Михайло  Севрук

        

                                       Печений.

 

                                    Оповідання

  

 

Вся  людська цивілізація грішить пороками від самого  створення світу. У  місцях, де  є велике скупчення  тварин i  людей, завжди виникають конфлікти i сутички між  власниками.  Настають різноманітні ситуації, які  приводять людей чинити дії не на основі законів, а за інтуіцією. В різні часи i  на різних материках виникали навіть війни із-за  власництва  домашніх і свійських  тварин. Одним із  таких конфліктів, що привели до війни у прямому значенні слова, були події в Америці у кінці ХІХ –го століття. І десь  приблизно   на кінці XIX-го  і початку XX –го століття на  Поліссі у  Радомишльському  повіті, а вірніше у селі Чайківка, де народився мій тато і   проживав рід Севруків, мешкав   конокрад за призвиськом Печений. Звали його Андрій і був він із простих селян. Жили вони із дружиною у невеличкому будиночку.   Дітей у них не було і ніхто не пам´ятає відколи Печений почав красти коней.У своєму селі майже не крав.  Призвисько Печений дістав від людей  тому, що був печений залізом  під час  катування  за злодійство. А як розповідали люди, злодій був неабиякий. Жодний замок не існував, щоб він його не відкрив. Який  злий пес не охороняв би маєток він і його втихомирить.

Багато я цікавого дізнався   малим хлопцем,  коли до нашого дому приходили сусіди і татові друзі поговорити і поспілкуватися. Довгими зимовими вечорами тато ставив на стіл самовар, єдине, що дісталося йому  як спадщина, тому що  весь маєток і землю, навіть вигнали із хати,надавши її голові сільраді, відібрала совєтська власть  за  колективізації,  яка безкарно знищувала селянство на  Україні за  розпорядженням комуністичної влади  Кремля. Розмови велись про життя колишнє і сьогодення,  про другу світову війну,  НЕП, розкуркулювання  і колективізацію.Поминали молитвами рідню і сусідів, які загинули у війнах і в добу  репресій. Але вже  після скону Сталіна, за Хущовської відлиги, у кінці 50-тих, люди  стали себе почувати трохи вільніше.

         Одну із таких розповідей про Печеного конокрада  почув   від свого  батька Севрука Івана  Антоновича,  який часто про нього розмовляв із моїм хрещеним батьком Яньом Кулаківським.Його сім’ю так як і батькову було розкуркулено.

         Про один випадок, коли  Печений позбувся руки, мені особливо запам‘ятався. Це  приблизно було десь поблизу села Потіївки.На одному із хуторів жила сімя німця-колоніста. Підстерегши,  коли сім‘я  колоніста Візенталя  була у полі, Печений, ухопивши граблями  за цепа  підвісив  собаку , щоб   той не гавкав і таким чином пробрався у стайні.Там він ліг у ясла  і притрусився сіном і  став чекати,  коли приведуть коней.

 

         

 Вечором  вся родина повернулася із поля. Колоністи, попорявши скотину, повечеряли і  полягали спати. Невдовзі стало чути,  що у стайнях  іржуть жеребці і б´ють копитами. Батько і каже одному із синів, щоб той подивився, чому не спокійні коні.  Засвітивши лампу, він пішов подивитися на коней, але нічого підозрілого не побачив,  повернувся у хату, згасив лампу  і ліг спати.Через деякий час коні знову стали бити копитами і  іржати.Тоді німець каже синам:  „Беріть рушницю і сокири, та підемо злодія ловити“.Чутка між людьми  давно вже була, що якась банда краде коней, та й ще убивають людей. Вийшовши на подвір´я побачили  собаку, яку  хтось підвісив за  цепа. Сумніву не було.Злодій десь  був, але його треба було тільки знайти. Відкривши хліви і стайні всі почали шукати. Накінець Печеного  упіймали у яслах під сіном. Зв‘язавши руки і спутавши ноги, злодія винесли на подвір´я. Господар сказав жінці, щоб розпалила піч і насмажила багато сала, а гарячий лий, щоб зливала у макитру.Коли ж макитра була наповнена більш як до половини, її винесли на подвіря.Потім винесли із хліва велику колоду на якій рубають дрова.Підтягнувши злодія до колоди йому відрубали сокирою праву руку і почали запікати у гарячому   салі, щоб не текла кров. За   кривавого самосуду злодій знепритомнів, і на нього почали лити холодну воду із криниці. Отямившись він просив, щоб  не рубали і ліву руку.Злодія   положили   на  віз  і вивезли далеко у поле   і там  залишили.Таким чином Печений позбувся руки. Невдовзі  його   впіймали і відрубали йому і ліву руку. За крадіж  коней і  злочинецькі грабіжи на ньому   застосовували   всіляки   тортури . Пекли тіло гарячим залізом,  підвішували ребром на гак, заганяли голки під нігті на ногах і багато іншого, але він не переставав красти.Як він потім сам розповідав, коли був вже досить старий, що його три рази засилали  на каторгу на острів Сахалін і кожного разу він  звідти утікав.Сам признавався, що особисто не забив жодної людини, але коли утікав із заслання останній раз,а  їх було   троє на плоті.  За ними була погоня  і плот почав тонути. Щоб врятуватись, вони змушені були  скинути у  воду свого співв´язня, з яким  утікали. Таким чином плот став легший і вони скориставшись великим туманом, утекли від тюремної погоні, яка  гналася за ними на декількох човнах. Жандарми почали на них вже стріляти, але врятував їх туман.

