим свідченням можна погодитися, тому що відібравши усі зернові запаси і рештки харчів у населення, тодішня комуністична верхівка винесла вирок українській титульній нації. А то, на повне вимирання без можливості вижити і без допомоги якихось благодійних  міжнародних організацій. У містах на великих підприємствах і будівлях робітники отримували обіди. Військові і спец-призначенці також отримували, так звані пайки. Хто прислужував владі  у міськвиконкомах, сільрадах, інших урядових організаціях також отримували харчові подачки. Решта України вимирала.

            Ганебним фактом є те, що ще  на початку  90-х років в Україні  факт голодомору   замовчувався. Комуністичний функціонер Леонід Кравчук, котрий  ставши головою Верховної Ради, а потім і президентом України, проголошував, що він не знає факту голодомору в Україні і відстоював перекривлені  історичні постулати кремлівської ідеології. Коли вже весь світ признав голодомор в Україні як злочин проти людства, то російське третє відділення, що сидить у кремлівській фортеці і охороняється приблизно декількома полками спеців, з піною у роті стверджує, що такого не було. Інший злочинець-президент, утік до московського рабства. Цей вихованець донецької шпани, щоб догодити своїм кремлівським паханам, до останнього заперечував   факт голодомору в Україні. І сьогодні, після  двох революцій  гідності, нащадки  комуністичних злочинців, які виховані у сім’ях політ-працівників, кагебістів та інших нелюдів заперечують голодомор. Але що нам українцям від цього. Адже майже у кожній сім’ї були жертви голодомору.

            Українці досить  тонко на генетичному рівні сприймають всю інформацію про голодомор, тому що ця  трагедія людства  залишила  гнітючі непоправимі наслідки на психіку, фізіологію, мораль і ідентичність. І це безумовно мало вплив і на  покоління людей, народжених в українських сім’ях  від батьків, що  пережили страхіття голодних літ  30-х   та 40-х років.

            Будучи дитиною я постійно чув від батьків, сусідів, родичів, а потім вже і дорослою людиною, про наругу над народом України. Голодомор –це жах, який  пережило українське суспільство. В дитинстві бачив як мучився від хвороби шлунку мій тато. Коли ж я його запитував від чого він має це захворювання ,то він відповідав, що від голоду . Він розповідав, що коли працював під час голодовки кравцем у артілі індпошиву в Радомишлі, то не було чого їсти. Він годинами, простоявши в праці за кравецьким столом, відчував біль у шлунку. Спасала кварта холодної води. Але тільки та деякий час. Щоб не померти від голоду  він поїхав до Києва. За віком це вже була доросла людина, а тому покинувши швейну майстерню, він влаштувався на будівництво залізничної дороги , яка проходила  від Київ-Петрівки-Вишгородська-Сирець і далі.  Там він працював на грабарних (земельних) працях. Візники на конях підвозили землю, пісок, каміння, а грабарі на тачках  вивозили на колійне  підвищення і робили висипку, а інші робітники  вже потім укладали  шпали і укріплювали рейки. Під час колективізації не так просто було хлопцеві із села, знайти працю. Але на його щастя на будівництві залізничної колії прорабом була німка, якій він сподобався і вона погодилася йому допомогти. Якимось чином вона дістала на його ім’я  фальшиві (липові)  документи і тато почав працювати. Як він потім  казав, що працював за юшку. Тато розповідав, що інколи робітники їздили на підводах накладати пісок, який брали для будівництва на Сирці, а якщо конкретно, то до Бабиного Яру. Там у той час було досить сумне і небезпечне місце. Адже  там розстрілювали ,, ворогів народу,, а також звозили з усього Києва померлих від голоду  людей, котрі прийшовши до Києва в пошуках їжі і були настільки ослаблі, що не могли вже ходити. Цих людей збирали  в центрі і на околицах міста напівживих з опухлими руками і ногами. Рани на  ногах і руках у них лопались, з яких  текла рідина. В Києві влада створювала спеціальні загони, які їздили на автомобілях  ,,полуторках,, і підводах і збирали цих помираючих людей, потім ще напівживих відвозили до Бабиного яру, де ті небіжчики помирали , а вже потім засипали у їх  у піщаних кар’єрах. В Пущі-Водиці в той час відпочивали комсомольські і комуністичні   функціонери. Навіть проводились культурницькі акції серед піонерів і комсомольців. На танцювальному майданчику, огородженим плотом, кожного дня проводилися танці. Тато був свідком цих видовищ. Він казав, що сам не танцював, але слухав як вправно грали два євреї з Подолу  на італьських акордеонах різноманітні мелодії і танці.Зі  спогадів  батька я чув, що дуже багато людей приходило в пошуках їжі із сіл, що були під Києвом. Біля Бессарабського базару, на бульварі Лесі Українки, вулиці Басейній, біля лялькового  театру(синагога Бродського ), на Хрещатику, біля Лук’янівського і Подільського базарів, біля Єврейського базару та  на багатьох київських вулицях на тротуарах лежали і сиділи тисячі громадян України і ніхто їм не надавав ні медичної допомоги, ні харчів. Спеціальні загони з пов’язками на рукавах накладали їх на підводи і на кузови  автомобілів і відвозили помирати. У селах, в яких були померлі всі люди, вивішували чорні прапори. Мій батько розповідав, що бачив такий прапор у селі Нові Петрівці і по одеській дорозі, у селі  Гребінки.

