Михайло Севрук

           Єврейське  весілля  в Радомислі  сто років тому   1921-2021 р.р.

 

Єврейські весілля мають якйсь  інший колорит і присмак,  ніж українське або польське. В них  прослідковуються радість, веселість  і  водночас якась туга і чекання чогось невідомого. У євреїв завжди засмучені очі , які відображають  їхню тугу по втраченій обітованій землі , яку  багато віків тому  їхні предки  колонізували завдяки Мойсейові, який   водив їх пустелею сорок років. Хоча після вигнання із землі обітованої вони біля двох тисяч років проживали в європейських країнах, все ж таки їхній  менталітет, розважливість, ритми   життя, танці  та  пісенність  подібні  інтонаційно до арабських. Адже вони прямі потомки староосідлих аборигенних народів  південного середньоморського регіону , де культурні та мовні нашарування мали подібну ідентичність. Але так як і  інші етнічні весілля проходять під доглядом старшинства , рідних, священослужителів, то  і у єврейських проходять  за доглядом  каганату, общини та равінату.

В період, коли  в українських землях проходили   окупаційні війни , які приносили  в містечка України , зокрема і до  Радомисля,  розруху і погроми.  Єврейське  населення містечок , які були в зоні лінії осідлості, особливо потерпали від насильства та знущань. Особливістю  різноманітних збройних формувань було те, що вони грабували єврейство. Загони народних формувань , які воювали за самостійність України  також  карали євреїв , які прийняли радянську владу і займали певні посади в радянських каральних  органах та органах  місцевої влади.

Проте,  не дивлячись на лихоліття та на мінливі переходи влади від  більшовиків  до революційно настроєних українських повстанських загонів і навпаки, молодь росла , закохувалася і справляли весілля . Відомо, що весілля проводяться   залежно  від достатків батьків, які  мають спроможність  підготуватися  та запросити заможних людей , щоб не впасти обличчям у багнюку. Українські весілля тривали досить довго , на яких проводилися ритуали, пов‘язані з традиціями. Єврейські весілля могли тривати  один або два дні, але також інколи проводилися з великим розмахом, коли запрошували багато рідні  та знайомих компаньйонів -людей  по спільному ділу.

Мій тато розповідав , що проживаючи на нижній вулиці Шевченківська, потім Федоровського, Сталіна  , Ломоносова  сучасна назва Велика Житомирська у родині Карбовських, він у віці  12 років був присутній на одному такому весіллі , яке проходило в  будинку під номером 66. Навчаючись у одного єврейського кравця  кравецької справи він спілкувався з єврейськими дітьми, грав з ними у шахи і разом навчаючись   проводили дозвілля.   Він розповідав , що часто у  неділю ходив грати в шахи  до родини Шапіро, яка проживала в будинку , де знаходиться сучасна редакція радомишльської газети . Відомо що там  була і друкарня з наборним цехом . Довгі роки головним редактором  був пан Леонід Сінкевич . Але перед тим як  там почала діяти місцева друкарня, будинок належав родині Шапіро. В неділю перед обідом батько  приходив до родини Шапіро і чекав, коли вони пообідають. Поки вони обідали ,то він сидів у великій кімнаті і нудився. Як хлопець був досить зацікавлений , що ж лежить у шухлядах шафів. Був НЕП і пан Шапіро тримав  декілька крамниць, окрім того ще й торгував зерном. Радомишльські євреї скуповували в повіті зерно у селян і збували його вже  по налагоджених каналах до Одеси. А звідти  морем зерно продавалося по всьому світі. Відкривши шухляду  він бачив мідні монети, в другій срібні, в третій золоті,  а в іншій паперові. Але він думав , що господар навмисно тримав відкриті шухляди , щоб провірити чи не брав цей гой грошей. Дитяча зацікавленість була велика , але взяти хоча б одну копійку рахував за гріх. Так подивившись сідав і чекав на господаря. Пан Шапіро грав перший , потім грала старша дочка , а потім грав вже син,  з яким він товаришував. Інколи  партії грали довший час, а коли не скінчували , то залишали на інший тиждень.