       Мій  дід  Антон  також  мав  можливість на  собі  особисто      пересвідчитися, що Печений  був конокрад  неабиякий.Одного разу, коли мій дід із  наймитом,  орали землю під яру  пшеницю на   полі   за селом  під Горбильовом, коні і   орачі стомилися.І щоб не стомлювати коней  їздою  додому,  вирішили  заночувати у полі. Вранці мали  на  меті продовжувати орати на цьому ж полі. Насипаливши в рептюхи вівса і напоївши коней, понакидали   на них попони, щоб коні не застудилися,  оскільки    ночі були  ще досить холодні. Самі  ж повечеряли і лягли спати на возах  повкривавшись кожухами. Коні були спутані залізними путами і замчені на замками.  Вранці прокинувшись від холоду  побачили, що   кожухів не має, і  роздивившись побачили, що і коней також не має.   Дід Антон  відразу зрозумів, що це робота Печеного.Стали   міркувати яким чином повернути коней.Прийшовши у село дід і каже бабі Марині, що немає коней,мабуть їх украв Печений.  Бабуня Мариня  порадила  дідові взяти  бутель доброї горілки, і дала йому ще   сто  карбованців, які у народі  звалися катеринками. Дід пішов до Андріїхи, дружини Печеного, і віддавши гроші і горілку сказав, щоб повідомила чоловікові,  щоб той негайно повернув коней.Через декілька  днів   коней повернули.  Вранці, коли вся сім‘я прокинулася,  коні паслися в озимині під вікнами хати. Печений потім розповідав, що коли із коней знімали пута та відводили від возів над кожним сплячим стояли злодії з ломами.Коли б хтось проснувся обидва були б забиті на місті.

   Банда Печеного діяла не тільки в Радомишльському повіті, але і в Київському та багатьох інших.Це була одна із злочинецьких банд, що була повязана з широким колом інших   злочинецьких скупин, котрі    співпрацювали у межах України, Бесарабії, Польщі,Угорщини і Румунії. Як свідчив сам Печений доставити добре годованих  коней і  жеребців до Польщі міг за декілька днів.Після того як коней крали, їх тримали в Радомишлі на відстої і годували  і залежно від попиту  ночами  польовими  і лісовими  дорогами  переганяли у різні регіони.Коні мого діда повернули із за  Новоград-Волинського. Усі інші, що були украдені тисячами як у бідних так і багатих господарів,продавалися на торговищах Бесарабії, Буковини, Одеси, Варшави та по інших містах і селах.

             Після революції, коли створювали  колгоспи та інші підприємства,   кожному керівникові надавали  коні як транспортний засіб для службових поїздок.Автомобільний транспорт ще тоді тільки зароджувався. Памятаю із дитинства,як у післявоєнні роки багато директорів підприємств їздили на бричках.  Правили кіньми чомусь  підпиті кучери, що лаялись як на коней так і на людей.  Фактично, то були   відібрані  у людей    коні, що перейшли у державну власність. У післявоєнні роки у Радомишлі і районі  довгенько розвозили хліб та інші товари по крамницях   на велитенських конях- ваговозах.Вони дістались на Україну як трофейна здобич із Німеччини та інших окупованих країн.Коні мали великі і сильні ноги.Маленькі поліські коні у порівнянні із ними були ніби поні.Їздові, що ними поганяли одягали їм на очі шори із чорної шкіри.Завжди, коли віз їхав містом по бруківці,  було далеко   чути гуркіт колес і цокання велетенських підков.

Кожний директор мав, як він думав, найкращих коней.Та й людська  натура як ведеться  здавна на Україні  є трохи  хвалькувата. Найкращих коней мав перший секретар райкому партії, потім голова райвиконкому, а потім усі інші. Одного разу Печений, вже будучи старим дідом років за вісімдесят  угледів  гарні коні, що стояли   у Радомишлі  біля суду.  Кучера на возі і біля коней не було.Мабуть, грівся у будові,тому що   зима того року була холодна і сніжна. На возі до  того ж ще лежав добрий кожух. Скориставшись нагодою, коли на вулиці нікого не було,безрукий  Печений, підібрався до коней,  поправив збрую і миттю   був на возі.  Накинувши кожуха він погнав коней старим шляхом у напрямку до свого рідного села.За короткий час був вже у Чайківці.  Підїхавши  до сільради він поставив коні,  а потім скинувши кожуха, почвалав додому.