            На вулиці Шота Руставелі між синагогою Бродського і Кінопанорамою в  багато- поверховому будинку на першому поверсі  в 30-ті роки була хлібна крамниця, де продавали хліб за картками. В 60-80-ті роки там продавали квіти. В цій крамниці працювала дружина батькового двоюрідного брата, який служив в армії. Його рідного брата  вислали до Красноярського Гулагу, який звідти з товаришем утік і більше ніж півроку пробирався тайгою до України. А потім під вигаданим прізвищем працював у шахті в Луганську, аж до другої світової війни. В перший же день війни пішов добровольцем на фронт , назвавши своє справжнє прізвище та ім’я. А після війни його не переслідували. Так той двоюрідний брат у ті роки служив у Києві і мав звання капітана. Проживав на вулиці Госпітальній. Дружина його  була росіянка і працювала продавцем у крамниці біля синагоги. Інколи вона мала можливість купити, або якимось іншим чином роздобути буханець хліба і давала моєму татові. Він проживав на квартирі біля Лук’янівського ринку. Сушив хліб на сухарі,  їздив поїздом до станції Ірші, а звідти  йшов пішки до батьків у село, щоб віддати сухарі. Як він потім згадував, що таким чином допомагав сім’ї вижити. Брати і сестри пережили голодовку, а ось дід, який добровільно став членом колгоспу  віддавши  землю, худобу та  весь реманент помер. Дід  був хлібороб  і вирощував стільки зерна, що не  було можливості  його комусь продати. В роки НЕПУ всі перекупники в Радомишлі були євреї. Вони мали суверенне неписане право купувати зерно у гоїв(не євреїв)  за щонайменші ціни. Тато  розповідав , що хлопчиком їздив  на конях  із своїм батьком до Радомишля продавати зерно. Наклавши повний віз пшениці як золото, дід їздив від Шмуля ,до Гершка ,від Гершка до Сруля ,від Сруля  до Михаля, а потім до Лейби .Усі перекупники заздалегідь  перед базаром завжди  домовлялися між собою, щоб ніхто не купував за іншу ціну, ніж  за ту яку вони виставили. Так об’їздивши тринадцять перекупників він віддавав за мізерну ціну 13 копійок за пуд, тому що потрібно було щось придбати, цукор, цв’яхи ,одяг або взуття для сім’ї. Майже завжди перекупники брали зерно без грошей і говорили, щоб брав у його крамниці все що потрібно на ,,карандаш,, , а коли зерно буде продане,то тоді  дістане і гроші. Коли батько приходив у своє рідне село, то наступного дня, або в ночі з’являлися так звані ,,ястрибки,, зі зброєю в руках і відвозили його у міліцію до Потіївки. На той час Потіївка була райцентром.Тримали там його у міліції декілька днів , при цьому проводили допити і запитували, чому не  йде до колгоспу і чим він займається. Але він мав роботу на будівництві залізниці в Києві. Тому коли  представники міліції зв’язувались по телефону з адміністрацією будівельної контори та отримавши відповідь, що він дійсно там працює, його  відпускали. Як потім з’ясувалося, що доносив на нього сусіда, бувший однокласник.   