         Одна така весільна оказія проводилася у 1921 році в Радомислі у багатій єврейські сімї. За традицією весілля проводилося в синагозі , але в цьому випадку на полі  за єврейським цвинтарем був зроблений шатер,  який нагадував альтанек. Ця  символічна будова йменується Хупа- символічний  будинок у в якому начебто   будуть жити молоді . І під цією Хупою зокрема і проводився обряд та  підписання шлюбних угод.  На поле з‘ їзджалися всі рідні та свідки , а рабин протрубивши у ріг проводив   відповідний  ритуал  пов‘язаний з обрядом  весілля. Різниця між св‘ящеником , ксьонзом і рабином була лиш в тому , що ті проповідували нормальним класичним голосовим співом . Єврейські рабини і кантори  при своїх обрядах мають тенденцію подібну до грецьких попів  підвивати, тобто вібрувати горлом. Таким чином,  проводять богослужіння і мусульманські духівники. Підвиваючи свої молитви вони будують свій ритуальний  спів тихим голосом і в низькому регістрі, а потім розвивають і збільшують   динаміку  промови та поступово переходять у верхній регістр, надаючи своїй промові театральну драматичність.

Хлопчаки з цікавістю бігали за возами, і щоб не пропустити ніякої миттєвості, старалися встигнути скрізь.Так як дітвора не була учасниками весільного обряду, то вони стояли осторонь і вслуховувались в слова, які говорив рабин. На жаль вони нічого не розуміли.  Ця мова  ідиш для простих українських дітей була мовою інопланетянів, адже вона  прийшла з далеких світів Близького сходу і сформувалась  в європейських країнах, як німецько мовна діалектична скупина. Можливо деякі ритуальні проголошення були і на івриті. Але місцеве населення не знало цієї  мови. Євреї в європейських країнах взагалі проживали в закритих скупинах кагалах і нікого не впускали у свій  світ культури та  релігійних обрядів. На мою думку ця скритість способу життя євреїв загалом  дратувала місцеві народи і не тільки українців , але цілий світ.

 Тато  проживав  на вулиці недалеко  родини  торговця  Зейделя,  який видавав  єдину доньку  Цилю. Брав її Мордахайм  Авербух.  Гарно одягнені молоді на бричках у супроводі гостей поїхали за місто до альтанку збудованого для весільного обряду. Мало чи багато, але було десять возів запряжених по святковому вбраних коней, на яких окрім дзвіночків були і різнокольорові стрічки та квіти.Усі візники були євреї. Молодь і хлопчаки , без яких не відбувалося в Радомислі жодна подія, побігли  раніше, щоб стати  учасниками дійства.

Вінчання закінчив рабин , побажавши молодим щасливої долі і багатоплідного материнства. Він  підняв і випив  келих з шампанським за молодих. Після припитку кортеж возів поїхав до міста, оставивши за собою стовпи пилюки, кружляючи  майданом біля церкви та пожежної вежі, а потім  проїхавши   навколо хоральної синагоги, яку місцеве населення  мало можливість побачити  востаннє. Адже  невдовзі вона буде розібрана, а служителі синагоги відвезені до харківської в’язниці. З коштовних ритуальних тканин місцеві кравці -євреї шитимуть тюбітейки та інші головні убори , а з тори , яка була писана на телячих шкірах, будуть робити викройки , які довгі роки вживали у кравецькій майстерні Радомисля.У мого батька була з тори викройка рукава. До середини 60 років батько зберігав , щоб передати кому- небудь з місцевих  віруючих євреїв Радомишля. На жаль нікому вона не була потрібна і він  все ж таки комусь її віддав. Тому що говорили  повірчиві люди, що коли хтось безнадійно хворий, то допомагає писання з тори. На шкірі були гарною чорною барвою написані якісь уривки з святого письма, які не були повні.  а тільки окремі вирази , що  не мали  продовжнення ,тому що були відрізані. Таке знущання над святинями  могла  дозволити тільки  безбожна комуністична партія.