   В Радомишлі били на сполох, адже  у районного судді хтось украв коней.Кучер оббігав усі сусідні вулиці, а потім шукав і по місту. Але після коней як кажуть на Поліссі, тільки смуга стала.У сільраді, загледівши коней, добре вже знали що це були за коні,  на яких приїхав старий Печений. Голова сільради подзвонив у район і   дізнався, кому належали коні.Печеного вже ніхто не вислуховував .Вважали стару людину   безнадійно хворою,із великим кримінальним минулим. Печений, прийшовши   до дому і  випивши добру чарку горілки виліз на піч і   заснув уже навіки.

      Помер старий злодій- конокрад.Немає і коней по селах, що були у господарів, як щось найдорожче та заповітне, яке передавалося із роду у рід, із покоління в покоління.Настала доба коли землю орють тракторами, а транспортний засіб для перевозу людей і   різних товарів використовують автомобіль.Автомобіль це сьогоднішний транспорт і як кінь колись, має неаби яку ціну.В модерному світі продовжується гірка традиція злодійства і невидно щоб їй був кінець.

 

 

 

Михайло Севрук

                                              Концерт Ойстраха.

     Жовтень 1976 року . Київський Палац Україна . Дві постаті світової музичної величі беруть участь у концерті: скрипаль Давид Ойстрах і диригент Кирило Кондрашин. На той час ці два митці мали за собою усі титули лауреатів різноманітних конкурсів і премій, мали також звання народних артистів СРСР.Академічний симфонічний оркестр Московської філармонії також брав участь у цьому концерті, який самостійно грав 5 Симфонію П.І., та акомпанував скрипалю. Цей оркестр був одним із провідних оркестрів світу,до якого залучалися музиканти із всього СРСР. В різні роки оркестром диригували майже всі провідні диригенти. Протягом 16 років (с 1960 по 1976 г.) оркестром керував Кирило Кондрашин і цей концерт в Україні в київському концертному залі Україна був одним із останніх виступів світознамого диригента з цим колективом, адже дирекція цього колективу об´явила конкурс на місце головного диригента і з часом був вибраний Дмитро Китаєнко. За свідченнями бувших членів колективу симфонічного оркестру у Кондрашина були тертя з членами оркестру, які мали трохи інший організаційний і творчий підхід праці оркестру ніж Кондрашин. Звісно ,що тут були декілька факторів які змусили Кондрашина залишитися на заході: конфліктна ситуація в колективі оркестру, оголошення конкурсу на заміщення посади головного диригента ,яким був Кондрашин, а також була замішена ще й політика ,яка змусила у 1978 році Кондрашина покинути СРСР на завжди. Хоча з боку держави він не був утискуваний . При всіх режимах Сталіна, Хрущова , Брежнєва протягом всієї творчої діяльності фортуна йому сприяла .Він отримував нагороди, премії і всі звання, які тільки можливо було отримати в СРСР. В еміграції Кирило Кондрашин помер у 1981 році після концерту від інфаркту.

Концертний зал палацу «Україна» переповнений, адже дістатись на виступ відомих митців не так вже і просто.Я навчався на третьому курсі Київської державної консерваторії ім. П. І. Чайковського. Квинтки дістав випадково. Хтось відмовився і я купив. Сидів десь у передостанніх рядах залу і дивувався ,що все було чути. Послухати Давида Ойстраха -скрипаля світового рівня, то було щось неперевершене ,святкове і кожний скрипаль мав за честь бути на цьому концерті. Та й послухати оркестр під керуванням Кирила Кондрашина то була подія, яка стала пам'ятною для кожного слухача на все життя.Вже не пам´ятаю, можливо була підзвучка і соліст та оркестр грали через мікрофони. Весь репертуар виступу не пам'ятаю,але запам'ятався виступ в першому відділені ,де Д. Ойстрах грав світознамий скрипковий концерт у супроводі симфонічного оркестру Йоганна Брамса. Оркестр під керуванням К.Кондрашина звучав виважено і в міру ,щоб соліст без намагання міг грати. Фактично так і було ,оркестр з майстерністю супроводжував скрипаля і звук скрипки нісся над палітрою оркестру ,заповнюючи простір залу і доходив до слухача. Перша частина відзвучала і в другій частині після мелодійного солo пасторального характеру, де йде діалог скрипки з гобоєм. Й.Брамс увів у партію скрипки акордову фактуру .І Коли Д. Острах почав грати акордову послідовність ,то він грав її з великим напруженням і приміняв велику силу смичка, надaвлюючи на струни. Я ,сидячі в залі ,боявся ,що може лопнути якась струна. І в той час пригадався випадок ,коли Паганіні підрізали струни і під час виконання свого твору почали лопатися струни , але він зміг дограти твір на одній струні. І у мене затаївся подих подумавши про Паганіні ,я подумав чи маестро Ойтрах дограє на одній струні ,коли у нього на скрипці почнуть лопатися струни. І в той час насправді струна на скрипці виконавця лопнула. Що ж робить диригент. Кондрашин спокійно дограв до кінця фразу, професійним жестом зупинив оркестр, а концертмейстер оркестру дістав із внутрішнього кармана фрака струну ,взяв у руки скрипку Ойстраха,та виміняв на нову струну. Потім він наладив скрипку і передав Ойстраху. Кондрашин взяв ІІ частину з початку і оркестр та соліст успішно довершили своїм виконанням визначний та вже і історичний концерт.