            Факти людоїдства  і вживання людського м’яса-  це факт який однозначно підтверджений, як криміналістами так і самими свідками подій. Бувши  не жонатим і проживавши на квартирі, тато розповідав, що одного разу  купив на Лук’янівському  базарі м'ясо і приніс, щоб  господарка приготувала щось із нього. Але вона подивившись на те м'ясо сказала , щоб він його викинув, або віддав собакам. Пізніше  вона  йому сказала, що то могло бути м'ясо з молодої жінки, адже воно було іншого кольору (світлішого) ніж свинина або яловичина і тому у неї виникла підозра. Віддав  тато м'ясо своїм співмешканцям.

            Моїй матері в 1932-33 роках було  12 років і  проживала вона з батьками на хуторі недалеко Радомишля. Їхній хутір був  недалеко цвинтаря, а вірніше між  цвинтарем і лісом. Ліс належав моїй бабусі. На землі, на якій господарювала сім’я була сажалка-невеликий ставок, пасіка і стайні та хліви для коней і худоби. Під час голоду люди закопували в землю, зерно, картоплю і всі інші продукти. Так і вони зробили. Закопали зерно  і картоплю в лісі.  замаскувавши його , щоб не було пізнано, що там проводились якісь земляні праці. Поступово по ночам відкопували і так пережили голод. Хутірське життя мало свої вигоди, тому що не було близько сусідів, які могли б доносити. Але були так звані активісти, від влади, котрі ходили по селах і в господарів забирали не тільки лишки їжі, але все . Ці небезпечні служаки ходили біля хат по садибах і шомполами штрикали в землю. Тільки за те що вони знаходили запаси харчових продуктів могли вислати до Сибіру. Мати розповідала, що одного разу , коли їхня сім’я зварила картоплю в грошику і вечеряли, то прийшли троє і побачивши, що вони вечеряють, кинули картоплю на підлогу і розтоптали ногами. А сім’ю  попередили, що коли ще раз подібне стане то будуть покарані. Від тієї доби все робилося під страхом страти життя. Рідня також була голодна і інколи ходили красти  харчі один у одного. Вже перед війною, коли вийшов закон про ліквідацію хуторської системи до них на хутір приїхали бандити від влади і попередили , що дають три дні аби покинули хутір. Хату була можливість  розібрати і перевезти  до близьких сіл або до  Радомишля. В попередженні була погроза , якщо  протягом трьох днів не покинуть хутір то все спалять.Так  влада московських злочинців  розправлялася на Україні із землевласниками і господарями, забираючи  землю, яку в тяжкій праці купували і обробляли прості селяни.  

            Людей  які зазнали голод і смерть своїх рідних тепер вже майже не має, тому що за віком  ці люди також повмирали. Чув від матері своєї  дружини, що коли вона була трьохлітньою дитиною у 1933 році ,то досить добре  пам’ятає, як помирала її мати. Було літо, а саме влітку у Петрівку найбільш помирало людей. До жнив ще  далеко, а їсти не було що? Їли  все коріння, з листу лободи варили юшки і т. д. Її мама лежала вмираючі на печі з розпущеним довгим білим волоссям. Лице було червоне і набрякле і смутно дивилося на дитину. Кожного дня до їхньої домівки приїзжав на коні об’їждчик(колгоспний осавула) який зганяв людей до колгоспної праці. Він не вірив що ця жінка помирала, а говорив, що вона здорова червонощока  і що  її обличчя виглядає ніби кров з молоком. Через три дні її не стало. Дитина ж хотіла вийти на вулицю, але хата була замкнена. Вона  дерлася по стіні щоб добратися до вікна , та  за віком не могла вилізти. Батько, прийшовши  з колгоспної праці живої дружини вже не застав, а маленька дівчинка пережила голод. A у війну у концентраційному німецькому таборі у м. Проскурові ,тепер Хмельницький помер від голоду і хвороби її батько. Сільська жінка взяла чужу дитину і виховала як власну.

