Михайло  Севрук

        

                                       Печений.

 

                                    Оповідання

  

 

Вся  людська цивілізація грішить пороками від самого  створення світу. У  місцях, де  є велике скупчення  тварин i  людей, завжди виникають конфлікти i сутички між  власниками.  Настають різноманітні ситуації, які  приводять людей чинити дії не на основі законів, а за інтуіцією. В різні часи i  на різних материках виникали навіть війни із-за  власництва  домашніх і свійських  тварин. Одним із  таких конфліктів, що привели до війни у прямому значенні слова, були події в Америці у кінці ХІХ –го століття. І десь  приблизно   на кінці XIX-го  і початку XX –го століття на  Поліссі у  Радомишльському  повіті, а вірніше у селі Чайківка, де народився мій тато і   проживав рід Севруків, мешкав   конокрад за призвиськом Печений. Звали його Андрій і був він із простих селян. Жили вони із дружиною у невеличкому будиночку.   Дітей у них не було і ніхто не пам´ятає відколи Печений почав красти коней.У своєму селі майже не крав.  Призвисько Печений дістав від людей  тому, що був печений залізом  під час  катування  за злодійство. А як розповідали люди, злодій був неабиякий. Жодний замок не існував, щоб він його не відкрив. Який  злий пес не охороняв би маєток він і його втихомирить.

Багато я цікавого дізнався   малим хлопцем,  коли до нашого дому приходили сусіди і татові друзі поговорити і поспілкуватися. Довгими зимовими вечорами тато ставив на стіл самовар, єдине, що дісталося йому  як спадщина, тому що  весь маєток і землю, навіть вигнали із хати,надавши її голові сільраді, відібрала совєтська власть  за  колективізації,  яка безкарно знищувала селянство на  Україні за  розпорядженням комуністичної влади  Кремля. Розмови велись про життя колишнє і сьогодення,  про другу світову війну,  НЕП, розкуркулювання  і колективізацію.Поминали молитвами рідню і сусідів, які загинули у війнах і в добу  репресій. Але вже  після скону Сталіна, за Хущовської відлиги, у кінці 50-тих, люди  стали себе почувати трохи вільніше.

         Одну із таких розповідей про Печеного конокрада  почув   від свого  батька Севрука Івана  Антоновича,  який часто про нього розмовляв із моїм хрещеним батьком Яньом Кулаківським.Його сім’ю так як і батькову було розкуркулено.

         Про один випадок, коли  Печений позбувся руки, мені особливо запам‘ятався. Це  приблизно було десь поблизу села Потіївки.На одному із хуторів жила сімя німця-колоніста. Підстерегши,  коли сім‘я  колоніста Візенталя  була у полі, Печений, ухопивши граблями  за цепа  підвісив  собаку , щоб   той не гавкав і таким чином пробрався у стайні.Там він ліг у ясла  і притрусився сіном і  став чекати,  коли приведуть коней.

 

         

 Вечором  вся родина повернулася із поля. Колоністи, попорявши скотину, повечеряли і  полягали спати. Невдовзі стало чути,  що у стайнях  іржуть жеребці і б´ють копитами. Батько і каже одному із синів, щоб той подивився, чому не спокійні коні.  Засвітивши лампу, він пішов подивитися на коней, але нічого підозрілого не побачив,  повернувся у хату, згасив лампу  і ліг спати.Через деякий час коні знову стали бити копитами і  іржати.Тоді німець каже синам:  „Беріть рушницю і сокири, та підемо злодія ловити“.Чутка між людьми  давно вже була, що якась банда краде коней, та й ще убивають людей. Вийшовши на подвір´я побачили  собаку, яку  хтось підвісив за  цепа. Сумніву не було.Злодій десь  був, але його треба було тільки знайти. Відкривши хліви і стайні всі почали шукати. Накінець Печеного  упіймали у яслах під сіном. Зв‘язавши руки і спутавши ноги, злодія винесли на подвір´я. Господар сказав жінці, щоб розпалила піч і насмажила багато сала, а гарячий лий, щоб зливала у макитру.Коли ж макитра була наповнена більш як до половини, її винесли на подвіря.Потім винесли із хліва велику колоду на якій рубають дрова.Підтягнувши злодія до колоди йому відрубали сокирою праву руку і почали запікати у гарячому   салі, щоб не текла кров. За   кривавого самосуду злодій знепритомнів, і на нього почали лити холодну воду із криниці. Отямившись він просив, щоб  не рубали і ліву руку.Злодія   положили   на  віз  і вивезли далеко у поле   і там  залишили.Таким чином Печений позбувся руки. Невдовзі  його   впіймали і відрубали йому і ліву руку. За крадіж  коней і  злочинецькі грабіжи на ньому   застосовували   всіляки   тортури . Пекли тіло гарячим залізом,  підвішували ребром на гак, заганяли голки під нігті на ногах і багато іншого, але він не переставав красти.Як він потім сам розповідав, коли був вже досить старий, що його три рази засилали  на каторгу на острів Сахалін і кожного разу він  звідти утікав.Сам признавався, що особисто не забив жодної людини, але коли утікав із заслання останній раз,а  їх було   троє на плоті.  За ними була погоня  і плот почав тонути. Щоб врятуватись, вони змушені були  скинути у  воду свого співв´язня, з яким  утікали. Таким чином плот став легший і вони скориставшись великим туманом, утекли від тюремної погоні, яка  гналася за ними на декількох човнах. Жандарми почали на них вже стріляти, але врятував їх туман.