Михайло Севрук 

 Публікація про житомирського акордерніста Бориса Векслера була опублікована в московському часописі  ,,Оркестр,, і подається на російській мові.. Являючись власним кореспондентом   часопису від Чехії я  був вимушений із  моральних причин   скінчити творчу працю відразу у 2014 році, у звязку з  російською військовою агресією проти України. 

В декабре 2010 года исполнилось 80 лет со дня рождения Бориса Векслера- легенде  аккордеоновой школы второй половыны  ХХ столетия. Читателям  представляется памятный очерк об этому дивительном исполнителе-виртуозе, который оставил заметный вклад в истории развития украинской и российской аккордеоновой школы. Пусть  творческий путь этого скромного труженика послужит  примером и образцом  для многих молодых начинающих музыкантов.

Борис Шаевич Векслер (8.12.1930-2004)–выдающийся  аккордеoнист современности.Музыкант за призванием, как говорят от бога. В своей деятельности  занимался концертным исполнительством, работая солистом   Житомирской, Ровенской, Киевской и Московской филармонии  а также ,,Москонцерта,,. Он является автором  переложений и обработок произведений классического репертуара, джазового, латиноамериканской музыки, русских, еврейских, украинских, румынских и других народных песен. Он  активно занимался композиторской деятельностью сочиния собственные произведения популярного репертуара. Но главноым  в его творчестве всеже была исполнительская сольная  и ансамблевая деятельность. Он развил  современную акордеоновою школу, ввел новые  способы интерпретации, обогатил аккардион новыми выразительными   виртуозными приемами и  свойствами,  оставил значительный след в своих последователях по целом мире. Многие начинающие аккордеонисты его брали за эталон аккордеонового мастерства и говорили:,,Хочу научится играть как Борис Векслер,,Что еще к этому сказать.  

Родился Борис Векслер в городе Житомире 8 декабря 1930 года. Житомир богат на музыкальные знаменитсти. Там  родился знаменитый пианист современности Святослав Рихтер, композитор Борис Лятошинский, знаменитый польский пианист-виртуоз Игнаций Педеревский и многие известные дирижеры, композиторы и исполнители. С детских лет вращаясь в музыкальной среде  Борис  начинает обучаться в Житомирской  муз. школе по классу скрипки и фортепиано. В 1947 году стает студентом Жтомирского музыкального училища по классу фагота и паралельно самостоятельно  осваивает технику игры на аккордеоне, играя в разных ансамблях и оркестрах. В 1950 -53 годах Борис проходит воинскую службу в Московской области в г.Домодедoво, где вначале был музыкантом военного ансамбля, а потом на  должности руководителя ансамбля. После службы в армии Борис Векслер работает солистом Житомирской обласной филармонии, а также играет со всевозможными инструментальными  ансамблями Житомирской и Ровенской филармонии. В 1955 году Борис Векслер стает солистом Киевской филармонии. Сыграв на прослушивании увертюру М.И. Глинки к опере ,,Руслан и Людмила,, он  решением атестационой коммисии и художественного совета филармонии  был  однозначно  зачислен в штат солистов филармонии. Годы работы в Киевской филармонии принесли Борису Векслеру большую популярность. Он стает известным акордеонистом  в Советском союзе, который не имеет конкуренции. Много разьезжая с гастольными поездками он становится любимцем публики. Вообще в  начале ХХ столетия  аккордеон в Европе  был одним из самых популярных инструментов. Но в послевоенное время в особенности. Многие участники второй мировой войны возвращались из фронта, в качесте трофеев привозили домой аккордион. Этот недорогой и легкодоступный инструмент имеет большую популярность и сегодня.За годы работы в  Киеве он много  играет  сольных произведений собственного сочинения  и  обработанных им произведений для аккордеона, а также в сопроваждении разных музыкальных ансамблей. В 1964 году он был зачислен на работу солистом концертной организации,,Москонцерт,,.В Москве он играет сольные программы в состваве инструментального триа, а также в разнообразных ансамблях и оркестрах. В этот период своего творчества Борис Векслер достигает найбольшего успеха, принимая  участие в концертами  в известных московских концертных залах, а также в гастрольных турне  в  союзных республиках. Его часто транслируют по всесоюзному радио. Выходит несколько грамофонных пластинок из  записями концертных произведений в его исполнении. В 1971году Борис Векслер эмигровал из СССР. В разные периоды жизни проживал в Италии, Австрии, Израеле, Канаде и США. Свой жизненный путь окончил в США 2004 году где  умирает в Нью-йорке.