            У цьому ж селі сусідська сім’я, у голодні роки 1932-1933 була у іншому стані. Член цієї  сім’ї  був комірником у колгоспі і займав відповідно  адміністративну посаду, за що  мав винагороду і  отримував буханець хліба на сім’ю. Батько моєї дружини у своїх спогадах розповідає , що він особисто пережив  два голоди 32-33- років і 1947 року. У 30-ті роки його батько працював у конторі рахівником , а таким людям давали   по одній великій хлібині на тиждень. У їхній сім’ї  була тоді  добра корова і всі вижили, ніхто не помер. А у 1947  році люди їздили у Західну Україну , а там  міняли за різні речі і купували хліб. Його  батько туди їздив 15 разів.  Вся сім’я  вижила у тому страхітті. Люди також їздили на Кавказ і привозили з відти кукурудзу і так виживали. Звичайно ж голод  деякі сім’ї  переживали, але в той час була дуже велика смертність серед дітей, які помирали  від різних  захворювань. У їхній сім’ї з 13дітей в живих осталося тільки 7.  Тоді  все списували на голод.

Все повторювалося в 1947 році. Голод  мав  цільову ознаку, на знищення українського народу. Багато сімей зазнавши голод у 1932-1933 роки запасалися харчовими продуктами і дехто був підготовлений , а  хто не мав можливість, той помирав. Мій дід по материнській лінії помер в радомишльській лікарні у 1947 році від  недостатнього харчування,  тобто від голоду , але у ці роки вже давали приблизний діагноз смерті. Підтвердження про причину смерті діда наша сім’я змогла отримати тільки аж у 1993 році. Радянські органи накладали табу на всі документи, які могли б  свідчити про причинні наслідки керівництва держави СРСР.

Наслідки геноциду та знищення українського народу мають вікову і послідовну  історичну спрямованість. Ще до створення первинної стародавньої країни на території Центральної України -Русі прослідковуються завойовницькі війни чужинецьких племен, які грабували маєтки, забираючи харчі та убивали місцеве населення. Відомо, що Україна знаходиться у відкритій географічній площині і практично не захищена такими природними  загородами, як гори, моря та інше. Десь читав, що на території сучасної України люди мали досить малу тривалість  життя  тому,  що були весь час у стресовій ситуації від нападів чужинців і від недоїдання. Середня тривалість життя у чоловіків  була 45 років. Досить прослідкувати   історичний період татаро-монгольський або військові активи османської імперії, котрі також грабували народи України і забирали людей у рабство  продаваючі на торжищах світу. А з виникненням московсько -ординського каганату, а потім російської імперії український народ постійно і до сьогодні зазнає військову агресію, грабування і знищення людського потенціалу. Загартованість і уміння виживати у стресових ситуаціях  –це невід’ємна і вроджена  спадковість народів України.  На щастя  український ген  має досить  могутню  оновлюючу регенерацію, тому  незважаючи на вікове масове  знищення людського потенціалу, українці спроможні як Фенікс відновитись у нових поколіннях  

Баня(лазня) в Радомишлі.