 Приїхавши після обряду  до подвір‘я кортеж возів зупинився і молоді та гості почали злaзити з возів та заходити  у двір. І  тут грянув марш клейзмерських музик на чолі з Вайнштейном. Радомисьська клейзмерівська музика славилася серед хасидів по всій Україні, Молдавії,  Білорусії та Росії. Всюди їх  запрошували грати. Навіть у Нечуя- Левицького в одному з оповідань нагадується  про цей оркестр, який грав на єврейському весіллі у м. Богуславі. Оркестр був добре підготовлений і грав все без нот.Клейзмерам було заборонено грати з нот. Всі музиканти були научені так, що кожний по слуху мусив уміти створити певний  голос,  тобто мелодію, а другий і третій  кожний музикант мусив сам витворити згідно існуючих законів композиції і гармонії. Хоча вони всі були аматори і можливо і не чули про гармонію, але основний музичний ряд і поступ передавався від учителя до учнів. Навчання клейзмерів тривало роки. І кожний музикант отримував платню згідно голосу , який грав. В оркестрі були скрипки, альти, віолончель , контробас та ударні інструменти. Серед духових труби, кларнети ,тромбони та туба, або гелікон. Ударні інструменти складалися з малого барабана, великого барабана та тарілок. Інколи самотужки створювали ножні педалі для великого барабана.   Твори   виконувались популярні на той час: Атиква, Хавана гіла, Сім сорок, Купітє бублічки, Варнечки, Шир,Фрейлекс, Прощавай отий дім , Шалом та багато інших.Дуже часто виконувалися мелодії з тогочасного  репертуару одеських  клейзмерів , про які пише Бабель у своїх творах.

Весільна єврейська музика– це  особливе  питання. Хоч і  не існують  правила, які трактують послідовність і різноманітність творів , які потрібно грати. Але  більшість пар і сімей завжди вибирали старі народні пісні  на мові  ідиш та традиційні композиції,  які грають,  коли наречена виходить до гостей, або після головної частини весільного обряду . До  Хупи дівчину вів батько , але інколи супроводжували  обидва  і батько і мати. Церемонія єврейського весілля будується за старою традицією , коли наречена прийшовши до Хупи мусить сім разів обійти Хупу та свого нареченого. Вона завжди йде остання.В цьому ритуалі придається велике значення ,,7 сімці,, і носить космічне божественне значення. Під час застілля мусить бути випито також сім бокалів вина  Вся символичність опирається  на те , що згідно писанню , Бог створив світ  за сім днів.

 На подвірї і в садочку були поставлені столи,  покриті бархатними червоно- буряковими скатертинами. На столах були поставлені  вази з квітами серед яких були піони, бузок  та любисткова зелень. Поважні спітнілі  пишногруді єврейки розносили страви та графіни з вином.Окремі столи стояли в будинку для поважних радомисльских старійшин общини та равинату. Але в будинок не смів ніхто з гостей заходити ,тільки окремі позвані .Частина великого будинку була вживана  як склад, в якому тримали різні приготовлені страви , інші кімнати були для холодних закусок, а на кухні варився юх, пеклись дордочки та смажилось курине та індиче мясо. Старші жінки в хустках, просякши парою весь час витирали обличчя від поту, який лився з них річками. Шкварення м‘яса та клекотіння страв, які кипіли на плитах , нагадувало булькіт гейзерів. Жіноцтво між собою мало  балакало, тільки інколи , коли щось було потрібно вирішити, то летіли швидкоплинні фрази на мові ідиш. Догляд над кухарками додержувала старша пані в окулярах з великим м‘ясистим носом. То була місцева , на сьогоднішній мові менеджерка , яку запрошували на всі єврейські весілля та похорони. Рахіль  суворо дотримувалася і слідкувала за кухарками , щоб все варилося , пеклося і готувалися страви згідно правил  кошер. Це означало , що страви  м‘ясні повинні були варитися в певних окремих посудинах ніж  молочні . Щоб ножі , виделки , ложки не змішувалися, а вживалися тільки для страв, які за єврейськими законами були чисті .