В своей жизни имя Бориса Векслера встречал много раз в общении с музыкантами. Но к  своему стыду впервые это имя услышал от мальчика аккордеониста, которому давал частные уроки игры аккордеона, будучи студентом Киевской консерватории. В свое время я занимался в музшколе на аккордеоне и этот инструмент мне близок и сейчас.Узнав что я учился в Житомире он спросил меня :не учился ли я у Бориса Векслера знаменитого аккордиониста. Мне пришлось ответить правду,что я его имени совсем и не знаю. Обучаясь  в консерватории в Киеве  я стал более подробно  интересоываться Борисом Векслером среди  студентов и любитеоей музыки , но он в то время уже эмигровал из СССР и его помнили лишь старые   музыканты и любители музыки. В то время  о эмигрантах старались не говорить. Это было табу. В далнейшем  я узнал,что  он музыкант –самоучка , но благодаря огромнейшему трудолюбию и таланту стал одним из известных аккродеонистов мира  ХХ столетия. С детства Борис Векслер играя в разных оркестрах, а далее  в филармрнических ансамблях и оркесирах, он приобрел практический жизненный опыт и изобрел свой способ, свою манеру игры на аккордеоне отличающийся большими виртуозностью и легкостью. Кроме того, что он был незаурядный исполнитель, о также сочинял собственную музыку и делал всевозможные переложения  и обработки для аккордеона, которые   в последствии являлись основой и методическими пособиями для  многих  поколений  учащихся музыкальных школ, музучилищ, институтов культуры и консерваторий. Его обработки изданы многократ и пользуются  большим успехом.  Прослушав этого замечательного музыканта в концерте многие старались научиться играть как Борис Векслер, подражая его игре. Его творчество пользовалось большим успехом, а концерты собирали всегда полнй зал слушателей. Кроме этого он вел большую концертую деятельность и был гостем многих международных фестивалей . Его последователи продолжают путь начатый ним. 

После того как он  прибыл в США, то обнаружил,что там аккордеон значительно меньше развит чем в Европе. Безусловно ему тоже  пришлось пройти путь многих эмигрантов, работая в самых различных местах, не  связанных с музыкой. Однако путеводной звездой всегда был аккордеон: в нем он всегда находил отдушину. Будучи уже несколько лет на пенсии Борис Векслер активно занимается концертной деятельностью, композицией и записью своих произведений а также собственных аранжировок и аккомпониментов к ним. Будучи в  1997 году на гастролях  в США  солисты ансамбля ,,Мюзет,, из Санкт-Петербурга Владимир Ушаков и  Сеогей Лихачев познакомились в Нью-Йорке с Борисом Векслером. Именно из этого момента началась активна подготовка проекта публикации сочинений Бориса Векслера в России. Одновременно начался выпуск аудиокассет с записями выдающегося музыканта. В 2002 году в рамках издательской программы *S.P.M.E. Editions*,осуществляемой солистами Санкт-Петербуг Мюзет Ансамбля, вышла серия нотных сборников из восьми выпусков , посвященная творчеству Бориса Векслера.Аудиокассета с записями музыканта помимо собственной художественной ценности признана  так же послужить иллюстративным материалом к нотному тексту сборников. В обращении к широкому кругу любителей аккордеона Владимир Ушаков как составитель сборников  выражает надежду на возрождение былой популярности аккордеона в России и на восстановление в памяти народа имен исполнителей –бывших некогда весьма популярных и разбросаных ныне по всему миру-кумиров многих поколений.

В прелисловии к изданным сборникам в России Борис Векслер обращается к людям с которыми его обьединяют общие интересы, в основе которых лежит музыкальный инструмент под названием аккордеон.В своем обращении он говорит,,Я очень рад,что нашей армии аккордеонистов не убывает, и аккордеон продолжает оставаться на плаву.Для меня лично лестно,что спустя тридцать лет после моего отезда из Россиие меня еще помят,мои пьесы играют и издают на Родине.Я абсолютно  убежден, что появляться новые таланты, сновыми музыкальными идеями, которые поднимут популярность нашего инструмента на более высокий уровень.