Так як місто Радомишль за етнічними рисами має багатовекторну поліську складову, то в ньому існує своя неписана мовно-діалектична cуржикова структура висловлювання, коли в розмовній мові можна почути словосполучення сурогатів багатьох мов : української, білоруської, польської, німецької, чеської, турецької, татарської і звісно російської. Мова жителів Радомишля відрізняється від інших районів Житомирської області ,таких як Попiльнянський, Андрушівський , Бердичівський, або скажімо деяких районів Київської області, де українська мова носить в собі актуальні відмінності від мови Радомишльського району.Щоб комусь у Радомишлі прийшло в голову баню назвати лазнею,то з нього усі б сміялися. Просто баня і все. Для мешканців Радомишля у довоєнний період і після другої світової війни баня була цікавим місцем спілкування, адже за своїм місцерозположенням була побудована в яру між двома пагорбами, де з одного боку був будинок культури, споруда католичного костела, а в давніші часи будова належала до греко- католицької конфесії. А з іншої сторони, на пагорбі за царату було побудоване реальне училище, а потім в 20-80 роках ХХ століття була середня трудова-політехнічна школа № 2, в котрій я навчався 10 років. Директором школи у післявоєнні роки був Стриченко, а потім Жудра. До бані вниз вели сходи, які були побудовані із двох сторін, а внизу сходились на майданчику перед банею. На виступах, де сходи змінювали свій напрямок стояли паркові лавки, де можна було відпочити, адже дорога до бані була схиляста і стрімка. Для молодої людини її подолати не було проблем, але для літніх людей була проблематична. Коли і ким в Радомишлі була побудована баня я не цікавився і не досліджував,але за припущеннями баня могла будуватися після того, коли у місті була проведена централізована міська система водомережі і побудована водонасосна станція, а це приблизно (1913 р.) а також побудована водонапорна вежа (башта) та проведена по вулицях міста водомережна сіть , яка надавала можливість вживати воду в домашніх господарствах і для місцевих підприємств. Мабуть тоді і виникла ідея побудови міської бані. У ті часи не було каналізаційної системи , а тому архітектори напланували побудувати баню внизу недалеко річки Тетерів , щоб відпрацьована вода самотужки текла у річку. Я не пам´ятаю коли, я почав ходити до радомишльської бані, але знаю ,що майже все місто ходило митися туди, адже тоді мало у кого була ванна або душ . До бані ходили всі жителі міста, а також військові міського гарнізону. Баня працювала в четвер для воїнів міського гарнізону, в п´ятницю ходило місцеве начальство, а мешканці міста в суботу.В 50-60 –ті роки ХХ століття ми школярі ходили в суботу до школи. Мій тато завжди чекав на мене і брата, коли ми прийдемо зі школи. Пообідавши йшли до бані, у якій ще й чекали в черзі півгодини, а інколи і годину,щоб тількі увійти ,тому що там була своя пропускна норма ,яка залежала від кількості вільних тазиків і скриньок для одягу, які після того як громадяни роздягалися і складали свій одяг, банник скриньки закривав. Одного з банників пам´ятаю за прізвищем Гончаренко.То був тато моєї однокласниці Зої Гончаренко. Хлопці дали йому прізвисько ,,Бульдожка,, а коли він проходив вулицями Радомишля дражнилися з нього.Це був безобідний чоловік. Для мене непосидющого хлопця найгіршою була доба чекання в черзі, щоб увійти до бані. Дорослі завжди про щось розмовляли.Тут можна було почути всі новини ,які відбувалися в місті або районі,анекдоти та іншу інформацію.Інколи хтось хотів пройти без черги ,тоді всі піднімали галас і не давали можливості порушнику пройти у баню.Чоловіча і жіноча баня мала окремий вхід і там так само стояла черга, щоб увійти до кімнати де була роздягальня із скриньками. У бані була парна ,яка топилася в п´ятницю і тільки в суботу можна було попаритись в ній . Пам´ятаю , що коли малим хлопчиськом заглядав або заходив у парну,то там крехтали від задоволення розчервонілі кремезні тіла радомишлян.