       Мій  дід  Антон  також  мав  можливість на  собі  особисто      пересвідчитися, що Печений  був конокрад  неабиякий.Одного разу, коли мій дід із  наймитом,  орали землю під яру  пшеницю на   полі   за селом  під Горбильовом, коні і   орачі стомилися.І щоб не стомлювати коней  їздою  додому,  вирішили  заночувати у полі. Вранці мали  на  меті продовжувати орати на цьому ж полі. Насипаливши в рептюхи вівса і напоївши коней, понакидали   на них попони, щоб коні не застудилися,  оскільки    ночі були  ще досить холодні. Самі  ж повечеряли і лягли спати на возах  повкривавшись кожухами. Коні були спутані залізними путами і замчені на замками.  Вранці прокинувшись від холоду  побачили, що   кожухів не має, і  роздивившись побачили, що і коней також не має.   Дід Антон  відразу зрозумів, що це робота Печеного.Стали   міркувати яким чином повернути коней.Прийшовши у село дід і каже бабі Марині, що немає коней,мабуть їх украв Печений.  Бабуня Мариня  порадила  дідові взяти  бутель доброї горілки, і дала йому ще   сто  карбованців, які у народі  звалися катеринками. Дід пішов до Андріїхи, дружини Печеного, і віддавши гроші і горілку сказав, щоб повідомила чоловікові,  щоб той негайно повернув коней.Через декілька  днів   коней повернули.  Вранці, коли вся сім‘я прокинулася,  коні паслися в озимині під вікнами хати. Печений потім розповідав, що коли із коней знімали пута та відводили від возів над кожним сплячим стояли злодії з ломами.Коли б хтось проснувся обидва були б забиті на місті.

   Банда Печеного діяла не тільки в Радомишльському повіті, але і в Київському та багатьох інших.Це була одна із злочинецьких банд, що була повязана з широким колом інших   злочинецьких скупин, котрі    співпрацювали у межах України, Бесарабії, Польщі,Угорщини і Румунії. Як свідчив сам Печений доставити добре годованих  коней і  жеребців до Польщі міг за декілька днів.Після того як коней крали, їх тримали в Радомишлі на відстої і годували  і залежно від попиту  ночами  польовими  і лісовими  дорогами  переганяли у різні регіони.Коні мого діда повернули із за  Новоград-Волинського. Усі інші, що були украдені тисячами як у бідних так і багатих господарів,продавалися на торговищах Бесарабії, Буковини, Одеси, Варшави та по інших містах і селах.

             Після революції, коли створювали  колгоспи та інші підприємства,   кожному керівникові надавали  коні як транспортний засіб для службових поїздок.Автомобільний транспорт ще тоді тільки зароджувався. Памятаю із дитинства,як у післявоєнні роки багато директорів підприємств їздили на бричках.  Правили кіньми чомусь  підпиті кучери, що лаялись як на коней так і на людей.  Фактично, то були   відібрані  у людей    коні, що перейшли у державну власність. У післявоєнні роки у Радомишлі і районі  довгенько розвозили хліб та інші товари по крамницях   на велитенських конях- ваговозах.Вони дістались на Україну як трофейна здобич із Німеччини та інших окупованих країн.Коні мали великі і сильні ноги.Маленькі поліські коні у порівнянні із ними були ніби поні.Їздові, що ними поганяли одягали їм на очі шори із чорної шкіри.Завжди, коли віз їхав містом по бруківці,  було далеко   чути гуркіт колес і цокання велетенських підков.

Кожний директор мав, як він думав, найкращих коней.Та й людська  натура як ведеться  здавна на Україні  є трохи  хвалькувата. Найкращих коней мав перший секретар райкому партії, потім голова райвиконкому, а потім усі інші. Одного разу Печений, вже будучи старим дідом років за вісімдесят  угледів  гарні коні, що стояли   у Радомишлі  біля суду.  Кучера на возі і біля коней не було.Мабуть, грівся у будові,тому що   зима того року була холодна і сніжна. На возі до  того ж ще лежав добрий кожух. Скориставшись нагодою, коли на вулиці нікого не було,безрукий  Печений, підібрався до коней,  поправив збрую і миттю   був на возі.  Накинувши кожуха він погнав коней старим шляхом у напрямку до свого рідного села.За короткий час був вже у Чайківці.  Підїхавши  до сільради він поставив коні,  а потім скинувши кожуха, почвалав додому.

   В Радомишлі били на сполох, адже  у районного судді хтось украв коней.Кучер оббігав усі сусідні вулиці, а потім шукав і по місту. Але після коней як кажуть на Поліссі, тільки смуга стала.У сільраді, загледівши коней, добре вже знали що це були за коні,  на яких приїхав старий Печений. Голова сільради подзвонив у район і   дізнався, кому належали коні.Печеного вже ніхто не вислуховував .Вважали стару людину   безнадійно хворою,із великим кримінальним минулим. Печений, прийшовши   до дому і  випивши добру чарку горілки виліз на піч і   заснув уже навіки.

      Помер старий злодій- конокрад.Немає і коней по селах, що були у господарів, як щось найдорожче та заповітне, яке передавалося із роду у рід, із покоління в покоління.Настала доба коли землю орють тракторами, а транспортний засіб для перевозу людей і   різних товарів використовують автомобіль.Автомобіль це сьогоднішний транспорт і як кінь колись, має неаби яку ціну.В модерному світі продовжується гірка традиція злодійства і невидно щоб їй був кінець.