Да будет музыка!

Да будет аккордеон!

Борис Векслер.  / США,  Нью-Йорк  

 

 

Самбір- телеграфіст,кумир спіритичного світу і Радомисль.

Оповідання

 (© Михайло Севрук. Всі права застережені)

 

Так склалося, що Радомишль (Радомисль) був і лишився малим провінціальним містом. Місцеві підприємці намагалися у свій час трохи розхитати цей провінціалізм за рахунок створення нових підприємств, які в тій чи іншій мірі піднімали його на щабель вище. Але мінялася політична ситуація і підприємства ліквідовувалися, або за вказівкою їх переносили до іншого міста. Радомишль в силу своєї географічної пологи лежить осторонь головних залізничних та автомобільних магістралей.Але як повітове місто мав всі ознаки адміністративних структур, до якої входила адміністративна, судова та карна справи , був присутній військовий гарнізон і жандармерія, в'язницею,медична та аптекарська служба,була налагоджена видавнича справа, а зокрема, газета, яка існує і сьогодні, театр, у місті був базар та багато іншого.Окрім українців, в Радомислі та його околицях, проживала значна кількість різних етнічних груп, зокрема євреїв, поляків, німців, чехів, які мали свої культурні осередки та релігійні культові споруди. В різні історичні періоди в місті проживали і вели дослідницьку працю видатні особистості,які мали заслуги перед Україною, Російською імперією, Польщею. Похилевич,Миклухо-Маклай,Де Фліс, Огієнко, Грушевський ,Чубинський, Квітка, Незабитовський, Бочвар,Белке, Веледнецький.З Радомишля походить багато відомих діячів науки, професори, письменники, мистецтвознавці, музиканти, війскові.Із розповідей старожилів та багатьох киян відомо, що наприкінці ХІХ і початку ХХ століття до Радомисля приїздило чимало людей на відпочинок. Тут мав свій літній будинок і відомий у Російській імперії український майстер спіритичних сеансів Самбiр,який помер і похований в Радомислі. Хто ж такий Самбір і чому він оселився в Радомислі?Як писали у свій час новини,що Самбір був майстром спіритичних сеансів, який міг визивати духи померлих.

     Яким чином медіуму вдавалось творити чудеса, свідками яких було багато киян, наука пояснити так і не змогла.Мешканці будинків,розташованих на Хрещатику, визивали духів задовго до появи Воланда (героя роману Михайла Булгакова "Майстер і Маргарита"). Протягом спіритичних сеансів крутився столик, на якому стояла тарілочка з стрілою, а у кімнаті з'являлися обивателі загробного світу. 150 років тому у Києві, як і в Петербурзі, з'явилися перші професійні медіуми. Ці люди "озвучували" послання із загробного світу. Їхня ;практика засуджувалась церквою (як бісівська) і не заохочувалося науковцями. Дмитро Менделеєв, скликав комісію з 32 вчених, вчинивши спіритам повний погром. Але вони потихеньку оговталися від удару і об'єднавшись в товариство экспериментальної психології, друкували свої праці в солідному журналі. А в будинках міщан знову закрутилися столи. В той час у Києві з'являється медіум фантастичної сили та енергії. Його звали великим володарем духів та київським генієм пекла. Відставний телеграфіст і не мріяв про кар'єру медіума.Київска знаменитість мала дещо дивне прізвище: Самбір(Самбор).Його імˇя в газетних публікаціях чомусь не вживалося, хоча писали про нього дуже багато в Києві, Москві, Петербурзі. На жаль свідоцтво про його життя до вступу у світ спіритизму зовсім не збереглося. Помер він дуже рано і раптово, і все, що про нього відомо дотепер , писалось з пам'яті,заднім числом. Треба сказати, що з прихильниками пану Самбору везло, і ніхто з них не намагався подавати його образ,в зображенні духа видіння.Згідно записів, він справляв враження людини , яка випадково потрапила в світ медіумів.Його повністю задовольняло те,що давало звичайне життя. Виключно слави. Самбір був одним із тих простодушних чоловіколюбців, які вірять, що шлях до успіху та слави відкриває лише дотримування усих предписів моди. Професію потрібно вибирати щонайпрестижнійшу, і він став телеграфістом. Але трохи спізнився. До часу його вступу на посаду телеграфіста на малій станції Попільня Фастівської залізниці, модний ореол цього поприща сильно зблід в очах "кращого суспільства". Галантні кавалери у форменних куртках і знаменитих телеграфічних картузах з сторінок любовних романів і повістей перекочували у водевілі. Зрозумівши свою помилку, Самбір впаву хандру. Він мало цікавився службовими обовя'зками,служив абияк,а накінець влип у скандальну історію,переплутавши телеграми , за що його вигнали зі служби. Самбору було за тридцять. Молодість осталась позаду, а від життя в майбутньому він нічого доброго не чекав.З такими настроями майбутній кумир спіритичного світу приїхав до Києва до свого дядька, який служив в управлінні Південно-Західноїзалізниці. Успішний чиновник гостинно надав притулок у себе племіннику-невдасі та пообіцяв йому підхоже місто. Це був 1893 рік. Одного разу, повернувшись з прогулянки по Хрещатику, де Самбір випивши в буфеті Шато-де-Флєр чаю за 5 копійок, побачив у квартирі свого дядька компанію залізничників, які сиділи навколо ломберного столика. Вони вже поставили "магнетичне коло " та намагалися визвати з потустороннього світу дух свого померлого знайомого, щоб поговорити з ним, але у них щось не виходило.    