Мій тато також належав до любителів пари і мав вже своїх співпарників,котрі довірялися його міцним рукам і березовому вінику ,з яким він спритно управлявся.Так по черзі вони молотили один одного ,а потім набравши у тазик холодної води обливалися. Парники робили декілька заходів, піддаючи свої тіла екзекуційним процедурам пари і березового віника.Інколи парну кімнату чистили.Тоді просили щоб всі вийшли. Відкривали кватирку (віконце ),щоб зайшло свіже повітря, підмітали підлогу, а потім змітали лист який спадав з віників. Помивши полиці, лави та підлогу готували свіжу давку пари.Коли все було прибрано, то чоловіки, які це робили, говорили, щоб всі ховалися за парні сходини або за піч з камінням.Тоді вони з тазика лили воду на розпалені камені- валуни. Вода, попадаючи на каміння, шипіла і перетворювалася в пару та клубами піднімалася до стелі.Зробивши декілька разів оновлення пари парники знову приступали до процедур. Поступово я звикав до цих процедур і моє тіло залюбки досьогодні приймає пару і березовий віник. Всі, хто банився, намилювалися декілька разів з ніг до голови, а з дому приносили своє мило і мочалку. Інколи в душ була черга,тоді набирали воду до тазика і обливалися.Намилившись декілька разів,тіла розтирали мочалками ,інколи самотні чоловіки просили потерти спину, а потім із себе змивали мило. Хто не ходив у парну йшов до дому ,а ті що були заядливими парниками йшли остудити тіла в кімнату для переодягання, а потім знову повторювали паріння. Досить часто мій тато ходив у баню з сусідом, місцевим лікарем Гарячкіним. А інколи у холодні осінні, або зимові дні сусід брав своїх дітей Геннадія, Володимира і мене з татом і ми всі їхали на автомобілі «Москвич» .То був перший автомобіль вітчизняного виробництва в Радомишлі,тому що інші були тільки трофейні німецькі автомобілі ,, Опель,, .Після парної дорослі брали нас до верхньої чайної чи до ресторану ,адже там були офіціанти. Дорослі сідали в кабіні за ширмою і замовлювали щось випити. Традиційно була то «Московська горілка», головка якої була заліплена білим сургучем.Нам дітям брали ситро, лимонад ,крем-соду, чай або ще якийсь напій .Oфіціантка приносила чай у тонких стаканах з підстаканниками , і цукор- рафінад зелено-синього відтінку, що був досить твердий. Напої були дуже газовані, а при відрижці аж кололо у носі. Дорослі багато не пили, брали четвертушку, на закуску домашню ковбасу, а потім пили чай. Трохи відпочивши після парної, всі сідали у ,,Москвич,, і їхали додому. У нашій сім´ї завжди була субота банний день і не можна було собі навіть уявити, щоб була порушена ця традиція. Не ходили в баню у великі морози, або коли хтось хворів.Признаюся,що інколи не хотілося ходити із за того, що там були великі черги і приходилось довго чекати. У Радомишлі були ще бані на деяких підприємствах ,до яких ходили працівники і їхні сім´ї. Із своїм однокласником Славою Соломатіним я ходив до Сільгосптехніки, де також була парна,але там був мокрий пар, який обпікав тіло, і баня була мала. Митись приходилось завжди швидко, щоб дати можливість іншим людям помитися.За вхід ми не платили.У міській бані коштувало 20 копійок. До 1967 року я ходив до Радомишльської бані, а потім поїхав вчитися до Житомира і ходив до житомирських бань, які мали добрі парні і не було великих черг . Добрі бані були по вулиці Пушкінській, Гагаріна на Смолянці. Взагалі я найбільше ходив до парної на Пушкінській вулиці . Під час проживання у Києві я ходив майже до всіх бань де були добрі парні і сауни. Троїцька на Червоноармійській вулиці, бані на Подолі і Печерську ,біля Пушкінського парку,біля Московської площі,на вулиці Постишева і Чоколовці та на Смолянці. Усі ці бані були для киян не дорогі і мали досить добрий пар. Побудована нова баня в Радомишлі була також добра. В 1968 році я пішов служити до армії ,а після повернення в 70-ті роки баня вже була побудована. У цій бані пар був добрий, не опікав і швидко зігрівав тіло. Все відповідало найкращим стандартам бані чи сауни. З часом все розпалося. У Радомишлі на жаль не має бані.