Коли зібралися всі гості то проголосили перші тости , за молодих, батьків та за всіх присутніх. Музики грали туш. Після першого застілля гості та рідня вітали молодих, даруючи їм кругленькі суми весільних грошенят та дарунків. Весільня жінка , яка була головною в проведенні весілля, на срібному підносі відбирала гроші і відносила в будинок , де один із близьких  родичів підраховував внески   і записував хто скільки дав. А потім ховав у маленький сейф. Молодь і всі гості пили , горілку, вино і пиво, закусуючи великим вибором закусок, а потім обливаючись потом самовіддано танцювали традиційні запальні єврейські танці. Цікавою  особливістю було те, що старі євреї не пили ні вина ні горілки , а мокали хліб у блюда з горілкою і їли цей хліб. Таким чином, вони поступово п‘яніли і більш вільніше себе почували від гармидеру та шуму, який тривав до пізньої ночі.Хлопчаки вешталися серед гостей у подвір‘ї  і ніхто не смів сідати за столи. Тільки тоді,  коли господар дозволив накормити бідних євреїв , які чекали на вулиці,тоді дехто з дітей міг поласувати  блюдами, які були на столах. Цікаво було , що дітям дозволялося пити лимонад. Місцевий підприємець , який проживав по сусідству Тарасевич виробляв  різноманітні напої. Він був запрошений на весілля і серед подвір‘ я поставив велику бочку, з якої розливав свою мінеральну воду зі смаком фіалки. Вода була газована. І батько розповідав, що такої смачної води в Радомислі, яку робив Тарасевич, не було серед інших виробників. Він казав, що  коли вип‘єш цієї газованої  води ,то при відрижці аж черепа знімало. Цю воду дітвора могла пити у літню спеку досхочу. Відповідно і гості також підкрипившись пили цей напій, який називався ,,Фіалка,,

Для радомисьського єврейства двадцятих  і тридцятих років  були роками випробовувань і так само як і українське обивательтво вони підпадали під чистки, суди без правил, переслідування  і розстріли.Тому цей самовідданий народ старався вчитися , розвиватися і підтримувати культурні надбання попередників, граючи у театральних виставах місцевого театру і беручи  участь в культурних акціях общини. Друга світова війна і німецька окупація назавжди знищила  життя єврейського обивательства Радомисля . Тисячі загиблих і невинних жертв осталися назавжди лежати у невідомих братських могилах на тетерівських луках, які і досьогодні не мають гідних цивілізованих ознак і нагробних каменів,як жертв другої світової війни. До війни в Радомишлі  проживали тисячі євреїв , а після війни десятки родин.Так як тато працював у кравецькій майстерні ,то я заходив до нього і знав цих працівників кравецької справи та інших обивателів міста. Це Кльопкіни, Соня Городецька, родина Ліберманів, родина Пресів, Коритних, Юсімів, Галинських, Шпілбертів, Барновських, Шинкових та інших. Поступово молодь від‘їхала на навчання, а старша генерація відійшла у божий світ.Чув в одній передачі Російської радіо свободи, коли один бувший житель Литви приїхав з Ізраїлю до литовського містечка  зі своїм сином  показати  могили предків на єврейському кладовищі. Коли ж  вони вийшли з місцевого потягу і йшли пішки до містечка дорогою то  зустріли дітей підросткового віку. Чоловік  запитав їх , як краще добратися до єврейського кладовища , то вони не знали де воно знаходиться. А коли він запитав їх , чи знають вони, що тут колись проживала велика община євреїв , то ці хлопці запитали , а хто такі євреї?Він був вражений від того , що тут проживали декілька століть євреї і про них місцеві народи не знають і  нічого не  роблять , щоб залишилася пам‘ять про цей народ , який був частиною литовської спільноти. Відомо , що в Радомишлі вже майже  не має євреїв , але потрівбно все робити, щоб цьому народові , який проживав на теренах міста була відповідна належна пам‘ять.