    Ради розваги експериментатори запросили в свою компанію свіжого чоловіка. Самбір поставив у розі свою тростину і присів до столика. І раптом почалося щось неймовірне! Стіл під руками відставного телеграфіста крутився, поднімався і зависаву повітрі, а на всі запитання відразу вистукувалася відповідь. Сам же Самбір ніби нічого не помічав, що робилося навколо. Він посміхався, жартував і, навіть, наспівував щось із фривільного репертуара куплетистів Шато-де-Флєр. Відразу, наступного дня все місто облетіла звістка, що з'явився чудо-медіум ,справжній посланець світу мертвих. Одні говорили, що його містичні здібності проявились раптово після прогулянки по Хрещатику. Інші завіряли , що молодий телеграфіст не тратив марно часу у Попельні, а досконало знайомився із спіритичною літературою, яку свідомо вивчав. Так то було чи ні,але багато хто хотів бачити чудеса і просили Самбора та його дядька про публічні спіритичні сеанси. Самбір і його духи буквально знущалися та глузували над учасниками спіритичних сеансів Перший сеанс відбувся в управлінні Південно-Західної залізниці на Театральній (тепер Лисенко) вулиці. Потім Самбір провівсвої виступи у готелі"Метрополь" на Фундукліївській (нині вулиця Богдана Хмельницького) та в декількох приватних будинках. На цих сеансах діялися неймовірні речі. Напрклад, в одному із будинків дух висмикнув одночасно стільці з-під усіх присутніх, грав на скрипці у різних кутах кімнати,а потім поставив пляшку на стеаринову ;свічу і наливав вино у бокали, не проливши ані краплини на скатертину. У всьому цьому відчувалася потреба провінційних розваг. Духи, керовані молодим телеграфістом, діяли примітивно і грубо. Вони ніби не знали, чим здивувати і розважити публіку, хватались за дитячі витівки і циркові трюки."В одному із будинків , як пише свідок, дух одягнув шапки на голови всіх присутніх, піднімав столи і тримав їх у повітрі , показавши при цьому досить великий промінь фосфорного світла...

