Війна та її жертви.

 

 Записав із спогадів своїх батьків  Севрука Івана Антоновича і Севрук Марії Антонівни в Радомишлі  у 80-ті роки ХХ  століття.

В Празі Михайло Севрук.

Іван  Севрук йшов замінованим полем досить малими кроками і помалу ступав . На руках тримав трьохрічного сина Володимира.Він не піднімав ноги високо , а човгав ними по землі, щоб не наступити на міну, та не зачепити дротики, якими  німецькі мінери з‘єднали міни..Дротики у полі мали досить великі  розгалуження і на вигляд випадали як павутиння. Тримаючи в одній руці дитину,  він у другій руці тримав прутик-паличку, якою потихеньку прощупував поле , щоб не зачепити дротика та не наступити на міну. Севрук Іван  ніколи не був на військовій службі, і не мав ніякого досвіду з вибуховими пристроями. Але  він  інтуїтивно, відчуваючи небезпеку та відповідальність за свою сім´ю, був дуже обережним. Позаду, ступаючи по його стопам, йшла  молода дружина Марія, яка несла на собі молоду і хвору на туберкульоз єврейку Раю. Вона  була дружиною  старшого Маріїного брата Войналовича  Мефодія , який в цей час воював  на фронтах другої світової війни. Рая і Мефодій навчалися у Вінницькому педінституті і були в 1941році його  випускниками . Відразу ж  після здачі державних іспитів вони одружилися . Але вже після випускного вечора   у небі летіли  німецькі літаки , які знищували міста і села та людей України. Увійшовши до Вінниці, карателі почали вбивати партійний актив, євреїв та військових. Раїсиних батьків, професорів педінституту і брата, розстріляли прямо у квартирі. А її ні , тому що вона  на той час вже  мала інше прізвище, ніж батьки , була одружена, на вигляд була світловолоса, та мала  яскраві голубі очі.

Так як у Вінниці їм  не було  де проживати і не було ніякого забезпечення, то Мефодій з дружиною вирішили йти до Радомишля, де проживала його мати Войналович( Гарбар) Людмила Петрівна. Мефодій, залишивши молоду дружину, пішов на фронт. А Рая  залишилася в Радомишлі. З часом  Рая  захворіла на туберкульоз, який досить швидко підкошував її здоров‘я. Фактично ліків не було жодних. Місцеві лікарі Пересунько і Мікульський, до яких звертався Іван , не мали потрібних ліків і не могли вилікувати Раю. Пеніциліну ще  не було.

Той факт, що в їхній сім‘ї проживає єврейка, був  досить  небезпечний   про всю родину. Жителям було відомо , що за переховування  євреїв, німці карали місцеве населення. Та ще до того ж  до Івана  приїхали брати Рихальські Антон і Володимир, які служили в радомишльській поліції. Вони Івана знали з дитинства і приїхали попередити, що їм відомо , що їхня сім‘я переховує жидівку. Вони сказали  Іванові , що ми її і  вашу сімю  не видамо німцям . Адже ми вас добре знаємо . При  можливості відвезіть її у якесь село до рідні , або до знайомих, де немає німецьких військ. Коли німцям стане відомо , що ви переховуєте жидівку, то вони і  вас і її розстріляють  і  нас також , як поліцаїв, які приховували це. Німці не будуть жаліти  нікого. Другого дня,  зачинивши хату Іван з сімєю  вирішили Раю відвести до Чайківки,  звідки  він був родом . Рая  була в досить тяжкому стані і вже  не могла  ходити.

 Коли Іван запитував  братів Рихальськіх  навіщо вони пішли до поліції, адже німці не втримаються  довго і повернуться совєти, то що тоді? Вони відповідали , що до поліції йшли свідомо , щоб помститися за батьків , яких вислала на Сибір радянська влада і вони там загинули. Ми всіх будемо розстрілювати із- за помсти, хто був активним   і сприяв виселці та голодомору на Україні. Якщо нас і схоплять, щоб покарати ,то остання куля завжди залишиться,  щоб покінчити життя і не здатися радянським  окупантам. В кінці війни брати Рихальські втекли  з німецькою армією.  В Німеччині пробралися в американську зону і змогли виїхати з Європи.Один із  них проживав в Австралії, а інший в Канаді.

Пробираючись замінованим полем  між Радомишлем і Верлоком, Іван з родиною, ризикуючи  особистим життям, декілька годин не йшли, а  повзли мінним полем.  Далі йшли побіля річки Коробочки, минаючи Верлок і  Борщів,  кущами та чагарниками,  відпочиваючи кожну мить, тому що  полями та шляхом йти  було небезпечно.Адже кожної миті можна було зіткнутися з німцями або з поліцаями, які патрулювали місцевість. Прибувши до Чайківки ,вони декілька днів були у спокої .Раїса трохи одужала .Але   на біду у Чайківці  на постої стояли власовці, і один із них розпізнав у Раїсі єврейку.Саме коли Раїсі стало краще , то цей колаборант  причепився до неї і почав запитувати, чому  вона ще не заарештована?  Всі були стривожені і потрібно було щось робити. Нашвидко  зібравшись, вночі всі втекли до іншого села. Коли  вранці приїхали німці, то ніхто не знав, куди Іван з родиною поділися. Той власовець таки заявив у гестапо. Прибувши в Пилиповичі, вони  пробули там декілька днів,  а потім пішли до Гришківки. Так блукаючи чужими селами без харчів і знаходячись у стресовій ситуації, Марія почала міркувати як краще зробити. Вона  запитала, чи згідна Раїса охреститися. Що коли вона буде православна і охрещена, то це, ймовірно, може  їй спасти  життя. На той час  в Радомишлі відкрили православну церкву  і там постійно велись богослужіння. Рая погодилася. Отож , прибувши до міста, в радомишльській в церкві її  охрестили . Рая почала носити хустину і на шию повісила хрестика. Сусіди знали, що вона єврейка ,але ніхто не видав її. З часом хвороба почала прогресувати і  Рая  невдовзі  померла. Хоронили її  з  попом, так як  було заведено. Небіжчиків везли на возі, запряженими кіньми вулицями міста до церкви , а там зробивши всі  за ритуалом процедури,  відвезли на радомишльський цвинтар, де  вона була похована за будовою  електричної станції. Мефодій Войналович ,повернувшись з війни, вже  не застав  свою дружину живою.  Невдовзі у 1946 році він  оженився,  мав родину і до пенсії працював вчителем математики і фізики на Рудні у школі №4. Мав сина Войналовича Валентина Мефодійовича, .кандидата математичних наук.

Наведений життєвий факт є правдиве свідчення , що українці співчутливо  і природньо допомагали гонимому і пригніченому єврейському обивательству України, яке в роки другої світової війни пригнічувалося і каралося німецькими окупантами. Мої батьки були скромні люди і ніколи не розголошували , що їм довелося пережити, переховуючи хвору і розбиту горем молоду жінку єврейського походження. Вона була майже їхня ровесниця,та  ще дружина члена сімї.

І щоб не говорили і не закидали сучасні вороги України та  ізраїльскі  і російські  медії , що українці співпрацювали з німцями та видавали євреїв є брехнею.  Адже  правдою є той  факт, що в самому  Ізраїлі є стіна Праведників де викарбувано на віки імена багатьох  українців, які спасали євреїв України від загибелі. Час всіх  розсудить і  правда Божа  настане.