 Під час сеансів у готелі "Метрополь" з'являлися блукаючі вогні , з гуркітом рухались столи, попільничка і книга перенеслись із однієї кімнати в іншу, грала скрипка і танцювали стільці".На сеансах Самбір не віддалювався від публіки і не ховався за ширмою, як це робили інші медіуми. Він сідав за стілразом з усіма і склавши спіритичний ланцюг з'єднував свої руки з руками сусідів. Щоб уникнути будь-яких підозрювань він просив , міцно тримати його за руки і притискуватися до нього ногами. Сміючись з страхів міщан перед духами, відважний телеграфіст голосно розмовляв протягом сеансів,співав пісні і навіть, просив збожеволих від страху киян підспівувати йому. Як згадують свідки:,, Він заспівував, а всі ми підтягували. Дух,який шалів біля нас, мабуть був веселим. Коли ж співали жалобні мотиви, він нічого не робив, але коли співали веселі мелодії починалися з'явлення..Ніхто нічого не розумів. Духи ніби глумилися над прихильниками спіритизму, вели себе жартівливо,і навіть, глузували. Сам медіум свідомо підігравав їм. Він тішився, коли всі вмирали зі страху. Кияни відчували себя обдуреними і ображеними. Містичні сеанси проходили під блазніві пісні телеграфіста,а закінчувалися його сміхом і залишали якісь дивні відчуття. Всібачили , як він насолоджується славою, яка на нього раптово звалилася. На біду Самбора один із лікарів вирішив добряче "прощупати" медіума, щоб його виявити. "Чого тільки він не робив з ним, ніби ради науки, з метою суворого контролю! Спочатку рахували, що транс, в який він впадає лише шахрайство. Протягом сеансів у Самбора встромлювали довгі шпильки! Всім здавалося , що він досить хитрий і спритно прикидається терплячи ці екзекуції.Щоб його зконтролювати, йому навіть заліплювали пластиром все обличчя, залишивши тільки дірки носа для дихання. Його зв'язували всілякими методами і досить міцно, внаслідок чого лишалися кровопідтіки і синяки. Він все це терпів, а з'явлення продовжувалися і мали велику силу. Можливо б,кияни і доконали свого нещасного медіума, але слух про нього долетів до Петербурга. Видавець першого російського спіритичного часопису "Ребус" Прибитков запросив Самбора до столиці. Петербуржці були до Самбору більш великодушні ніж кияни. Вони оточили його повагою і любов'ю. За два-три роки в Петербурзі виник справжній самборівський культ."Невідомий телеграфіст, -- писав оглядач петербургзького журналу "Живописное обозрение" в 1902 році, -- побував у салонах графів, князів, міністрів. Його оточували прихильники і прихильниці, ці пристрасні психопатки, які шукають , кому б поклонятися. Я бачив , як справжні пані наперебій поступалися йому місцем, підносили йому склянку з чаєм, готові були підняти кинуту їм хусточку і роєм оточували медіума при його появі у вищому світі. Телеграфіст, який не мріяв про зарабітну платувище 60 карбованців у місяць, за сезон став заробляти 900 і 1000 карбованців у місяць легкою працею, сидячи вечорами під час сеансів за столом ". Безнадійно хворі приходили юрбами , і багатьох він вилікував. Всього, чого бажав Самбір, він досяг. Але,на жаль, він не був підготовлений до нової ролі у житті.Поводився дивно і необачливо. Гнався за любим гонораром.Там,де булa можливість отримати 75 або 100 карбованців,згоджувався і на 25. Зловживав свободою, яку дають гроші і чахнув на очах у всіх під гнітом особистих ;пристрастей і примх. Кожного разу, як писав його приятель-журналіст, він приїзджав восени з України здоровим і міцним, а назад весною  повертався зовсім знесиленим, виснаженим і розбитим.Свої незбагненні таланти він продавав за гроші, міняв на славу. Але що робити, куди йти далі, він не знав. Він залишався таким , яким був на глухій станції: простим, симпатичним і в міру честолюбивим хлопцем... Його владу над невидими силами позамежного світу заперечували лише невиправні скептики. Згаданий приятель Самбора писав: "Я брав участь з ним у більше ніж в 100 сеансах з контролем і без, віч- на- віч і при людях. І те, що я бачив то бачив, що дізнався, -- то дізнався. Я бачив як піднімаються в повітря предмети, відчував дотик, спостерігав світові явища , часткову матеріалізацію, бачив, і не раз, як Самбір піднімався в повітря і висів, підтримуваний моєю слабкою рукою". Після всіх цих містичних феєрій Самбір ховався в невеличеому містечку Радомисль під Києвом, де у нього був власний будиночок для літнього відпочинку. Там він мріяв залишитися назавжди, змінивши роль столичного мага, генія пекла на роль простого знахаря, або , як говорять між людьми відьмара. Він знайомився iз мешканцями Радомисля і селянами та безкоштовно лікував хворих. Хворі приходили до нього юрбами , приносили паралізованих, і багатьох він вилікував.Знахарське зцілення йому подобалось,і він із задоволенням практикував його не тільки в Радомислі, але і в Петербурзі. Його товариш -журналіст так писав про це: "Я проживаю на Спаській вулиці, будинок N6 (пишу це для бажаючих провірити) ; у нас на сходах служив швейцар, якого звали Йосип. Одного разу вранці у нього відібрало ліву руку. Пальці відказали служити. Він пішов до лікарні. Лікар поставив діагноз параліч кисті і став лікувати її масажами і електрикою. Коли його побачив Самбір він лікувався 10 днів і без всякого успіху.На другий день за 15 хвилин Самбір вилікував руку швейцара. Я запитав його, як цілитеьце зробив, на що Йосип відповів: "Прийшов,почитав молитву, витер руку скипідаром, потім водою, і сказав: "Візьми склянку!" Я протягнув руку і взяв її, а тепер ось! - взяв лівою рукою важкий стілець і підняв його "... Самбір помер в Радомислі. Було йому лише 40 років. Він забрав із собою в могилу таємницю свого надзвичайного обдарування.

Де похований Самбір в Радомишлі не відомо. Згідно церковних догм, людина яка займалася ремеслом,що було у конфлікті з церковними законами мав би бути похований за огорожею кладовища і без церковного обряду. Було б позитивно,аби місцеві краєзнавці зацікавилися цією неординарною людиною і знайшли більше відомостей про діяльність Самбора у Радомислі, а можливо і у згадках та переказах радомишлян.